Держава чи територія: як Україні втримати цілісність і суверенність
We the People. Німці, рідкісноземельні китайці, Трамп і його Маск, що говорить, – це все прекрасно. Найближчими місяцями доведеться вирішувати два великі завдання. Звичайно, якщо є настрій справді поборотися за Україну як найбільшу європейську державу.
Перше. Неозброєним поглядом видно, що на всю ситуацію з нашою країною натягується зовнішня рамка «Україна – це територія». Територія – це щось безсловесне, з рандомним населенням, яке не має свободи волі, не має значення – 100 км на захід або на схід, вздовж Дінця чи Дніпра.
Щойно Україна перетворюється на рівні дискурсу на «територію», не лише кремль, а й усілякі орбани починають вистрибувати з трусів. Маємо відбитися від цієї пошесті і затвердити: Україна – це Народ у своєму праві.
Тоді все змінюється. Територію можна ігнорувати, а народ ні, бо він не дасть.
Якщо не зупинити цю спіраль, українці через рік перетворяться на курдів. Які щось там десь населяють. Десь їх утискають, заперечують їхню мову, а десь лояльніше, навіть нафтою можна торгувати. Раніше ці «курди» будували університети, підкорювали космос, народжували великі ідеї, а потім щось трапилося. Частина розвіялася світом, частина населяє територію, яку опікують більш дбайливі господарі. Ось до цього нас акуратно підводять. Бо так простіше та зрозуміліше.
Друге. Якщо все-таки народ – треба визначитися з межами суб’єктності та суверенітету. Саме цими кордонами і пройдуть лінії розмежування.
Фішка в тому, що народ може бути представлений як цілісність, а може як набір груп населення. Групі населення в умовному Харкові/Одесі триста років не захочеться зазнавати неприємностей за якусь там «волинську трагедію». Ми до чого? Групі населення в умовному Закарпатті може бути не дуже цікаво, що там буде у Сумах, з якого боку з’явиться «демілітаризована зона». Херсон ще теплиться, а Луганськ уже остигає.
Якщо не буде суми ідей, що утримують разом простір хоча б у нинішніх межах – цей простір почне скукоджуватись. Причому не лише на сході.
Моноліт з 30+ мільйонів усередині з підтримкою мільйонів зовні має потенціал утримати найбільший простір у Європі та побудувати будинок. І жити у ньому. Так добре, як ніде більше. Приймати гостей як господар, а не як челядь чи приживалка.
Такий народ не можна проігнорувати, тому що неможливо втілити жодне рішення в його домі без його згоди. А ось уламки ігнорувати легко. Навіть якщо спочатку здається, що легше петляти без тягаря у вигляді цих малозрозумілих галичан/донецьких. Набір донорських органів нікуди пропетляти не зможе.
Місяці – бо навіть за найгіршого зовнішнього розкладу є інерція. Без залучення внутрішніх сил (як у Сирії) швидко нічого не буває навіть поганого. Росія поки що не включилася, але вона включиться. Як тільки буде опубліковано «гуманітарні» вимоги москви (частину яких цілком може підтримати Вашингтон), почнеться випробування. Вийти з нього без втрат можна лише через позитивний порядок денний.
Більше книг у шкільних бібліотеках, де їх роками не бачили, а не заборони на перервах. Відчуття спільної долі і вихід на вищий рівень не через підпорядкування одних іншим і перепідпорядкування храмів, а через рух до загальної вищої мети, якої окремо не досягти. Інакше людей з-під москви не вивести. І т.і.
Ми на етапі, коли концепт «жертви» вікових утисків гратиме на шкоду. «Жертву» поділять. Ми три роки на очах у всіх спростовували набір стереотипів, які самі на себе натягли з подачі доброзичливців. «Армія жертв» апріорі не може створити з росіянами те, що вже.
Failed state – це наше справжнє. Це може стати нашим майбутнім, якщо ми пройдемо до кінця курс вивченої безпорадності. Пробуватимуть ділити та ігнорувати, переконувати, що все вже вирішено мудрими людьми за нас. Якби було так – чи не переконували б. Найцінніше (душу, близьких, почуття) завжди просять віддати добровільно навіть у казках. Поки що все в наших руках, навіть більше, ніж три роки тому.
Олексій Копитько, координатор групи «Інформаційний спротив», співзасновник аналітичного центру DREAM Hub
реклама