СУМ – це не сум, а Спілка української молоді

Серед, не скажемо, що дуже чисельної, але все ж достатньої кількості молодіжних організацій в Україні є одна, чия історія особливо вирізняється. Це історія, яка перегукується з тим, що й сьогодні залишається надзвичайно важливим: збереженням національної ідентичності серед молоді навіть тоді, коли власної держави немає. І більше того – коли нація перебуває в умовах окупації. 

Саме так, сто років тому, почалася історія СУМу – Спілки української молоді.

Цей матеріал – продовження серії розповідей Укрінформу про молодіжні рухи та ініціативи. Ми вже писали про одну з найвідоміших українських організацій – Пласт, що поєднує скаутські традиції з українською ідеєю, а також про туристичний клуб «Компас», який зміг створити власну модель виховання, поєднавши кілька різних систем. 

Тепер настала черга СУМу – організації, унікальної не лише своїм минулим, а й тим, як воно відлунює у сьогоденні.

УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ НЕМА, А УКРАЇНСЬКА МОЛОДЬ Є

1925 рік. Радянська влада на території України нарощує силу, поступово вибудовуючи цілу систему виховання «нової людини». Дитячі та молодіжні організації калібруються під єдиний стандарт – піонерія та комсомол, де не залишалося місця ані для альтернативних рухів, ані для вільного мислення, ані українській ідентичності. Усе «неправильне» послідовно згортається та знищується.

І саме в цей час, у Києві, з’являється зовсім інший рух – підпільна молодіжна організація, що мала на меті не пристосування до режиму, а збереження українського духу та традицій нескорених. Так виникла Спілка Української Молоді. Ми й нині мало знаємо історію спротиву, а історію молодіжних організацій у підрадянській Україні й поготів. Можливо, розуміння героїчного опору можна оцінити вже з досвіду цієї війни, – нагадуванням про 16-річного Тиграна Оганнісяна, який у 2023-му в окупованому Бердянську ліквідував двох ворогів: одного мента-колаборанта та російського окупанта, і якого розстріляли вороги. Цей відчайдушний вчинок юнака теж починався з окупації, заборони і бажання не забути, хто ти, не розчинитись…

Молоді люди у 1925 році теж опинились в окупації. Але знайшли такий вихід – створювали перші клітини СУМу, бо не могли змиритися з поразкою визвольних змагань 1917–1920 років і з тим, що Україна фактично була розшматована між чотирма державами – більшовицькою Росією, Польщею, Румунією та Чехословаччиною. Серед засновників Спілки були студенти Київського університету – Микола Павлушков, Борис Матушевський, Діодор Бобир, Григорій Слободяник, Петро Нечитайло, Данило Кохот, Юрко Виноградов та інші. Очолив організацію Микола Павлушков.

Структура СУМу була побудована на малих групах – по п’ять осіб, тоді конспірація мала вирішальне значення. Це давало можливість захистити організацію від повного провалу: у разі арешту одного з учасників інші клітини залишалися «невидимими» для чекістів.

Втім, довго приховати діяльність проукраїнського руху не вдалося. Уже в 1929 році радянські спецслужби викрили організацію, а в 1930-му провели так званий харківський «процес СВУ». В його рамках більшість керівників СУМу опинилася в таборах, звідки майже ніхто не повернувся. Символічною і трагічною стала доля голови організації Миколи Павлушкова: у 1937 році його розстріляли разом із сотнями інших в’язнів Соловків – «на честь» двадцятих роковин жовтневого перевороту.

Та ідея не загинула. Після Другої світової війни, у 1946 році, СУМ відроджується – цього разу вже на чужині, адже в межах радянської окупації це було б вкрай небезпечним. Ініціаторами стали українські юнаки і дівчата з таборів переміщених осіб у Німеччині, що перебували під американською, англійською та французькою адміністраціями. Відтоді організація розгорнула свою діяльність у країнах, де опинилася українська діаспора.

А в самій Україні пам’ять про СУМ жила підпільно. У 1950–1970-х роках тут виникали нові групи молоді, які брали собі цю назву і ставили перед собою ту ж саму мету – боротьбу за свободу України. Тож ідеї жертовної служби Богові й Україні, закладені ще в 1920-х, ніколи остаточно не згасали.

СУМ – це не просто сторінка минулого, а легендарна історія створення підпільної проукраїнської молодіжної організації. І тепер, з відстані часу, ми, сучасники, можемо ще краще оцінити вагу цієї історії та її викликів.

Один із співрозмовників каже, що слова із славня (гімну) Спілки у 90-х звучали як символічна клятва, а нині – буквально і пророче: «Нині СУМівці, завтра борці за Українську державу!» Як і легендарні приклади підпільних університетів у Польщі чи в самій Україні, СУМ стала своєрідним символом підпільного молодіжного руху, гідним продовження – доказ того, що навіть у бездержавності та репресіях можна творити власну україноцентричну систему виховання, зберігати пам’ять і національну ідентичність.

СУЧАСНА СПІЛКА УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ ІЗ СУЧАСНИМИ ВИКЛИКАМИ

Та парадокс сучасної СУМ полягає в тому, що найстійкіше і найорганізованіше вона зберіглася саме в українській діаспорі. Там, у громадах на різних континентах, Спілка стала осередком і культурного життя, і виховання наступних поколінь. Навіть зараз, вже нинішні вимушені мігранти у Канаді, приміром, цьогоріч влаштували перший табір СУМу в цій країні.

В Україні ж на початку 1990-х здавалося, що в СУМу є шанс вирости у велику й масову організацію. Відтепер вона звучить як Спілка української молоді в Україні. Інтерес та запит на спільну організацію з виразним українським тлом тоді був надзвичайно високим. Але цього не сталося. 

Попри героїчну сторічну традицію, чисельність членів залишалася невеликою, а вплив – обмеженим. Причини – не стільки в самій організації, скільки у ширшому контексті. 

Майже три десятиліття в Україні не було справжньої державної стратегії вибудовування і розуміння національної ідентичності взагалі, і виховання свідомої молоді зокрема. Окрім суто декоративних атрибутів, українська держава все далі і глибше сповзала у багнюку «руського міра». Українська мова продовжувала відчувати постійний тиск, україномовна музика не мала широкого простору для поширення, а молодіжні організації, які будували українську ідентичність, фактично виживали самотужки, намагаючись долати труднощі у своїй же державі.

Богдан Бень, нині військовослужбовець ЗСУ, потрапив до Спілки української молоді ще у шкільні роки, у 1994-му. У гімназію, де він навчався, завітали сумівці з діаспори Віра Гайдомаха та Ігор Симчич, який згодом став його виховником. 

«Вони розповіли нам, що є така молодіжна патріотична організація, яка займається вихованням, проводить заходи, табори. Для мене, вихованого у родині з міцними патріотичними традиціями, це було дуже близьке», – згадує Бень. Його батько був репресований і відбував заслання в Сибіру, а мати й батько ще на початку 90-х брали участь у мітингах, шили підпільно прапори.

Лілія Гринчишин, сумівка з Тернополя, виховниця, яка працює в команді всеукраїнської інформаційної референтури, організовує різні суспільні акції. Лілія має цілком іншу історію, історію дівчинки, яка не мала такої тяглості родинної історії, а цілком, «як усі»: дивилась і слухала те, що пропонували телевізор, інтернет. Вона разом із подругами прийшла на сходини СУМу в 10 років, однак тоді її ця історія не зацікавила: «Чомусь мені в той час не відгукнулося, не пішло». Але вже у 14 років подруга знову спробувала залучити Лілію до гурту. «Я досі пам’ятаю – в нас була така досить проста програма, де ми вчилися робити сережки, їх плести. І паралельно нам розповідали про історію, про культуру українську, що багато українців робили якісь такі прикраси, трохи розповідали про це, і воно мене захопило. Ця простота і така цікавість дитяча, те, що ми самі таке створили, і нам показували, як це робити, дуже захопили. Так я увійшла в родину сумівців». 

Спершу Богдан Бень разом з іншими учнями збиралися в рої – найменші організаційні клітини СУМу. «У нас було семеро-восьмеро хлопців, ройовий, писар, скарбник. Раз на тиждень чи два ми мали сходини: слухали виховника, дискутували, вчилися чомусь новому, проводили змагання чи ігри. А влітку поїхали на табір у Карпати – там я вперше розклав намет і розпалив багаття. Це було неймовірно цікаво», – пригадує він.

Згодом до СУМу долучився і син Богдана, а дружина очолила львівський осередок. Хлопець сам захотів вступити до організації, як каже Богдан, побачивши в церкві ровесників у сумівських одностроях. «Я ніколи його не змушував. Він сказав: «Тату, а чому я не в тій організації?» І ми вирішили спробувати. Тепер він дуже активний, побував уже на кількох таборах, у тому числі на Святковому злеті в Бельгії (до сторіччя СУМу, – ред.) Це розширює його світогляд і дає багато знань, якими він користується навіть у школі», – каже Бень.

Для самого Богдана СУМ став важливим етапом становлення. «Він дав мені цінності, від яких не можна відходити, орієнтири в житті. Наше гасло – «Бог і Україна», привітання – «Честь Україні – Готов боронити!» І хоча в юнацькі роки ми не замислювались, що ці слова справді доведеться реалізовувати, тепер це стало нашим життям, – говорить він.

Лілія Гринчишин у СУМі, як і Богдан, знайшла свою другу родину, друзів, однодумців і коханого. Втім, що її особисто «тримає» в організації, – це рівне і приязне ставлення до всіх – і новачків, і виховників: «Думаю, що важливо, коли ти сюди приходиш, двері наче завжди відкриті, і люди до тебе відкриті. Тобто навіть, якщо ти не знаєш цих людей, загалом вони тебе приймають сюди. І мене захопило таке досить рівне ставлення до всіх. Ми і зараз всі стараємося спілкуватися з собою один з одним на «ти», з повагою один до одного, але на ти».

Лілія, крім активної діяльності у СУМі, також активно долучалась до туристичного гуртка, але участь у кількох організаціях вітається. «Нам потрібна активна молодь, яка цікавиться громадським життям – що відбувається, куди ми рухаємося, і я знаю, в нас є багато членів організації, які належать ще до інших громадських організацій. Я, наприклад, зараз ще належу до ММР – молодіжної міської ради».

БОРОТЬБА ТРИВАЄ, ВОРОГ, ЯК І 100 РОКІВ ТОМУ, – ТОЙ САМИЙ

З початку повномасштабного вторгнення багато сумівців пішли до війська. «У моїй бригаді служать ще троє членів організації. Часто зустрічаємося на фронті, навіть якщо ми в різних підрозділах. Я сам з 2022-го воюю, мій виховник так само в Збройних силах. Це коло однодумців, яке сформувалося в юності, зараз воює пліч-о-пліч». Богдан згадує про Євгена Войцехівського, «він був колись у таборі в моєму першому рої», – ще в 2014-му Євген героїчно загинув, був відомим керівником підрозділу Айдар», – розповідає Бень.

Понад 100 сумівців, за словами співрозмовника, пройшли через Збройні сили або й зараз боронять Україну. 11 сумівців загинули у російсько-українській війні і їх поіменно вшанували, до речі, на заходах з нагоди сторіччя організації. Загалом чисельність сумівців та прихильників організації в Україні – близько 4000. Напевно, не найчисельніша, але точно не найменша організація.

Діаспорна частина Спілки (і не лише діаспорна) активно долучається до допомоги українським військовим тут – створено волонтерський штаб СУМ, який відстежує потреби своїх активістів та максимально забезпечує всім необхідним. 100-річчя СУМу теж було вписано у такий формат – під час святкувань було започатковано акцію «100 дронів для перемоги». Це теж процес виховання – і в Україні, і поза межами – небайдужих громадян.

Основна форма діяльності СУМ це щотижневі зустрічі та табори. Богдан каже, що часто доводиться відсіювати охочих, – на жаль, можливості фінансування таких таборів далекі від ідеальних. «Коли ми проводимо наші заходи, бажаючих взяти участь більше, ніж ми можемо собі дозволити. Багатьом просто відмовляємо. Ми надаємо перевагу тим, хто системно ходить протягом року на сходини, хто бере участь у заходах. І, наприклад, літні табори – це певний підсумок роботи за рік». 

Залишаються питання, пов’язані з фінансуванням. І хоча, за словами Богдана Беня, сьогодні є відчутні зміни у підходах та підтримці відповідних державних структур, до повномасштабного вторгнення саме брак фінансування та державної підтримки не давав організації з якості стрибнути у високі кількісні показники учасників. «Коли я починав в юнацтві, пригадую ми табори вишкільні чи вишкільно-відпочинкові чи мандрівні, які претендували на фінансування з держави, змушені були називати оздоровчими». 

Діти «по документах» мали багато спати і їсти, проводити «нейтральні» заходи, натомість учасники таборів насправді мали багато воркшопів, забав, змагань і історичних дискусій, і всі вони з притомним патріотичним ухилом, така собі підпільна робота з українізації в Україні... «Зараз ми бачимо, що державні органи, які займаються молоддю, змінюють акценти і розуміють важливість нашої діяльності. Вже почали більше надавати нам допомогу. Тому наші осередки активно співпрацюють і отримують відповідну підтримку від держави».

Співрозмовники, які мали досвід залучення дітей до лав СУМ, розповідають, що Пласт та СУМ, як дві найвідоміші  молодіжні структури національного виховання, завжди по-доброму конкурують та уникнути порівняння неможливо. Ті, хто мав досвід обидвох молодіжних організацій, зазначають, що СУМ спрямовує зусилля саме на виховання національних та релігійних пріоритетів серед молоді, менше уваги віддаючи шикуванням, статутним та формальним вимогам. 

Натомість більш структуровану та ієрархічну організацію пропонує Пласт, СУМ – переважно про ідеї та цінності. Богдан Бень пояснює це на прикладі їхнього жарту, мовляв якщо пластуни вчаться зав’язувати вузол, то сумівці – на кому його можна зав’язати. «Пласт – це радше скаутська організація. Це важливо і добре, але, як на мене, цього замало. Перед Україною стоять більші виклики, ніж просто навчити дітей жити в природі. СУМ – це насамперед про ідею, про національну ідентичність. Це виховання громадян, готових боронити свою державу». Втім, для обох організацій вистачить викликів, завдань і ще тисячі і тисячі молодих українців, які не знають, не чули і до яких ще не достукались обидві. 

100 РОКІВ І ДАЛІ БУДЕ!

Одним із надзвичайно важливих етапів життя СУМу є відзначення 100-річчя організації, яке припадає саме на серпень 2025 року. І це не лише ювілейна дата – це підсумок століття боротьби, виховання ідеї свободи та національної гідності, які СУМ пронесла крізь заборони, еміграцію й незалежність.

У Київській області відбувся Ювілейний злет, який зібрав понад 130 сумівців з України та представників діаспори. Програма включала урочисті збори на Софійській площі, дискусії про історію й майбутнє організації, вшанування загиблих побратимів і благодійну акцію «100 дронів для перемоги». До вшанувань долучилися відомі представники громадських організацій, духовенство різних конфесій та друзі СУМу з усього світу. Святкування відбуваються й поза межами України – у діаспорних осередках організовують злети, табори і акції, доводячи, що Спілка залишається глобальною мережею української молоді.

Це сторіччя може стати поштовхом для якісних змін. Бо працювати для своїх – важливо й потрібно, але ще важливіше – відкритися для більшої кількості молодих українців, для яких СУМ може стати школою ідентичності та лідерства у ХХІ столітті.

Лілія Гринчишин підсумовує нашу розмову думками, що для неї СУМ. Це історія, яка могла б стати прикладом для загалом державної політики у молодіжній сфері: «Спілка кардинально змінила моє життя. Вона дала мені хороше оточення». Лілія зізнається, що навіть у Тернополі знайти принципово україномовне середовище – теж було проблемою: «СУМ змінила мою свідомість повністю. Я зовсім інакше почала дивитися на світ і бачити те, чого я раніше не бачила. Наприклад, в 11 років, живучи в Україні, я дивилась по телевізору російськомовне, слухала музику і навіть не замислювалася про те, що це якась інша мова, що це щось не те. Не усвідомлювала цю важливість вибору культури і контенту в сучасних реаліях. То ж СУМ змінила мене як людину, мої ціннісні питання і національний орієнтир. Вона дала мені дуже багато хороших друзів, знайомих, мого коханого, майбутнього чоловіка. Спілка як друга родина, в якій ми проживаємо своє життя».

І хоча довелось чути, що СУМ нині переживає не найкращий період, – затятість та історія цієї організації доводять, що «ніхто не зупинить ідею, час якої настав» (Степан Бандера). 

Ярина Скуратівська, Київ

Фото взято з cym.org; cym100.org.