Озеро між двома Кутами: там, де сонце під ногами

Озеро між двома Кутами: там, де сонце під ногами

Фоторепортаж
Укрінформ
Озеро на півночі коси Арабатська стрілка, яке і місцеві, і туристи називають Рожевим, на карті позначено як Генічеське.

Сполучене з Сивашем вузькою протокою воно розлилося на понад 9 км та відокремлено від затоки двома півостровами стрілки – Генічеський Кут (на північ від озера) і Семенівський Кут (на захід від озера). Ці землі, як, власне, і всі інші навколо Генічеська, мають багату історію. Різні народи залишили свій слід у цих степах. У давнину тут кочували арійські племена, що стали згодом прабатьками низки європейських народів. Кіммерійці, скіфи, греки, сармати, хазари змінювали одне одного. На берегах озера було зроблено багато археологічних знахідок часів сабатіновської культури та скіфської доби, також науковці відшукали козацькі предмети побуту і залишки табору чумаків.

Давні народи добували сіль шляхом випаровування її з ропи лиманів. Сіль вважали священною, як і сонце, яке допомагало людям її отримувати. Так, вона ставала частинкою сонця на землі.

1000 років тому Арабатська стрілка належала до Хозарського каганату. Поклоняючись богові солі, який вміє, за віруваннями, як індійський Шива, розділяти минуле і майбутнє, створювати порядок методом знищення старого і відродження нового, хозари обожнювали сіль. Тому такі місця, як озеро Генічеське, вважалися святими.

Хозари вірили, що людські погляди, сповнені пристрастей, злості, корисливих намірів й очікувань, здатні завдавати ран, які наближають старість. І не старіють люди лише від погляду бога солі. Сучасні паломники до хазарських молитовних місць теж чекають від озера омолодження та зцілення, й не даремно. Виявляється, що своїм кольором рожеве озеро завдячує мікроскопічним археям, які насичують середовище гліцерином, і рідкісній мікроводорості – Dunaliella salina, – яка живе у солоній воді й під впливом сонця виробляє β-каротин, відомий антиоксидант. Тому рожева ропа й сіль цінуються в медицині та косметології.

За переказами, хозарська молитва – це плач, тому що сльози належать Богу – в них завжди є трохи солі.

«У хозар були особливі будівельники, які обтесували величезні брили солі й встановлювали їх на шляхах вітрів. На трасі кожного з сорока хазарських вітрів (половина з них були солоними, а половина солодкими) стояли нагромадження солоних шматків мармуру, і кожен рік, коли приходила черга поновлення вітрів, в таких місцях збиралися люди і слухали, хто з будівельників зумів створити найкращу пісню. Річ у тім, що вітри, стикаючись з соляними брилами, протискуючись між ними, гладячи їх по маківках, виконували завжди нову пісню. І так доти, поки ці споруди не зникали назавжди разом із будівельниками, змиті дощами, посічені поглядами, злизані язиками баранів і биків», – пише сербський письменник та історик Мілорад Павич у «Хозарському словнику».

Тепер вітер і сонце самі створюють музику, граючи на вкритих кристалами солі стовпчиках - чеках.

Як відомо, Арабатська стрілка була частиною чумацького шляху, його відгалудження вели до Сивашу й Рожевого озера. А на початку 19 століття тут почався повномасштабний видобуток солі, яка високо цінувалася у світі та йшла на експорт.

І хоча зараз від заводу на березі озера залишилися руїни, видобуток не припиняється. Тепер вже нові чумаки наповнюють свої мішки, стоячи босоніж у ропі під пекучими променями сонця.

Люди шукають місця сили по всьому світу, а вони часто зовсім поруч. Просто сама мандрівка навчає помічати те, чого  не помічав раніше, торкатися землі, моря, трав і чути дотик у відповідь.

Так і чумацький шлях за сіллю був сповнений таїнств й іншого змісту, крім заробітчанства, формуючи братство, яке у піснях зберігало тисячолітні й малозрозумілі сучасним людям традиції. В оповідях, які збереглися, йдеться про те, що, як помре хто з чумаків, то збиралися усі його побратими і співали над ним, і тільки потім покійного відспівував панотець, який з розумінням чекав.

Як і тисячі років тому, теплий вітер тут несе міцний, аж до появи присмаку, запах степових трав, особливо сильний надвечір. Пастухи мандрують за стадами, сонце зникає за Сивашем, щоб назавтра зійти над морем, земля під ногами блищить від крихіток солі – і все це варто побачити, відчути.

Олена Худякова, Київ. Фото автора.

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-