Досвід «Пласту»: ефективність спільноти для своїх?
«Поліціянти спільно з СБУ встановили особи хлопців, які слухали російську музику на столичному Подолі та не зважали на зауваження перехожих», «Українські підлітки увімкнули російську музику, поки ракети окупантів бомбили Суми», «У Львові учні танцювали під російську музику в туалеті школи, інші знімали це на телефон», «Дві пісні російських музикантів очолили український топ на стримінговій платформі».
Цими й подібними заголовками рясніють українські медіа. У країні, яка воює вже понад три роки, знову й знову спалахують обговорення про «не тих» підлітків, про російську мову й культуру, яку їхні носії мають одномоментно забути чи викреслити з життя. Рішення пропонують прості – листи до уряду з вимогою заблокувати російськомовний контент у стрімінгах звучать як легка панацея. Як у старі часи: заборонив інакодумство – і проблем нема.
Але насправді проблема набагато складніша. Вплив російської музики і взагалі культури на підлітків, як і будь-який інший подібний вплив, формується через багато чинників: індивідуальних смаків, сім’ї, середовища, школи, соцмереж. І трьох років повномасштабної війни не досить, щоб змінити світоглядні орієнтири, національну й культурну ідентичність, які формувалися роками через слухання, перегляди, читання та розмови в родині. Так само як це не спрацювало з їхніми батьками, які теж слухали російську сучасну музику, бо іншої на українській землі знайти було складно.
«Процес виховання і формування особистості вже активно йде, коли дитині три роки. У шістнадцять вимагати, забороняти й повчати – малоефективно», – нагадує народний депутат Ярослав Юрчишин, який свого часу сам пройшов вишкіл у Пласті й сьогодні є пластуном-виховником.
Його колега по пластунських активностях, також пластун Юрій Юзич, ділиться ще одним показовим спостереженням. Недавно його друг проводив табір для підлітків у рамках заходу для сил спеціальних операцій – престижна програма, діти самі прийшли, дуже мотивовані. Але варто було заглянути в їхні телефони – і 80% треків там виявилися російським репом. «Не дуже складається пазл: готові до оборони й слухають російський реп. І проблеми вони у цьому не бачили. Чиї це "проколи", кому висувати претензії?» – риторично питає Юзич. І додає: одного-двох заходів на рік просто замало.
І Юрчишин, і Юзич погоджуються: патріотичне виховання – це не про разову акцію і не про заборону контенту, не про шкільну позакласну роботу. Це довгий процес, що потребує інвестицій, інфраструктури й небайдужих дорослих, готових працювати з дітьми системно та нестандартно. Та, звісно, зацікавлення держави грати в довгу… «Ця хвороба в нас настільки задавнена, що треба роки, а то й десятиліття», – каже Юзич.
«Загроза русифікації самим закриттям платформ чи соцмереж не вирішиться. Це не те питання, яке можна за місяць вирішити – і всі стануть патріотами. Так не буває. Це має бути щоденна праця впродовж років, десятків років багатьох десятків тисяч людей, яких потрібно підготувати, інвестувати в них, щоб вони могли працювати з сотнями тисяч дітей. Треба будувати цілу архітектуру. І розуміти: простих та швидких рішень не буде», – наголошує Юзич.
Тож що може стати здоровою альтернативою формального, часто показного й неефективного «національно-патріотичного виховання» у школах? Чи може цю роль виконати Пласт – український скаутський рух із власною системою виховання, традиціями й середовищем?
Які в ньому є ризики – наприклад, перетворитися на умовну «піонерію» з муштрою й формалізмом? І що в цьому русі справді працює?
Про все це Укрінформ розпитав Юрія Юзича та Ярослава Юрчишина, пластунів, які не просто дослідили тему, а багато років самі виховують підлітків як пластові виховники.
«Місце сили»: що дає Пласт його учасникам
Серед українських парламентарів є кілька відомих пластунів, зокрема, народний депутат від фракції «Голос» Ярослав Юрчишин і його колега Роман Лозинський, ветеран російсько-української війни. На запитання, що саме дав Пласт Юрчишину, – перше, що називає Ярослав – люди. «Свої» люди.
«Пласт – це друзі. Це середовище. Це навіть моя дружина, яку я теж знайшов у Пласті», – усміхається він. Але далі говорить уже серйозно, як про фундамент:
«Найголовніше – це, власне, ціннісне середовище. Пласт дає таку методичну базу, яка постійно підштовхує щось нове відкривати, щось цікаве досліджувати. І при тому дає ті навички, які в сучасному суспільстві надзвичайно важливі для людини. Це креативне мислення, уміння працювати в команді, причому на різних позиціях. У нас є традиція, що член чи членкиня гуртка щороку працює на іншій позиції: один рік – провідник, інший – секретар, наступний – відповідальний за господарку. Це дає можливість зрозуміти: треба вміти як вести, так і бути веденим. Як працювати на лідерських позиціях, так і підставляти спину, плече, коли це потрібно для спільного результату».
Особливо важливим у теперішній час він вважає поняття «патріотизму зі знаком плюс»: «Тобто патріотизму, який не потребує вивищення над кимось, а мотивує цінністю своєї нації, свого народу. Не порівнюючи з іншими. Це, до речі, дуже цікава навичка – вміти бачити сильне в інших, але пишатися своїм.
Українське культурне середовище у Пласті – один з дуже важливих факторів.
Ярослав Юрчишин особливо звертає увагу як батько: «Мої діти ще до повномасштабного вторгнення мали в Києві повністю україномовне, повністю українокультурне середовище. І я просто в захваті».
Подібні цінності й підходи називає і Юрій Юзич – історик, ветеран, громадський діяч і голова Крайової пластової ради. Він наголошує: Пласт – не просто клуб активних дітей. Це середовище, побудоване на довірі, взаємоповазі та спільних цінностях. «Цінність Пласту не лише в тому, що всі пластуни «хороші” самі по собі. А в тому, що вони є носіями певної культури, яка побудована на довірі, на цінностях. Це зовсім інший підхід, не радянський, а сучасний, молодіжний. Тут діти формуються в демократичному середовищі, вчаться співпрацювати, отримують не просто навички, а цілий ціннісний каркас. Найвищі цінності – це вірність Україні та Богові, допомога іншим. І ще важливо – дитина в Пласті почувається в безпеці. А батьки відчувають, що дитина в правильному середовищі. Звісно, є нюанси, як і скрізь, але загалом це працює».
Юрій Юзич підкреслює, що Пласт не має бути єдиною, централізованою відповіддю на виклики патріотичного виховання. Це не масова інституція на зразок радянської піонерії, а спільнота лідерів. «Пласт – це не для всіх, і це нормально. Якщо Пласт стане єдиною державною відповіддю, його просто зламає вага очікувань. Неможливо, щоб усі прийняли Пласт як власну цінність. У світі скаутинг – це 5–6% молоді, і цього достатньо. Якщо перевищити цю межу – губиться сенс лідерства. Це тільки багаті країни, як Британія, можуть мати 7 мільйонів скаутів. У нас зараз – лише 10 тисяч. Навіть якщо ми хочемо ці 5–6% українських дітей охопити, то це приблизно 200 тисяч молоді – і масштабуватися на такі цифри за раз ми не зможемо».
Не кожен скаутський рух – національний. Чим Пласт відрізняється
Історія скаутського руху загалом цікава й багата. Та український Пласт має свою особливу траєкторію – більш ніж сторічну й дуже послідовну. Він завжди був не просто організацією для дозвілля, а школою лідерства з чітким українським ціннісним осердям.
Відомі українські пластуни – це не лише Петро Іванович Франко, який підтримував ідею скаутингу для молоді. Серед тих, хто виростав у Пласті або підтримував його розвиток – Євген Коновалець, Степан Бандера, Роман Шухевич, в новіші часи – Богдан Гаврилишин, світового рівня економіст; Любомир Гузар, Глава Української Греко-католицької церкви; Борис Гудзяк, ректор Українського Католицького Університету.
У XX столітті Пласт допоміг зберегти українську ідентичність багатьом поколінням діаспори. В умовах іншомовного середовища та культурної інакшості він справді став опорою життєздатності українських громад, середовищем, яке передавало мову й культуру з покоління в покоління.
Проте в Україні з цим завжди було складніше. Після розпаду Радянського Союзу й занепаду піонерії та комсомолу скаутинг у багатьох сприймався як універсальна альтернатива, але не завжди з українським змістом. Чимало людей, вихованих у комсомолі, почали створювати організації, які називали себе «скаутськими», але без національного виховання, без історії, без тяглості традиції.
Юрій Юзич пояснює: для багатьох тоді Пласт виглядав «занадто радикальним», бо мав чітку українську ідею, національну символіку й традиції. Натомість у деяких «скаутських» організаціях просто додавали хустку, кілька ритуальних слів – і вважали, що цього достатньо. «Пласт має на відміну від скаутів, які творилися на основі переважно піонерської традиції, інше підґрунтя. Досить позірно сказати «вірю в Бога», «буду вірним Україні» – і все, ок! Ви навіть не побачите зараз жодного співчуття, жодного публічного збору цих організацій, які називають себе як скаути й частина світового скаутського руху. Бо в них політика інша», – говорить Юзич.
Він розповідає про показові випадки з міжнародних з’їздів скаутів. Траплялося, що інші організації навмисно не допускали спілкування з пластунами, намагаючись маркувати їх «нацистами». Це була цілеспрямована робота структур, які й сьогодні діють на окупованих територіях.
«Це ті скаутські організації, які нині в Криму легально працюють під російськими прапорами й гаслами. Проводили там табори, стріляли, кидали ножами – і Російська Федерація на окупованих територіях абсолютно не заважала їм працювати. Бо вони для неї свої – значно ближчі, ніж якісь потенційні українські опозиціонери», – каже Юзич.
Саме через це у законі про державну підтримку Пласту, який розробляли зокрема й він із групою депутатів, було принципово прописано: українська скаутська організація. Акцент на слові «українська» не випадковий. «Є закон, і в цьому законі ми виписали: є Пласт як український скаутинг, і є скаутинг. Бо скаутинг у нас часто має космополітичний характер. І, грубо кажучи, частина цих скаутських лідерів, якби прийшли окупанти, продовжили б працювати далі. Як це було в Криму. Їх це не зупинить», – каже Юзич.
Він нагадує й про саму ідею закону – про те, як його замислювали і що з цього вийшло на практиці: «Я його писав. Була група депутатів – десь 60 співавторів. Закон схвалили. Але, на жаль, він не вийшов таким, як задумувався. План був простий: Пласт уже тоді мав 10 000 людей – це, по суті, дві армійські бригади по всій Україні. Якщо навіть подивитися на бюджет однієї бригади на фронті – це мільярди гривень. Ми ж просили не мільярди на одну бригаду, а пару сотень мільйонів на рік для всієї організації. І за п’ять років мали б зовсім інший Пласт – якісніший, чисельніший, із більшою кількістю підготовлених виховників, навіть з урахуванням того, що багато хто пішов воювати».
Від Пласту до Джури: чому не пластом єдиним?
Важливо визнати чесно: виховання національної ідентичності громадянина й патріота – не процес «за один рік» і не питання єдиної правильної форми. Це складна, багаторівнева, тривала робота, яка не піддається уніфікації. Що підходить одним дітям може бути неприйнятним або нецікавим іншим.
Ярослав Юрчишин підкреслює, що ключове тут – саме різноманіття вибору. Українським дітям потрібні різні форми діяльності, але всі вони мусять мати спільний фокус: створення здорового українського середовища. «Тобто справді Пласт дає альтернативу, дуже хорошу альтернативу. І в фізичному плані, бо ми маємо величезну проблему з тим, що діти більше часу проводять у гаджетах і соцмережах. А живого спілкування, живих активностей бракує. Пласт це дає. Я досі залишаюся активним пластуном – і будемо робити все, що в наших силах.
Це, до речі, частина нашої пластової обіцянки – робити все, що в наших силах, щоб бути вірним Богові та Україні, допомагати іншим та жити за пластовим законом. Але в державі мають бути альтернативи для дітей і молоді: екологічні рухи, туристичні, культурні заходи. Бо діти різні, люди різні.
Комусь подобається мандрувати, співати пісні навколо ватри, а комусь поїхати чистити річку чи стежити за птахами. Такі альтернативи необхідні. Має бути цілеспрямована молодіжна політика, щоб наші діти не велися на вербування російських спецслужб у телеграмі, не підривали себе разом із військовими авто. Це дуже складне завдання. Але його треба робити».
Ярослав Юрчишин наголошує: сьогодні в Україні багато організацій існують лише «на папері» або лишаються дуже нечисленними. В результаті те, що офіційно називають «національно-патріотичним вихованням», часто виглядає мертвонародженим: «Треба цілеспрямовану дитячу політику. Багато країн формують із дитинства звичку займатися волонтерською діяльністю – дають за це бали, запрошують громадські організації у школи, залучають сім’ї. Ми поки що з цим викликом не дуже справляємося. А під час війни стало ще складніше: більше неповних сімей, батьки на фронті, діти лишаються самі зі своїми проблемами. Але очі бояться, а руки роблять».
При цьому сам Пласт не претендує бути єдиною формою виховання. За прикладом Пласту в Україні існує «Джура» (Сокіл) – Всеукраїнська дитячо-юнацька військово-патріотична гра. Вона передбачає позакласну роботу та мала б стати засобом формування патріотичної свідомості.
Юрій Юзич також багато років опікується грою «Джура» і бачить у ній потенціал, але й велику загрозу залишитися формальністю без державної уваги та фінансування. «Маю дві тези. Перша: доки ця робота в нас називається "національно-патріотичним вихованням" – російським терміном, російським наративом – воно так і буде шкутильгати. Бо суспільний процес рухається в протилежному напрямку. Через розвиток громадянського суспільства – це реальний шлях. А оце ірраціональне нав’язування дітям "Родіну треба любити і віддати за неї життя" без осмислення – воно безперспективне. В тоталітарних умовах це працює. У нас, у демократичних – ні. Зараз у законі вже є термін про формування громадянської стійкості. Але він поки що не є ключовим».
Юрій Юзич говорить і про другу, ключову тезу: «Треба реформувати державний підхід до роботи із молоддю. Так, як це робить гра «Джура»: було урядове положення про проведення гри «Джура» – воно передбачає, що гра має проводитися за пластовим методом. Не просто змагатися раз на рік, а бути виховним процесом, таким собі лайф-класом. Це була спроба активних пластунів за підтримки офіційного Пласту створити освітню програму громадянської, моральної, оборонної свідомості. І вона реалізовувалася. Я вважаю це найбільш успішним державним проєктом. На жаль, занедбаним”.
Ярослав Юрчишин визнає, що «Джура» хоч і бере приклад із Пласту, має свої проблеми, але водночас є важливою альтернативою шкільним нудним лекціям: «Навіть ті спроби національно-патріотичного виховання, як, наприклад, гра «Джура», можна критикувати за те, що вони частково наказові. Але я сам свідок: скільки дітей після цієї гри пішли в різні громадські організації чи військово-патріотичні. Готуються до викликів оборони України. Це треба робити».
Втім «буквально недавно Верховна Рада змушена була звертати увагу Кабінету Міністрів, Міністерства освіти на неприпустимість зараз не підтримувати гру «Джура» та її фінансування, посилаючись на різні аспекти під час воєнного стану. Навпаки, під час війни виховання і формування патріотичних відчуттів, гордості за свою націю і як, власне, готовності навіть збройно боронити державу, це критично важливо». Обидва співрозмовники вважають необхідним поновлення фінансування, треба хоча б поновити систему підтримки національної стійкості та ідентичності підлітків.
Це те, чим активно займається Пласт – він приносить нові підходи, інновації, методи. Якщо Пласт успішно розвиватиметься – буде ресурс і для того, щоб розвивати «Джуру». А якщо набрати людей по оголошеннях і сказати «Давайте робити національно-патріотичну гру "Джура" – то це буде таке собі, не те, що б хотіли».
В цій гострій правді – головний виклик для держави й суспільства. Не створювати черговий «єдино правильний» культ із формою й гаслами. А дати можливість зростати різним формам здорового українського середовища, із підготовленими людьми, із живою традицією, із чесним вибором.
Пиріг чи батіг?
У підсумку розмови ми ставимо обом співрозмовникам одне запитання: чи можуть прості заборони – блокування російських сервісів, видалення контенту, каральні заходи – стати безальтернативним способом «виховання» молоді? І чи може Пласт зажити єдиного правильного методу формування української спільноти?
Ярослав Юрчишин визнає: так, у короткій перспективі заборони можуть дати певний ефект. Він нагадує, як після закриття ВКонтакте чимало дітей і підлітків перемістилися у Facebook – більш модерований і безпечний на той час простір. Але тут же застерігає: на місце забороненого завжди приходить щось нове. І часто це ще більш токсичне середовище – як нинішній TikTok, що, каже він, далеко не обов’язково пропонує безпечний контент.
«Має бути розумна альтернатива, – наголошує Юрчишин. – Популяризація того, що є корисним, що є нашим. Просування українського продукту, особливо молодіжного. Зрештою, саме цим ми в Пласті й займаємося». Юрій Юзич налаштований ще скептичніше до самої ідеї заборон як універсальної відповіді: «Якийсь ефект буде, але тільки якщо це в пакеті з іншими ініціативами. Просто заборонити – і це саме перетече в WhatsApp чи якийсь інший месенджер. Те, що Telegram треба обмежувати – це не через те, що молодь там слухає музику. Є купа інших причин. Але якщо ми говоримо про виховання – заборони самі по собі не спрацюють».
Він наводить промовистий приклад Естонії, де на 280 тисяч молодих людей працюють 6 тисяч(!) молодіжних працівників – людей, яких держава чи муніципалітети системно заохочують працювати з молоддю: «Не треба ретранслювати радянські практики. Діти мають самі писати ці сценарії. Найбільша цінність у тому, що кожен учитель і кожен з батьків має стати носієм цих цінностей. Це найкраще виховання. А середовище може запропонувати Пласт, приміром».
Юрчишин своєю чергою нагадує про ще одну межу розвитку Пласту: людський ресурс.«Якщо ми хочемо максимально допомогти розвитку пластової організації, то запрошую всіх дорослих долучатися до волонтерства. Бо за всіма правилами на кожних сімох підлітків має бути присутність дорослого. Наша стеля росту – не гроші й не реклама. Найчастіше нам не вистачає саме людей. І ми тепер беремо дітей разом із батьками. Батьки працюють для своїх і для тих дітей, чиї батьки воюють або, на жаль, загинули».
Висновок обох співрозмовників звучить дуже прямо. Заборони без альтернатив – це ілюзія контролю. Реальна відповідь – довга, щоденна робота. Опора на якісні практики, на зразок Пласту. Залучення батьків, педагогів, волонтерів. І, звісно, держави, яка в умовах війни мусить нарешті почати системно готувати людей, планувати фінансування, відповідально підходити до молодіжної політики. Бо діти самі собою не «переключаться» на правильні слова й українську музику, якщо їх до цього не вести і самим не слухати цю музику.
А якщо дорослі й надалі заплющуватимуть очі на ці білі плями, діти заповнять їх самі – тим, що ближче, зручніше чи голосніше.
Ярина Скуратівська, Київ. Перше фото Укрінформ
