Князівський Вишгород – столиця гончарів, святих і допотопних трав

Про те, що в 20 хвилинах їзди від Києва, у давній резиденції київських князів – місті Вишгороді, існує історико-культурний заповідник, я дізналася, як і чимало наших співвітчизників, тільки завдяки призначенню на посаду його директора «міс України -1995» Влади Литовченко.

Сам цей факт викликав бурхливе обговорення в ЗМІ. Хоча Влада давно розлучилася з фешн-індустрією, захистила кандидатську дисертацію з історії, стала експертом з культурної дипломатії  та очолила Міжнародний фонд культурного співробітництва.

Втім, як це іноді буває, відлуння світських хронік минулих часів пробудило цікавість і до самого музею, і до того, як працюється на історичній ниві колишній першій красуні країни.

…На машині від метро «Мінська» до Вишгорода доїжджаємо хвилин за двадцять. Оминувши околиці, авто звертає на вулицю Межигірський Спас з приватними садибами. На вигляд, практично сільська місцина.

Але  тут – за високим парканом знаходиться Музей давньоруського гончарства.  Його експозиція розмістилася у сільській хаті, яку у 60-ті роки знайшов і передав заповіднику місцевий житель.

У передпокої - повно засушених трав та квітів, і від цих польових пахощів аж паморочиться в голові. Але далі перед нами -  чудовий інтер’єр хати середини XIX століття.

Тут - розпочинає імпровізовану екскурсію Влада Литовченко - знаходиться  виставка «Магія поліського орнаменту». Вона відкрилася ще в лютому. Тоді  вперше унікальні експонати з фондів заповідника були показані вишгородцям.

Увагу привертають червоні ткані рушники. Наш гід пояснює, що це давні витвори майстринь цього історичного ареалу. І перші рушники були саме тканими,  адже вишивка з’явилася набагато пізніше.  А до того здебільшого процвітало кустарне ткацтво.

 «Ця експозиція також вміщує й строї, які характерні для київського полісся. Головна їхня ознака – це рослинний орнамент, як символ зародження життя. Є й дивовижні птахи та унікальні, плетені гачком, мережива, - продовжує розповідь директорка. – Ви бачите традиційне поєднання кольорів – це сірий і червоний, або ж темно-синій».  

Виявляється, першою тут з’явилася вишивка гладдю, а от такий звичний сьогодні  хрестик використовувався пізніше. Взагалі-то він вважається запозиченим, не типовим для України. 

До речі, в Палестині вишиті вироби майже не відрізняються від наших. Навіть орнаменти схожі. Єдина відмінність - у них по чорному тлу вишивають  білими й червоними нитками.

В кімнаті музею збереглася автентична піч, розписана квітами, що нагадують петриківський орнамент. І хоча  цей розпис лише стилізація, але, як запевняє директорка, саме так колись жили вишгородці – у прикрашених квітами інтер’єрах.

В іншій кімнаті нас зустрічає експозиція зі зразками давньоруської  плінфи та старовинного керамічного посуду. Виявляється, раніше місцева, так звана межигірська цегла була широко відома.

«Мабуть, будинки Андріївського узвозу саме з неї вимуровані?» - висловлюю припущення.

«Ні, київські міщани не могли собі дозволити таку розкіш, - заперечує наша співрозмовниця. -  Навіть  вишгородці, які тут жили, не могли її придбати. Бо вся цегла виготовлялася на замовлення імператорських дворів і йшла прямісінько на їхні потреби. Бачите, вона має клейма».

Загалом у Вишгороді повно якісної глини – від лікувальної до промислової. З неї виробляли фарфор, фаянс і цеглу. Тож не дивно, що ще з Київської Русі тут був центр гончарства.

Більше знає молодий, але вже знаний археолог, науковий співробітник Інституту археології НАН Дмитро Бібіков, який приєднався до нашої екскурсії. Він упевнений, що Вишгород стоїть на живій історії, адже тут під шаром грунту чимало раритетів давньоруської доби.

Насамперед Вишгород знаменитий тим, що тут, в його землі, поховані перші українські святі Борис і Гліб. І їх мощі досі намагаються знайти археологи-аматори. А от професійні історики до цього ставляться іронічно. Вони займаються повноцінними розкопками Вишгорода.

Той таки Дмитро Бібіков і його колега Всеволод Івакін саме тут знайшли чимало раритетів, які нині представлені  на виставці «Князі і гончарі» в Національному музеї історії України.  Після їхніх досліджень було спростовано думку, що Вишгород був лише резиденцією київських князів. Бо саме тут знаходився гончарний ремісничий посад , який став унікальним центром гончарного виробництва всієї Східної Європи.

За деякими припущеннями у Вишгороді працювали сотні печей. Щоб переконати нас в цьому археолог проводить нас далі  по музею – до розкопок стародавньої гончарної печі, що тепер накрита скляним саркофагом. 

«Цей гончарний комплекс на Городищі датується кінцем X - другою чвертю XI століття, - розповідає науковець. -У нас працювала археолог Оксана Орлова. Вона вважала, що сучасна вулиця Межигірського Спасу була саме осередком гончарів. І висунула гіпотезу, що тут було  250-300 гончарних печей, на яких  виробляли посуд, щоб продавати його іншим регіонам».

Подібних горнів в Вишгороді розкопано вже близько 25.  Їх було знайдено в зруйнованому стані. Але, впевнений археолог,  той рівень виробництва засвідчує: під час розквіту посаду Вишгород був одним з найбільших центрів Східної Європи. Таке масове виробництво було пов’язане з потребами київського населення. Бо у Києві таких осередків майже не виявлено.

«Ми вважаємо, що цей центр спеціально був створений князями, щоб забезпечити потреби держави в керамічних виробах. Тож князівські страви готували у виробах вишгородських гончарів»,- каже Бібіков.

Отже, київські князі та їхні гості бенкетували з посудом, що створювався саме  тут! А можливо, й Анна Ярославівна запакувала пару глечиків у посаг, який повезла у далеку Францію?

Та не лише чудовою глиною вразила нас вулиця Межигірського Спаса. Виявляється, тут знаходиться джерело цілющої води. Музейники пригостили нас нею  після екскурсії. Вода дійсно дуже смачна, з невловимим ароматом трав. Вони її тут п’ють щодня і не старіють.

А ще у заповіднику  можна спробувати себе в археології. Кожного літа тут відбуваються розкопки старовинних об’єктів.

«Зараз побачите, як все це робиться» - запрошують нас. Дмитро Бібіков  по-хазяйськи відкриває двері на подвір’я однієї з садиб. Прямісінько на городі з картоплею археологи знайшли старовинний осередок. Господар обійстя дозволив науковцям  вести дослідження, але попросив не топтати сусідні ділянки з городиною.

Скориставшись альтруїзмом хазяїна, археологи розкопали частину вишгородського посаду саме з гончарного осередку. Мабуть, це господарські споруди - для зберігання продуктів, тощо…

На розкопі повно молоді. Це студенти з Університету імені Бориса Гринченка та школярі археологічного гуртка Київського палацу для дітей та юнацтва , які допомагають професійним археологам.

«Наша експедиція працює у Вишгороді з 2012 року, - розповідає Дмитро. - За цей час було досліджено 5 гончарних горнів, житлові споруди. Також знайшли кілька поховань давньоруського часу. Серед здобутків - срібні монети та князівська свинцева печатка. У культурних шарах є ще багато деталей кінської збруї. Таку могли собі дозволити хіба що дружинники князя та заможні ремісники. Тож знахідки свідчать про високий соціальний статус тодішніх гончарів».

…Найбільша святиня цих місць – храм Бориса і Гліба, який датують XI століттям. Його було частково зруйновано під час нашестя хана Батия, а потім вщент понівечено польсько-литовськими військами Радзівіла у 1651 році. Однак у XIX столітті церкву знову побудували на залишках давньоруського фундаменту. А у 90-ті роки минулого століття коштом меценатів споруду було відремонтовано й приведено до ладу.

Найбільша храмова святиня –  копія Вишгородської Богоматері, оригінал якої, написаний ймовірно іконописцем Аліпієм, знаходиться у Третьяковській галереї. І ми його знаємо, як Володимирську Богоматір. Та навіть копія ікони вважається чудотворною, бо приносить зцілення ревним християнам.

Тож зрозуміло, що до храму приходить чимало людей. А у великі церковні свята на його подвір’ї накривають столи, бо приїздять гості з Києво-Печерської лаври, різних єпархій. В центрі стоїть бочка з квасом. Так храм сьогодні об’єднує громаду вишгородців та українських мірян.

А насамкінець Влада Литовченко пропонує нам подивитися на найстарішу рослину України, яка росте на березі Київського моря – ботанічну пам’ятку природи - «великий хвощ». Ми знову сідаємо в машину, їдемо через пляжі та озера по набережній, і нарешті опиняємося в місцині навпроти маяка. Там і росте цей ровесник динозаврів. А з першого погляду й не скажеш – рослина як рослина. Втім, більше схожа на вазонну рослину, ніж польову зелень.

…А зовсім недалеко від нас - сумнозвісне Межигір’я. Запитую директорку, чи не хотіли б об’єднати Вишгородський заповідник із ним. Адже так і грошей, і розголосу було б більше.

«Ні, зливатися з Межигір’ям, як музеєм корупції, нам не потрібно, - рішуче заперечує Литовченко. – А от від історичного Межигір`я хто б відмовився?»

І дійсно, адже там знаходилися справжні перлини -  Межигірський чоловічий козачий монастир та Межигірська фарфоро-фаянсова фабрика, вироби  якої вивозилися до Петербурга, і навіть були у використанні імператорської родини. Художньо-керамічний технікум, де працювали Бойчук та Седляр  теж існував на тій території. Однак археологічні дослідження там ще належним чином не проведені. А щоб проводити - Межигір’я має в перспективі отримати  статус національного історико - археологічного заповідника.

А ще там бував Тарас Шевченко. «Чернець» написаний якраз у історичному Межигір’ї. А його замальовки цих місць зберігаються в Національному музеї Шевченка.

«Але що про це говорити тепер, коли ще не встановлено державний статус Вишгородського заповідника? - Скаржиться директорка. - Я жартома кажу друзям, що є директором сільського музею. Але від цього й усі наші проблеми – жалюгідне фінансування, низькі зарплати, виключення з туристичних маршрутів. І це в місті, яке за часів Київської Русі мало статус другої столиці, а в «Повісті минулих літ» його називали градом княгині Ольги».

Ліліана Фесенко, Валерія Поліщук. Вишгород-Київ.

Фото Павла Багмута. Укрінформ.