Чи довіряють українці демократичним інститутам? Інституційна впевненість і демократія на тлі війни в Україні
У статті проаналізовано поточний рівень довіри українців до різних інституцій. Результати свідчать про значний скептицизм щодо більшості державних установ, за винятком армії. Однак, парадоксально, ця недовіра не знижує підтримки демократичних принципів та незалежності держави. Більшість громадян висловлюють чітке прагнення та відданість ідеї незалежної та територіально цілісної України.
Довіра до державних інститутів є критично важливою для стабільності політичної системи та легітимності урядової політики. Водночас інституційна довіра стимулює економічну активність, зміцнюючи у громадян відчуття порядку та заохочуючи участь, співпрацю і навіть інновації. У контексті України це питання набуває особливої ваги, оскільки рівень довіри до інституцій безпосередньо впливає на успіх економічної відбудови та забезпечення рівних можливостей після завершення війни.
Політична або інституційна довіра відображає рівень довіри індивідів до інституцій та політиків, зокрема віру в те, що ці суб’єкти діятимуть на користь громадян. В Україні це питання залишається надзвичайно чутливим, оскільки характеризується глибоко вкоріненим скептицизмом стосовно органів влади та інституцій, що, імовірно, пов’язано з історичним досвідом іноземних окупацій. Якщо порівнянти з іншими посткомуністичними країнами, то Україна вирізняється з-поміж них значно нижчим рівнем довіри до інституцій, незважаючи на запровадження демократичного врядування.
Низький рівень довіри часто пояснюється бідністю та нерівністю доходів в Україні. Такі чинники, як нестабільна зайнятість, обмежені можливості для кар’єрного зростання та низька соціальна мобільність, тільки посилюють недовіру, спричинюючи розчарування серед населення. Українці вважають урядові інституції відповідальними за нездатність впровадити ефективні економічні та соціальні реформи, а корупцію – основною перешкодою для досягнення прогресу в цьому напрямі.
На початку повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року опитування зафіксували значне зростання довіри до всіх інституцій, що свідчило про підвищений оптимізм щодо можливих змін. Однак це зростання виявилося короткочасним, і вже незабаром довіра до всіх інституцій, окрім військових, різко знизилася.
Це дослідження містить результати унікального опитування щодо рівня інституційної довіри в Україні, яке розробила авторка. Дані були зібрані через онлайн-анкетування, яке провела компанія Research.ua LLC у листопаді 2024 року. В анкеті було 26 запитань. Опитування проводили українською мовою та було орієнтоване на репрезентативну вибірку населення України віком від 16 до 55 років. Загалом у ньому взяли участь 850 осіб, 71,2% учасників відповіли на анкету. Вибірка була сформована відповідно до демографічної структури населення України на 2022 рік. Серед респондентів 49,8% становили жінки, а 50,2% – чоловіки. Більшість із них (59,6%) мали вищу освіту, а 61,3% зазначили, що середньомісячний дохід їхніх домогосподарств не перевищує 20 тис. гривень. 28,8% респондентів проживали у західних областях України, 16,1% – у північних, 13,8% – у південних і лише 7,5% – у східних регіонах. Інші респонденти мешкали у центральній частині Україні (24,9%) та Києві з прилеглою областю (9,8%).
Респонденти оцінювали свою довіру до різних інституцій за 7-бальною шкалою Лайкерта, де 1 означало «Зовсім не довіряю», а 7 – «Повністю довіряю». Оцінка 4 відповідала нейтральній позиції, що трактувалася як стан нерішучості або амбівалентності. Окрім стандартних запитань про довіру, опитування також містило питання щодо здатності української влади та політиків впроваджувати конкретні політичні реформи.
Дані свідчать про значний скептицизм, що часто межував із відвертою недовірою до більшості політичних інституцій. Зокрема, оцінюючи довіру за 7-бальною шкалою, респонденти здебільшого обирали оцінку, близьку до 3 (див. рисунок 1).
Рисунок 1. Довіра українців до…
Найвищий рівень недовіри (оцінки 1, 2, 3 за 7-бальною шкалою) спостерігався до державного апарату та чиновництва (81,3%), парламенту (75,4%), судової системи (74,9%) та виборчих комісій (69,8%) (див. рис. 1). Трохи нижчий, але все ж значний рівень недовіри був зафіксований до національного уряду (62,7%) та місцевого самоврядування (61,0%). Натомість захисні установи мали порівняно нижчий рівень недовіри: 48,8% респондентів висловили недовіру до поліції, і лише 13,1% – до армії.
Ця недовіра не обмежувалася лише конкретними інституціями, а також містила скептицизм щодо здатності української влади та політиків швидко розв’язувати актуальні проблеми. Згідно з результатами опитування, 74,2% респондентів не вірять у здатність української влади та політиків забезпечити політичну стабільність у країні. Крім того, 75,6% сумніваються в дотриманні верховенства права, а 83,5% висловлюють скептицизм щодо можливості зменшення корупції. Трохи нижчий, але все ж значний рівень недовіри спостерігається щодо забезпечення чесних та прозорих виборів (68,9%), збереження свободи слова (69%) та забезпечення національної безпеки (55,5%).
Рисунок 2. Довіра українців до спроможності української влади та політиків...
Схожий скептицизм спостерігається і щодо економічних реформ. Зокрема, 74,9% респондентів не вірять у здатність влади сприяти загальному економічному поліпшенню. Наприклад, 84,9% сумніваються, що влада може зменшити рівень бідності, 84,1% не довіряють її зусиллям зі зменшення нерівності доходів, а 72,1% не вірять у підвищення сталості зайнятості. Крім того, 75,8% респондентів висловили недовіру щодо здатності влади забезпечити соціальний захист громадян України.
Довіра громадян до здатності української влади та політиків проводити реформи тісно пов'язана з довірою до різних політичних інституцій (коефіцієнти кореляції між 0,5 та 0,9 без урахування армії). Це свідчить про серйозні проблеми, з якими стикається Україна у різних сферах, а також про загальну нездатність політичних інституцій ефективно їх розв’язувати.
Загалом, політична довіра в Україні повернулася до рівня, який був до війни. Опитування 2021 року мали схожі показники, що свідчить про стабільно низький рівень довіри серед українців. Це означає, що, попри великі зміни через шокові події війни, люди знову не довіряють інститутам, що є стабільною тенденцією для України.
Такий низький рівень інституційної довіри суперечить теорії конфлікту. Зовнішні конфлікти зазвичай спричиняють шок, який об'єднує людей між собою та з державою для протистояння спільному ворогу. Вважається, що такі потрясіння можуть призводити до радикальних змін, потенційно переводячи країну на новий інституційний шлях, даючи змогу розв’язати наявні проблеми. Однак в Україні цього не сталося. Натомість тривалий конфлікт ще більше загострив ситуацію, поглибивши зневіру українців до всіх інститутів, окрім військових.
В Україні це явище проявилося по-особливому. У контексті війни за незалежність від Росії, яка, по суті, є боротьбою за демократію, люди висловлюють глибоку недовіру до демократичних інститутів, зокрема до уряду, парламенту, виборчих комісій, органів місцевого самоврядування та судів. Однак ця недовіра не зменшує прагнення українців до демократії чи їхньої віри в Україну як незалежну державу. Це вказує на те, що низький рівень довіри до інститутів не підриває легітимності демократичного режиму в країні.
Рисунок 3. Важливість демократії та незалежності серед українців у листопаді 2024 р.
Зокрема, респондентів попросили оцінити важливість низки питань за шкалою від 1 («Зовсім не важливо») до 7 («Цілком важливо»). Результати показали, що 80,7% учасників вважають важливим, щоб Україна залишалася демократичною країною. Крім того, 83,3% зазначили, що громадяни повинні використовувати свій голос для впливу на національну та місцеву політику, 88,6% наголосили на важливості незалежності України, а 82,5% вважають важливою територіальну цілісність. Окрім того, 83,8% заявили, що державною мовою країни має бути українська.
Кореляція між вищезазначеними питаннями та довірою до інституцій – низька, переважно від 0,02 до 0,20. Це підтверджує, що поширений серед українців скептицизм до політичних інституцій не підриває підтримки самого політичного режиму. Недовіра, спрямована, найімовірніше, на політиків, які їх представляють.
Ці результати дають змогу зробити два важливі висновки щодо інституційної довіри в Україні. По-перше, українці мають потенціал для досягнення вищих рівнів довіри. Хоча багато досліджень класифікують Україну як суспільство з низьким рівнем довіри, де важко подолати «за замовчанням» низький рівень довіри, але стійка висока довіра до армії свідчить про можливість поліпшення ситуації. За відповідних умов (наприклад, правильної комунікації між владою і суспільством) Україна має потенціал підвищити загальний рівень інституційної довіри.
По-друге, інституційна довіра серед українців, імовірно, є стратегічною й тісно пов'язана з інституційною ефективністю. Однак, як свідчить довіра до армії, ця ефективність не завжди оцінюється виключно на основі фактичних результатів, часто її оцінка базується на сприйнятті зусиль, які інститути докладають для досягнення цих результатів. Як показує наше опитування, довіра до армії та задоволеність її діями оцінюється на рівні 6 із 7. Незважаючи на тривалий глухий кут у війні, постійні ракетні обстріли та неможливість зупинити наступ російських військ, довіра до Збройних сил залишається високою. Ця довіра зберігається, оскільки суспільство визнає, що армія робить усе можливе в дуже складних умовах.
Загалом це свідчить про те, що українці не очікують миттєвого подолання бідності й нерівності в доходах, щоб почати довіряти інститутам. Вони прагнуть бачити щирі зусилля та ініціативи з боку цих інститутів для розв’язання проблем. Це означає, що політики мають докладати більше зусиль, щоб переконати громадян у своїй готовності діяти в їхніх інтересах, щоб сформувати достатній рівень інституційної довіри серед українців. Такий процес може містити прозору комунікацію щодо кроків, які вживаються для розв’язання різноманітних проблем, а також чітко виражені дії, що демонструють прогрес. Ефективне залучення громадськості, підзвітність та реальне поліпшення є вирішальними для формування переконання в тому, що лідери насправді працюють на благо нації.
Автори:
Лариса Таміліна, доцент Київської школи економіки
реклама