Велосадиба на перехресті світових шляхів

Велосадиба на перехресті світових шляхів

Укрінформ
Як на Закарпатті мандрівниця Аліса Смирна започаткувала новий в Україні вид туристичного бізнесу – велосадибу

Розташована вона в старому колгоспному зерносховищі в селі Дубриничі на Перечинщині, працює сезонно — з кінця весни до осені. Це готель “Добра нуч”, облаштований за принципом “матраценлагер” – де група велосипедистів, яка відкатала день Карпатами, може помитися, посушитися, поїсти та переночувати, разом зі своїми двоколісними друзями.

Облаштовувати свою велосадибу Аліса Смирна почала разом з чоловіком, працювала без нього, коли був на війні у 2014-15 роках, а тепер – уже разом. Починали працювати тільки для іноземних груп, зараз приймають й українців також. Але найбільше дорожать туристами-одиночками з унікальними життєвими історіями. “Саме коли зустрічаюся з такими людьми, – каже Аліса, – отримую підтвердження, що це все було недарма”.

“ВЕЛОСАДИБ В УКРАЇНІ ДО НАС НЕ БУЛО”

- Починалося усе майже десять років тому, коли на Закарпатті ще тільки заговорили про туризм, а про велотуризм навіть мови не було. Ми тут робили так звані “танці на дільові” – просили від господарів ключ (то був 2003 рік) і влаштовували вечірки для іноземних туристів. Ох, скільки я наслухалася від місцевих: та ти їх у сарай? Та що ти там будеш робити? Хіба нема нормального ресторану поруч?

Але ми все-таки випрошували ключ, наймали сусідів, аби прибрати, сусідки робили вечерю, ми запрошували народний колектив – і влаштовували в колишньому зерносховищі такі вечори. Потім придумали фішку із “закарпатською свальбою” – женили туристів і навіть видавали свідоцтво, як у Лас-Вегасі. І нічого, що деяким молодим було 80+, – пригадує Аліса.

- Паралельно я супроводжувала велогрупи в Карпатах, і серед усіх проблем, які виникали з організацією турів, найбільшою була — де поселити людей? Справа в тому, що на щодень треба було шукати новий готель. Перша проблема: чи буде де там лишити велосипеди, аби не вкрали до ранку (ну бо це, знаєте, на Закарпатті такий місцевий спорт: вкрасти біціглі (велосипед по-закарпатськи — авт.). Друга проблема — не всі готелі хотіли приймати велотуристів, брудних і змучених. Хоча я була впевнена, що готелі мають радіти кожному туристу, а тут чула: “Семеро людей? На біціглях? Ні-ні, у нас нема кімнат!”. Для мене був великим негативним відкриттям готель “Ужгород”, де власник не заходів надати свій гараж для дорогих велосипедів туристів-тріатлоністів. Він просто не став виганяти свою машину з гаража і все.

І от якось ми прибираємо в зерносховищі з чоловіком під чергове весілля для туристів, і я йому кажу: “У нас тут буде велосадиба!” Він питає: “Коли?” – відповідаю: “Вже!” Ми в той день означили місце, де будуть кімнати, визначили також, що то буде “матраценлагер” — це конкретна ніша, цільова група клієнтів. Ми не претендуємо ні на які зірки, навіть на три. Це базові умови для групи велосипедистів, які не хочуть возити намети, вони можуть заселитися, коли хочуть, а не за графіком, помитися, посушитися, поїсти і переспати — та й їхати собі далі. І головне: є де лишити велосипеди! Практично, рай для велотуристів!

Якраз перед цим ми проїжджали з чоловіком Сантьяго в Іспанії — знаменитий шлях Якова. Там схожі велосадиби всюди: при старих церквах чи монастирях, в покинутих будівлях. Це все центри, де можуть зупинитися велотуристи.

Я, до речі, претендую на патент цього терміну в Україні – “велосадиба”! Адже були сільські садиби, агросадиби, а велосадиб до нашої в Україні не було! Виходить, я перша придумала.

- Чи приносить ця ідея нам гроші? Ні, – сміється Аліса. – Якщо на туристичних весіллях можна заробити, то тут частіше “мінус” і безкінечні вкладення. Але моральний фідбек – дуже великий! Окрім зустрічей з цікавими людьми, тішуся тим, що тут у нас залучені всі складові сільського туризму: і місцева кухня, і культура, і жителі заробляють, бо в них закуповують продукти. Ми базуємося на локальних продуктах, сезонних. Якщо це вишневий час, то у нас будуть і пиріг з вишнями, й компот, і настоянка-вишнівка. Тобто, стоїмо на тому, що це має бути максимум вигідно для села, й осередок жителів навколо садиби заробляє на цьому. І мене це тішить. Бо я хочу, аби в селі тримали корів, курей, садили город і мали сади, бо інакше — де вона буде, ота наша унікальність? А без підтримки цього не буде. До мене, буває, приходять люди, мовляв, купи банку грибів. “Та мені тепер не треба грибів,” – кажу. – “А мені треба гроші”. Ну, то я купую. Потім ми тут банку грибів даруємо туристам під час туру чи під час “весілля” – як подарунок. Усі задоволені.

ТУРИСТАМ ДУЖЕ ЩАСТИТЬ, КОЛИ ЇХ ПРИЙМАЮ САМЕ Я

Цікавлюся, скільки часу пройшло від ідеї велосадиби до втілення.

- Десь півтора року. Ми почали, а потім Віталік (чоловік Аліси — авт.) пішов в АТО, там треба було покласти ворота нові, сходи... Наскільки я могла, організовувала ці роботи, але спочатку душ і туалет у нас були надворі. А потім чоловік повернувся з війни, і ми зробили зручності всередині, там є тепла вода. Запустили як завершений проєкт 2015 року. Але досі щось доробляємо. Ось зараз ставимо пічку — аби туристи змогли швидко просушитися, якщо дощ. Бо це дуже велика будівля, кам'яна, там прохолодно. А часом треба прогрітися, навіть улітку бувають такі дощові холодні дні. Тобто велосадиба — це досі постійні інвестиції для нас. Але незважаючи на те, що воно не приносить великих грошей, воно дає стільки моральних фідбеків, емоцій, що навіть якщо один раз за сезон приїде дуже крутий турист, я десь роблю собі галочку: заради цього варто було починати. Тому треба сказати, що ідея цієї велосадиби навіть перевершила мої очікування, – каже Аліса Смирна.

- Туристам найбільше щастить, коли я вдома (Аліса з чоловіком — мандрівники, постійно в роз'їздах іншими країнами та континентами — авт.) і саме я їх поселяю та приймаю, бо хто ж їм іще так розкаже, наскільки це круто! Це моє дітище! Я собі думала якось, що ця будівля була побудована, і з розвалом колгоспу її не розвалили спеціально для того, аби одного дня я сказала, що тут буде велосадиба! – каже жінка.

ТАК, МИ ДОВГИЙ ЧАС НЕ ПРИЙМАЛИ УКРАЇНЦІВ, А ТІЛЬКИ ІНОЗЕМЦІВ

- Я читала, що ви спочатку працювали тільки з іноземними туристами? Це досі так?

- Ні, я змінила свою думку. У нас за останні років чотири виховалося дуже круте покоління велосипедистів. Це молоді свідомі люди, вони їздять світом і знають цю культуру, несуть її самі. Я ще при знайомстві одразу бачу, чи мій це турист, чи ні. Якщо мій, то йому не треба буде пояснювати, чому в нас матраци на підлозі й чому у ванній нема біде. Він приходить і бачить карту велосипедного маршруту, якусь листівку з Перу, прапорець з Індії, мушлю із Сантьяго, турянський часник (село на Перечинщині, де садять часник і продають його як сувенір – місцевий спеціалітет — авт.) – і в нього купа емоцій!

А на початку – так, було кілька неприємних моментів. Наші люди гуляють і не мають міри, ну і не поважають працю інших. Вони виселилися, ти приходиш — гуні (традиційний плечовий одяг у Карпатах — авт.) на землі валяються, все перевернуте, ти думаєш: ну що це таке? Іноземці собі такого ніколи не дозволять. Тому, справді, після таких випадків ми відмовилися від українських груп.

Були й інші моменти. У нас все на довірі, ми сувеніри не закриваємо: все відкрито, береш, залишаєш кошти. Є книги, листівки, прикраси, пиво, місцеві продукти. Я розумію, що можна вкрасти, але мені важливо, аби це було саме так, і я не мінятиму цього принципу. А часом бувало, що українці брали наприклад, турянський часник на сувенір без грошей. Телефонувала потім, питаю, а мені: “Ой...” Ну, в сенсі — «ой»?

Та хоч і бувають випадки, я не буду міняти цього принципу, – каже Аліса.

- Є ще один принцип — у нас тут не користуються одноразовим посудом. Але я й не купую сервізу на 50 чоловік — ми використовуємо старий посуд, це різні речі (за формою, виглядом, кольором), але так вони отримують друге життя. Коли людям це пояснюєш — вони добре сприймають і розуміють.

Тому мені важливо, аби турист був “моїм”, аби це все сприймав.

ЛОКАЛЬНИХ ВИРОБНИКІВ ТРЕБА БЕРЕГТИ

Важливий момент, про який ідеться Алісі, – це підтримка місцевого виробника. Іноземці розуміють це давно, і віднедавна українці — також, особливо, люди з великих міст. – Ми глобалізуємося дуже швидко, і ось ця сільська специфіка втрачається. У нас в селі вже майже нема корів. Чому? Тому що це невигідно, та й ви часто йдете в магазин і купуєте молоко в упаковці, бо воно на дві гривні дешевше, аніж у сусідки. А бачили би ви, коли ми купуємо від сусідки її продукцію, і люди її роботу тут же хвалять — у неї крила ростуть! Тому мені не важливо, що сільські яйця від сусідки, умовно кажучи, будуть дорожчі, ніж з птахофабрики — я їх купуватиму, бо мені важливо, аби вона тримала кури.

Тому сама так роблю й інших привчаю до того, що цих виробників локальних треба берегти.

МОЯ ОСОБИСТА ТОП-ВЕЛОПРИГОДА – ТРАНСАЛЬПІНА

- Алісо, скажіть, що це за люди — велосипедисти, що за особливий соціальний тип?

- Це те покоління, яке перейшло з барів, саун і дискотек на новий рівень проведення дозвілля. Нині модно ходити в гори, ставити і досягати нових цілей. Ти маєш подолати свою чергову межу, у цьому випадку — за допомогою велосипеда. Ми зараз дуже мало рухаємося, завжди на машинах. Я от, наприклад, коли сідаю на велосипед, відчуваю, що живу.

Пікуй
Пікуй

Люди стали мобільні, тепер це можливо, хтось напише у Фейсбуці про нову місцину – і всі її хочуть побачити. У нас почали з'являтися спочатку львівські туристи, а потім Кривий Ріг, Дніпро. Це люди 50, 60-ти років, з професіями, досвідом, бекграундом. Люди шукають вражень, ми їм у цьому допомагаємо. А як туристи – велосипедисти набагато менш претензійні, з ними приємно працювати.

- У вас власний великий досвід велотуриста?

- Я спочатку супроводжувала піші тури і вперше сіла на велосипед без тренування — мої туристи, 70-річні бабці, переді мною на перевали виїжджали. Було так соромно! Але потім я пішла в спортзал, і в другому турі на перевали вже перша виїжджала я. Потім у мене з'явився карбоновий велосипед. І закрутилося.

- Як мандрівник із досвідом, скажіть, які ваші ТОП-веломаршрути?

- Справжня “жесть” — це Мадагаскар. Якби мені наперед сказали – що нас там чекає, я би не наважилася. Коли ти на “Гугл-мепс” не бачиш де ти, а навколо горить евкаліптовий ліс, і на тебе біжать аборигени з горбатими коровами і серпами — а там криміналітет ще той! Словом, було кілька моментів, коли я казала чоловікові: все, це — все...

Ну а з точки зору фізичного навантаження — це була дорога Якова в Сантьяго з донькою Арішею, її треба було тягати за собою на велосипеді, це дуже важко. Узагалі, дорога Якова в Європі, вважаю, створена для того, аби нею їхати велосипедом. У мене було таке враження, що перед тим, як її відкрити, зібрався уряд Іспанії й сказав громадянам: побачите людину на велосипеді — це ваш Бог.

Трансальпіна
Трансальпіна

А веломаршрути, власне, бувають двох типів: перші – культурні, коли ти дивишся країни і міста, але знайомишся з ними на велосипеді. А є другий тип, коли йдеться про подолання себе, а краєвиди додаються бонусом. Це про перевали. Ґросґлокнер в Австрії, Трансфагарош та Трансальпіна в Румунії. Наразі саме Трансальпіна – найважча і найкрасивіша моя велопригода.

Трансфагарош
Трансфагарош

НАЙКРУТІШІ ТУРИСТИ — ТІ, ЩО ЗУПИНЯЮТЬСЯ НЕ ЗА ГРОШІ

- Розкажіть про крутих велотуристів, які до вас в Дубриничі приїжджають і вас надихають.

- Їх насправді є багато. Найкрутіші, зазвичай, не ті, хто бронює садибу, а туристи-експедисти, які їдуть на довгу дистанцію. У нас вони лишаються на 2-3 дні, аби відновитися. Зазвичай, безкоштовно. Вони навзамін роблять щось, наприклад, обриваємо разом виноград у бабуні, яка живе поруч із велосадибою. Або влаштовують нам екзотичні майстер-класи. Якось пуерториканець вчив нас у селі танцювати сальсу.

Узагалі, у нас із чоловіком різні характеристики оцінювання крутих туристів. Приїхали люди, кажу, Віталік, під'їдеш, глянеш? А він на те: яка біцігля? Синя, кажу. Приїхав, побачив, і мені: «Та що ти розумієш, та то ж “Сурліс!”» (марка елітних велосипедів — авт.). А я оцінюю людину з точки зору її життєвого бекграунду. Мій топ — це був швейцарець, з багатої сім'ї, мав престижну роботу, але продав, все що мав, бо вирішив, що достатньо заробив — більше йому не треба, і він тепер хоче побачити світ на велосипеді. Він прокатав Скандинавію, проїхав звідти через Європу в Туреччину, з Туреччини летів зимувати додому, а тепер він катається по Азії. Дуже глибока людина, дуже мене вразив. У нього було татуювання цікаве: по хребту синя смуга, від голови до копчика. “Це мій шлях” – пояснив. Там не було чогось такого, мовляв, “я особливий”, “я шукаю себе” тощо. Просто — це мій шлях, і я його йду.

А був у нас інший турист — поляк, він так само катається по світу. Ой, ми його ніяк не могли позбутися. Чоловік ніколи в житті нічим не займався. Він просто веган і просто їздить по світу, без грошей. Ну ок, можна це робити рік, два — але все життя? Він не мав за собою нічого: ні глибини, ні віри. Я вважаю, що так не можна, кожна людина має приносити якусь користь.

ІНОЗЕМЦІВ ЦІКАВЛЯТЬ ЛЮДИ-БРЕНДИ

- Ви показуєте у велотурах іноземцям Карпати. Скажіть, чим наші Карпати є цікавими для людей, які бачили світ?

- Тут також є два типи туристів. Перші їдуть, аби поставити галочку, мовляв, я проїхав Карпати. Ну, бо Східна Європа, Карпати — це тренд, певною мірою, в туризмі зараз. Для них це щось на кшталт того, як в Індію поїхати.

А другий тип — туристи, які хочуть Карпатами надихнутися. Саме я це маю організувати, а враховуючи наші дороги і сервіс, це задача непроста. Мені треба показати щось таке, аби вони забули про дороги і сервіс. І я показую людей. Ми з німцями стартуємо з Чернівців, їдемо перевалами через Вижницю, Верховину, Буковель, Рахів, далі в Колочаву, на Міжгірщину, і закінчуємо в Жденієві. Це 10 днів. Майже щодня я показую таких людей. Це Михайло Тафійчук, відомий майстер народних інструментів. Це власники сільських музеїв, садиб, де ми ночуємо. Прості люди, але які несуть у собі, своєму побуті, культуру своїх предків. Треба сказати, що у сусідів по той бік Карпат із цим краще, аніж на Закарпатті. І мені би дуже хотілося, аби Колочава була таким селом з людьми-брендами, але я не можу цього сказати про Колочаву наразі. Я би взагалі їх покарала якимось бойкотом — не везти туристів, поки не владнають проблему зі сміттям і ставленням до туристів. Вони мусять навчитися.

А на Закарпатті мені дуже подобається Хустщина. Ми завжди їздимо до Мішеля Якобі і його буйволів. До Йосипа Бартоша у відроджений замок Сент-Міклош в Чинадієві. До Янка Деревляного звідси, з Дубриничів. Оцими людьми маємо пишатися, саме вони є найбільшими магнітами для туристів у Карпатах сьогодні.

Тетяна Когутич, Ужгород
Фото Сергія Гудака та з архіву Аліси Смирної

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-