Хто і як відбудовував Хрещатик після Другої світової

8 травня ми згадуємо чергову річницю закінчення в Європі Другої світової війни. Війни, яка прокотилася по Україні двічі: із заходу на схід і навпаки – зі сходу на захід. Війна по собі залишила мільйони смертей, розбитих доль і безкінечні страшні руїни. Їх потрібно було розбирати, а потім будувати щось нове. Київ не був винятком. Чимало його вулиць, зокрема й головна – Хрещатик – теж лежали в суцільних руїнах.

ПОГЛЯД ОЧЕВИДЦЯ

Київ було звільнено в листопаді 1943 року. «Зустрівся з ним ще до зустрічі з мамою у тому ж грудні 1943 року, через місяць після звільнення міста. Вискочив з вантажівки біля Критого ринку, там, де закінчується Хрещатик і починається Червоноармійська. Я сказав закінчується. Це неправильно. Його просто не було. Гори битої, занесеної снігом цегли, покручені залізні балки, що стирчать з цих куп, і вузенькі, протоптані у заметах стежки. От і все. І ланцюжком, як мурахи, люди, що кудись поспішають – на роботу, за пайками, на товкучку…» Таким побачив Хрещатик 32-річний киянин Віктор Некрасов, майбутній письменник і дисидент, який вирвався в 10-денну відпустку після поранення на Сталінградському фронті.

ВЛАДА ДОВГО ВДАВАЛА, ЩО ХРЕЩАТИК ЗНИЩИЛИ НІМЦІ

Хрещатик одразу ж став символом звірств нацистських окупантів. «Руїни Хрещатика і прилеглих до нього кращих вулиць волають про помсту», – писав у газеті «Радянська Україна» голова виконкому міськради Федір Мокієнко в січні 1944 року. Але уже давно відомо, що центр Києва підірвали радянські спецслужби. Так само, як Успенський собор Лаври. Однак правду приховували, влада вдавала, що це справа рук нацистів. Микита Хрущов у мемуарах писав: «Я так і не міг розібратися, значить, населення казало, ніби німці пояснювали, що це підірвали партизани, які залишилися. Я знаю, що таких завдань, по-моєму, не було партизанам, щоб руйнувати Хрещатик, але хто його знає, важко сказати. Я думаю, що це все-таки була витівка гестапівців».

Уже давно доведено, що операцією керував офіцер НКВД Іван Кудря. Основна мета – не дати окупантам зайняти під свої штаби та контори найкращі будівлі міста і взагалі почуватися як у себе вдома.

При вибуху Хрещатика і пожежі 23 вересня 1941 року загинули сотні киян...

КОНЦЕПЦІЯ «НАРОДНОГО БУДІВНИЦТВА»

«Люба сестронька, милий братику, / Попрацюймо на Хрещатику, / Ти з того кінця, я з цього кінця…», – писав у вірші «на потребу дня» Павло Тичина. Для робіт на будівництві в Києві влада мобілізувала кілька тисяч сільських жінок, переважно молодих. Сотні з них почали працювати вже з січня 1944 року у складі бригад військово-будівельного управління на Хрещатику. Працювати доводилося фактично голіруч, без техніки, в сніг і мороз. Чимало з них за першої нагоди тікали додому. Особливо масовими втечі стали навесні, з початком весняно-польових робіт. У травні влада звітувала, що втекло 40–60% мобілізованих робітників.

Саме тоді зародилася й концепція Хрещатика як «всенародного будівництва». Мовляв, головну вулицю столиці України цілком під силу відбудувати добровольцям-киянам. Наприкінці січня 1944-го міський архітектор Адріан Матушевич сказав, що якби до роботи стали 10 тисяч киян, вони розчистили б Хрещатик до 1 травня. Невдовзі він переконався в утопічності своїх планів.

Наприкінці лютого 1944 року Раднарком видав постанову про створення особливого управління з розчистки вулиці Хрещатик, яке мало завершити перший етап робіт до 1 травня, а другий – до 1 вересня. Під час реконструкції планувалося розширити вулицю до 60 метрів, щоб на ній зручніше було проводити паради і святкові демонстрації.

УРОЧИСТИЙ ПОЧИН, АБО «НАТОВП НАМ ТУТ НЕ ПОТРІБЕН»

У середу, 1 березня 1944 року, колони робітників, домогосподарок, комсомольців, школярів з прапорами і плакатами у супроводі оркестру прибули на Хрещатик. Лише два райони Києва – Ленінський і Молотівський – відрядили 4000 людей. Але головна вулиця не витримувала такого припливу, тому влада постановила, що представники різних районів працюватимуть по черзі: два райони виставлятимуть по тисячі людей щодня. Керівництво вирішило, що робітник за день може розчистити 1,5 кубічного метра завалів. До того ж, сподівались, що цю норму перевиконуватимуть.

Але людей все одно був надлишок. Проінспектувавши будівництво, Хрущов, тодішній глава ЦК КПУ, залишився невдоволений і виніс райкомівському керівництву догану: «Натовп нам тут не потрібен». Після того знизили вимоги до районів: кожен мав поставити приблизно 400–600 робітників, щоб на Хрещатику щодня працювало десь близько тисячі осіб.

З ЯКИМИ ПРОБЛЕМАМИ СТИКАЛИСЯ ДОБРОВОЛЬЦІ

Робітникам не тільки не вистачало місця, а й інструментів – кайл, тачок і пилок, не кажучи вже про техніку. Іншою проблемою було вивезення будівельного сміття. Потрібна була вузькоколійка для вантажного трамвая, а її не було. Люди через це простоювали. Про цю проблему писали в газетах. За перші двадцять днів масових робіт на Хрещатику десятки тисяч добровольців вивезли 10 600 тонн сміття.

Але існували нюанси. Добровольці з підприємств і фабрик працювали максимум до обіду і мусили повертатися на основну роботу, щоб не постраждало виробництво. Домогосподарки працювали максимум по три години на день. Старші школярі не могли часто пропускати уроки. Продуктивність праці була вкрай низькою. «Дітлахів менше тягніть, професорів не треба брати, а беріть людей, які можуть працювати», – вимагав від підлеглих на закритій нараді 16 березня 1944 року мер Мокієнко. За декілька днів до того він пропонував «добровольцям» платити. Чиновник сподівався на студентство: «непогано, коли поєднується ідеологія з карбованцем». Однак його пропозиція не знайшла відгуку у вищого партійного керівництва.

КВИТКИ В КІНО І ГАЗВОДА ДЛЯ ДОБРОВОЛЬЦІВ

Після місячного звитяжного трудового пориву волонтерство почало поволі видихатися. В одній партійній доповідній писали: «припинили роботу зовсім деякі організації, в інших чоловіки йдуть після другої години». Влада намагалася стимулювати киян: роздавали талони на одяг, квитки в кіно, театр і безкоштовну газовану воду. Кількість робітників скоротилася до 500–860 осіб на день. Наприкінці місяця Печерський район встановив своєрідний антирекорд: присилав на Хрещатик лише 30–50 людей.

Із 500 штатних будівельників понад 100 щодня пропускали роботу без поважної причини. Нарешті проклали вузькоколійку, втім дарма – трамвай все одно не ходив, бо не було електрики. Виявилося, що план розчистки Хрещатика зірвано.

ЛЕГЕНДА ПРО ДУНЮ

Ілюзія «народного будівництва» була заманливою, але не спрацьовувала. Від неї було важко відмовитись, тож для цього посилили пропаганду. На Хрещатик постійно посилали з виступами агітаторів, газети писали про «священний патріотичний обов’язок», «зразок героїзму на відбудові» і «трудовий фронт». Вдалися і до перевіреного методу – соціалістичного змагання.

1 липня 1944 року було оголошено про початок соцзмагання за перехідний червоний прапор, у рамках якого щомісяця мали визначати найпродуктивнішу організацію. Найкращий район отримував нагороду 5000 карбованців, а найкраща стахановська бригада – 3000 крб. Для робітників-ударників провели конференцію спочатку на Хрещатику, а 20 липня – в Київській опері. Саме тоді й зародилась духопідйомна історія про дівчину-бригадирку-ударницю Дуню Петриченко.

Дуня була з села Перегонівки Обухівського району й працювала на Хрещатику ще з осені 1943 року, коли на його розчистку кинули сільських жінок. Більшість дівчат зі столичного будівництва повтікали, а Дуня залишилась. Керівництво стверджувало, що начебто бригада Петриченко щозміни суттєво перевиконувала виробничу норму. Дуня виступила з промовою й під аплодисменти закликала інших мобілізованих працювати більш сумлінно та заповзято, а також опановувати робітничі професії. Так Дуня Петриченко стала символом соціалістичного змагання та відбудови Хрещатика. Втім, вона давно вже не була «дівчиною з села», яка працює на добровільних засадах на відбудові Хрещатика у вільний від роботи час. Вона працювала у будівельному управлінні й була фаховою будівельницею.

СЕРЙОЗНА СПРАВА В ЧОЛОВІЧИХ РУКАХ, АБО БЛІДМАН ПРОТИ КОЛОСА

Крім бригади Петриченко були й інші бригади і бригадири, які досягали кращих і вищих результатів і про які теж писали, але вони не надто годилися для яскравого плакатного символу. Переважно то були молоді здорові чоловіки, які з тих чи інших причин не потрапили на фронт. Тому на роль героїні й обрали 18-річну дівчину. Тож поки Дуня в новому крепдешиновому платті виступала з промовою в театрі, за її спиною розгорталась справжня битва, адже на кону стояла пристойна грошова винагорода.

Як тільки-но оголосили про початок соцзмагання, вперед вирвалися дві сильні чоловічі бригади. Першу бригаду очолював Абрам Блідман з Дніпровського пароплавства. 15 липня вона перевиконала денну норму на 580%. Другу бригаду очолював Віктор Колос з «Укрспецзв’язку» (управління урядового зв’язку при НКВС). Його бригада через два дні перевершила конкурентів й виконала норму на 690%. А за декілька днів – видала 705%! 31 липня бригада Блідмана знову вирвалася вперед, виконавши норму на 1100%, але Колос 10 вересня обігнав її із 1256%, а в середині вересня колосяни побили й цей рекорд, виконавши план на 1620%.

Варто зауважити, що ці досягнення вираховували не з денної норми, а на основі погодинної. Бригади з’являлися на Хрещатику на пару годин, та й не щодня, а кілька разів на місяць. Крім того, це були сильні чоловіки, які, на відміну від інших добровольців, добре харчувалися. Особливо «Укрспецзв’язок».

НІМЕЦЬКІ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНІ НА ХРЕЩАТИКУ

Наприкінці літа 1944 року владі стало зрозуміло, що до чергової річниці визволення Києва та річниці Жовтневої революції розчистити Хрещатик не вдасться. З осені 1944-го головною робочою силою на Хрещатику стали німецькі військовополонені. Кияни зітхнули з полегшенням: по-перше, вони вважали, що німці таки мусять працювати, а по-друге, ті ж таки німці звільняли їх від важкої «добровільно-примусової» праці.

Постанова від 29 серпня 1944 року передбачала, що на Хрещатик направлять 4500 військовополонених. Але військовополонених теж не вистачало. Спочатку відрядили 1100, а потім 2000. Проблема полягала в тому, що на місце роботи можна було доправити не більше як 700 полонених – не вистачало конвоїрів.

Німецькі військовополонені почали працювати на Хрещатику з вересня 1944 року. Спочатку десь по 300–350 осіб, а в листопаді їх було більше – до 800 полонених. Чиновникам не подобалось, що німці, маршируючи на працю, співають бадьорих німецьких пісень і сумлінно виконують роботу. Це дратувало, але мусили терпіти – працювати було нікому. Фабрики, заводи та підприємства в перші 5 днів березня 1945 року делегували лише 16 робітників на повний робочий день.

… І КИЇВСЬКИЙ КОЛЕКТОР ПІД АСФАЛЬТОМ

Тож прозвітувати Сталіну про розчищення Хрещатика в листопаді 1944 року не довелося. Натомість було прийнято рішення про будівництво на Хрещатику колектора – тунелю завдовжки 1,4 км, де проходили б усі головні труби й кабелі центру міста. Для тогочасного радянського міського планування це була справжня інновація. Але для цих робіт, які планувалося завершити до 1 травня 1945 року, знову ж таки, потрібні були робітники. Будівництво доручили інженерно-протихімічному полку та окремим міським батальйонам місцевої протиповітряної оборони Києва, які після закінчення нальотів німецької авіації залишилися без роботи. Ці підрозділи складалися переважно з жінок. Але вони були військові, тож і дисципліна у них була вищою. Не зрідка їм доводилося «по пояс стояти в крижаній воді виритої глибокої ями посеред вулиці»… Бійці воєнізованих підрозділів працювали й на інших ділянках міського господарства, зокрема на відновленні водогону. Будівництво колектора таки завершили до 1 травня 1945 року. На кінець травня Хрещатик вдруге заасфальтували.

ПРО РАНИ, ЯКИМИ «НЕ МОЖНА МИЛУВАТИСЯ»

Секретар київського міськкому КП(б)У Борис Горбань на щорічній партконференції в січні 1945 року зазначав, що скоро «народ візьметься відбудовувати житло». Хрещатик, за задумом і партійної верхівки, і архітекторів, мав бути культурним, торговельним і адміністративним центром столиці. Оголосили конкурс на найкращий проєкт відбудови Хрещатика. Переможцем став архітектор Микола Степанов. Але невдовзі оголосили ще один конкурс, і на ньому переміг улюблений архітектор Хрущова і головний архітектор Києва Олександр Власов.

Будівництво планували розпочати в 1947 році й завершити за 5 років. Каганович, який у 1947 році тимчасово був першим секретарем ЦК КП(б)У, на одній із нарад сказав, що затримки з відбудовою Хрещатика – це ідеологічна поразка: «Ну, знаєте, довгий час тримати рани відкритими не можна. Ну, рани агітують проти німців, але буде такий період, коли вони почнуть агітувати проти нас (пожвавлення в залі) – що ви за господарники, чотири роки пройшло, чому нічого не робиться, виставили свої рани й милуєтеся ними».

БУДІВНИЦТВО ЖИТЛА: НЕ ВПУСТИТИ СВОЄ

Будівництво на Хрещатику розпочалося тільки наприкінці 1949 року й тривало майже десятиліття. Цього разу вже без гасел про «народну відбудову» – головну вулицю зводили професійні будівельники. Кияни масово повернулися сюди як глядачі: у 1951 році натовпи сходилися подивитися на перші нові будинки й жваво їх обговорювали. Архітектура вийшла помпезною, у стилі пізнього сталінізму – з характерними «весільними тортами», як-от «Будинок із зіркою» 1954 року, хоч і з вкороченим у рамках боротьби з «надмірностями в архітектурі».

Паралельно відомства й підприємства відбудовували житло для себе, виборюючи контроль над цілими будинками. Місто змушене було поступатися: зазвичай 80% житла отримували організації, що бралися за ремонт, а 20% поповнювали міський житловий фонд. Прикметно, що першими в цій справі, знову ж таки, були колишні ударники з «Укрспецзв’язку»: вони ще в липні 1944 року потурбувалися про отримання дозволу на шестиповерховий будинок на Червоноармійській, 47. Будівництва через брак матеріалів часто зупинялися, а інколи «свої» об’єкти доводилося буквально відстоювати – аж до озброєної автоматами «охорони». Особливо цим грішили воєнізовані підприємства.

Останньою спробою влади організувати масове «народне будівництво» стало спорудження метро, але й вона провалилася: добровольці швидко зникли, не витримавши важкої фізичної праці.

Тож Хрещатик відбудовували не тисячі натхненних добровольців, як це подавала радянська пропаганда. Його розчищали мобілізовані жінки, дисципліновані військові підрозділи та німецькі військовополонені. «Народне будівництво» виявилося радше міфом – зручним і до певної міри ефектним, але далеким від реальності. І саме ця суміш примусу, пропаганди й виснажливої праці зрештою повернула Хрещатик до життя.

Світлана Шевцова, Київ

При підготовці матеріалу використано книгу Сергія Єкельчика «Повсякденний сталінізм. Київ і кияни після Великої війни».

Перше фото з відкритих джерел. Київ, Хрещатик. 1990 рік.