Голодомор 1932-1933 років: фотодокази
Наближається четверта субота листопада – національний День пам'яті жертв голодоморів, який вогниками поминальних свічок про мільйони жертв об’єднує всі країни, де мешкають українці. Із трьох випробовувань штучним голодом, які влаштовувала радянська влада з Москви в багатій чорноземами, роботящими руками і врожаями окупованій Україні, – найтяжчим був у 1932-1933 роках.
Укрінформ розповідає про фотосвідчення геноциду українців.
КІЛЬКА СОТЕНЬ ФОТО, ЯКІ ІЛЮСТРУЮТЬ ГОЛОДОМОР
У сталінському СРСР у 1930-х намагалися все контролювати та всюди нищити правду. Безжально працювали каральні органи, фабрикували справи проти «націоналістів», працьовитих хліборобів називали «куркулями»; науковців, письменників, студентів – всіх, хто був здатний думати – об’являли «шпигунами» і жорстоко карали. Але одночасно перед світом радянська влада намагалася показати досягнення, залучаючи іноземних фахівців, а вони – фотографували. І саме це значною мірою посприяло тому, що збереглися фотографії: із померлими від голоду українцями у Харкові й інших населених пунктах та місцями поховань, які через 90 років нагадують сучасні світлини з Маріуполя, який тимчасово окупували російські війська...
«Зараз ми можемо говорити про кілька сотень фото, які ілюструють історію Голодомору чи дотичні до неї. Вони зберігаються в архівах та приватних колекціях у різних куточках світу, – коментує Укрінформу Михайло Костів, доктор філософії, завідувач відділу дослідження геноциду, злочинів проти людяності та воєнних злочинів Національного музею Голодомору-геноциду. – Збережені фото про Голодомор надзвичайно важливі, оскільки вони є і джерелом для вивчення історії, і доказами геноциду».
Наприклад, коли йдеться про фото, зроблені австрійським інженером Александром Вінербергером, їх цінність як джерела для розуміння реального стану справ в СРСР була очевидною ще в 1930-х роках. Ці світлини ще в 1934 році були опубліковані в кількох виданнях».
Народився Александр Вінербергер 1891 року у Відні. У Першу світову війну був мобілізований, брав участь у боях проти росіян і в 1915-му потрапив у полон. Згодом професійні знання іноземця радянська влада використала у період індустріалізації. У 1933 році пана Вінербергера перевели працювати з Москви до близького до Росії Харкова (у 1919-1934 роках місто було столицею УРСР).
Австрієць, якому не раз у житті вдавалося вийти зі скрутних ситуацій, зумів у Харкові та околицях зробити багато фотографій на фотоапарат Leica. Жив інженер у районі Холодної гори. Там він сфотографував і померлих від голоду на вулиці, і величезні скупчення людей у черзі отримати хоч якісь харчі. А ще – порожні сільські хати і багато свіжих могил. Вінербергер переслав ці фотосвідчення на батьківщину, де стараннями архієпископа Відня Теодора Інніцери вони були опубліковані.
ФОТОАПАРАТ ПРАДІДА В РУКАХ ПРАВНУЧКИ
Ця історія мала несподіване продовження в 2012-му – завдяки Самарі Пірс, правнучці інженера Вінербергера. Саме тоді вона дізналася, що в родині збережено той самий фотоапарат Leica… Бабуся розповіла Самарі, що вона запам’ятала, коли у віці 2-х років їх сім’я жила в Харкові під час Голодомору. Уже в 2013-у Самара приїхала до Харкова, щоб спробувати знайти місця, сфотографовані 80 років тому її прадідом. Найпростіше було знайти – залізобетонний Держпром, збудований у 1925-1928 роках…
2022 року, в листопаді, вперше в Україні та світі у Залі пам’яті Національного музею Голодомору у Києві, відвідувачі упродовж кількох днів могли бачити альбом із фотографіями Харкова 1933 року та фотоапарат Leica ІІ, за допомогою якого ці знімки зробив австрійський інженер. На відкритті виставки «Leica, що бачила Голодомор» Самара Пірс ділилася розвідками про Александра Вінербергер – з його письмових спогадів, зі слів його доньки, своєї бабусі.
Зовсім недавно Самара Пірс знову була у Києві на зйомках документального фільму «Сімейний альбом», який планують презентувати до кінця 2023 року. Проєкт реалізується за державної підтримки «Мультимедійною платформою іномовлення України» у партнерстві з Національним музеєм Голодомору (виробництво компанії Good Morning Films, продюсер – Андрій Корнієнко).
Ідея створити документальний фільм про австрійського режисера виникла рік тому. «Мені дуже сподобалася ця сімейна історія: Александр Вінербергер став головним фотографом Голодомору, а Самара – теж фотограф, яка в дорослому віці дізналася про те, що вдалося зробити її прадіду, і почала цікавитися Україною, – розповідає Укрінформу Марина Ткачук, режисерка «Сімейного альбому». – Мені здалося, що це чудова можливість через родинну історію іноземців розповісти правду і про війну в Україні, і про Голодомор. Бо все ж насправді повторюється, ворог у нас все той же. І геноцид триває. Ми запропонували Самарі поїхати з нами на Харківщину, де її прадід знімав історичні фото, аби вона могла там зробити власні фото – про сучасне, про війну.. І вона зробила чудові фотографії, тепер планує організувати виставки в Європі. А ми зняли фільм».
«Ми підтримуємо дружні та тісні контакти з Самарою Пірс, яка бачить місце для фотоспадщини інженера Вінербергера в майбутній основній експозиції Голодомору, що буде розгонута в будівлі другої черги музею», – розповідає Яна Гринько з Національного музею.
ДЖЕЙМС ЕББЕ СПОЧАТКУ ФОТОГРАФУВАВ СТАЛІНА, А ПОТІМ – УКРАЇНЦІВ, ЯКІ ПОМИРАЛИ З ГОЛОДУ
Унікальний онлайн-довідник фото Голодомору ‒ Holodomor Photo Directory – розміщено на сайті Науково-освітнього центру вивчення Голодомору в Торонто (HREC). Світлини, які радянська влада забороняла, тепер у вільному доступі для кожного, хто має інтернет-підключення.
Авторка ідеї такої фотобази Лана Бабій йшла до реалізації цього проєкту більш як десятиліття. Дослідниця розповідає Укрінформу: «У 2008-2009 роках, коли я збирала матеріали для створення виставки в університеті (University of Connecticut) про дезінформацію та заперечення Голодомору, дізналася, наскільки мало є фотодокументів цього періоду. Тоді було досить поширеним – навіть серед науковців – неправильне використання фотографій Голодомору: трагедія 1932-1933 року часто ілюстрували світлинами голоду 1920-х рр. в Україні та Росії. Тому були широко поширені випадки заперечення Голодомору, частково засновані на використаних фотографіях, які не належать до того періоду. Це спонукало мене заглибитися у дослідження фотодокументації Голодомору, створити джерело ретельно автентифікованих фотографій, які були б у вільному доступі в Інтернеті».
Лана Бабій спочатку досліджувала численні розповіді тих іноземців, які відвідували або працювали в СРСР у 1930-х роках. Є опис радянської дійсності у серпні 1933-го та вісім фотографій американського письменника та консультанта з питань трудових відносин Вайтінга Вільямса до двох його публікацій з’явилися наступного року у британському тижневику Answers, у лютому і березні. Найімовірніше, це перші фотографії, що зображують Голодомор в Україні, опубліковані в західній пресі. До речі, попередньо, текст і фото кілька видань не взяли до друку.
Вайтінг Вільямс (1878–1975) проживав у Клівленді (штат Огайо, США). Подорожував Сполученими Штатами і країнам Європи ніби звичайний робітник, працевлаштовуючись на вугільних шахтах і металургійних заводах, щоб дізнатися про нагальні проблеми працівників. На Донеччині американець побував у 1928, а потім у 1933 році. І був вражений разючим зниженням рівня життя у тогочасній УСРР упродовж першої п’ятирічки, яку так розхвалювала радянська пропаганда.
«Всюди чоловіки і жінки думали лише про одне ‒ хліб», ‒ писав Вайтінг Вільямс, побувавши у Харкові, Києві, Горлівці і Донецьку (Сталіно). Повсюди американець натрапляв на тіла померлих від голоду людей на вулицях міст. Вільямс писав про випадки канібалізму, спричиненого голодом. Писав трагічну правду про безпритульних дітей: «Вони жили й вмирали, як дикі звірі»…
Дослідження архівів Ланою Бабій показали, що Вайтінг Вільямс був знайомий і листувався зі співвітчизником – відомим американським фотографом Джеймсом Еббе (1883–1973), чий об’єктив ловив Гітлера, Муссоліні, Франко...
У березні 1932 року Еббе приїхав до Москви з надіями зробити фотосесію Сталіна. Втім, закордонних фотографів до диктатора тоді не підпускали. Після трьох змарнованих тижнів Джеймсові допомогли чутки в іноземних медіа про «тяжку хворобу» радянського сатрапа. Фотограф переконав чиновників Кремля, що розвіяти їх можуть знімки лише зарубіжного авторства.
До речі, за спогадами Джеймса Еббе, кабінет Сталіна був найдовшим, який йому доводилося бачити. Тож сидіння у самому кінці столу нинішнього російського диктатора – це «репліка» з часів кремлівського попередника, який влаштував в Україні Голодомор-геноцид і взагалі знищив мільйони людей. Фотографу вдалося замість дозволених 5 хвилин, працювати 25(!) і навіть, сфотографувати усміхненого Сталіна. Це забезпечило Еббе тимчасовий статус «благонадійного» і дозволило залишити для історії багато іншого, трагічного.
У СРСР фотограф пробув до вересня 1932-го, працював навіть для радянської агенції «Союзфото». Знімав переважно в Москві. А також побував на Донбасі та в Запоріжжі, де завершувалося будівництво дамби ДніпроГЕС (перший гідроагрегат ввели в експлуатацію 10 жовтня 1932 року). Халупи з фото, в яких там жили робітники, нагадують курники недбалих господарів...
Еббе навіть заарештували за зйомку сцени на залізниці, яку категорично заборонялось фотографувати. Його фотоапарат вихопив мить, коли голодні селяни чекали на потяг до місця, яке вони мало уявляли – хотіли знайти хоч якусь їжу. «І це була Україна, найродючіша територія в усьому величезному Радянському Союзі!» ‒ писав Еббе.
Після повернення до США він у Нью-Йорку у 1934 році видав книгу «Я фотографую Росію». До речі, американець добре знав, що українці з росіянами не «адін народ», він зустрічав тих, хто тоді, в 30-ті, мріяв про вихід України зі складу СРСР.
ЧОМУ В УДАЧНОМУ НА ДОНЕЧЧИНІ ФОТОГРАФУВАТИ ДОЗВОЛИЛИ
Окремою групою є фото часів найбільшого в Україні Голодомору, створені з відома чи з дозволу радянської влади. «На них ми не побачимо трупи людей на вулицях, але ці фото якось ілюструють колективізацію чи розкуркулення, дають певне розуміння побуту тих часів, – коментує завідувач відділу дослідження геноциду, злочинів проти людяності та воєнних злочинів Михайло Костів з Музею Голодомору-Геноциду. – Варто відзначити, що велика частина таких світлин були постановочними та мали на меті пропаганду – показати успіхи «соціалістичного будівництва».
Американська дослідниця Лана Бабій зауважує: оскільки «куркульство» було визначено як кримінальний злочин, а його покарання вважалося необхідним для здійснення соціальних та економічних змін сталінської системи, було не лише прийнятно, але й заохочувалося документування цього покарання, особливо для місцевої преси. «Навіть для більш широкого розповсюдження: ці зображення мали задокументувати викорінення радянською системою «поганого соціального елементу», – каже науковиця.
На кого навішували ярлики «куркуль» – бачимо на знімках Марка Залізняка (1893–1982) – фотоаматора з хутора Романівка на Донеччині, який залишив фотолітопис знищення українського села Удачне наприкінці 1920-х – початку 1930-х. На його знімках представники репресивних органів «розкуркулюють», а насправді примусово виселяють з домівок бідних жінок і дітей, відбирають у хліборобів збіжжя та виселяють до Сибіру.
У Музеї Голодомору-геноциду розповідають, що Марко Залізняк із 12-річного віку захоплювався фотографуванням. Щоб урятувати сім'ю від голоду, він обміняв свої нагороди з Першої світової війни на два пуди хліба. У Гришиному (потім – Красноармійськ, нині – Покровськ) влаштувався на будівництво заводу, але 1933 року повернувся на хутір, бо виживати подалі від інших було трохи простіше.
Родина Марка Залізняка потерпала від голоду, молодшу дочку відправляли до міста, щоб просила хліба. Лана Бабій коментує: «У його біографії є лише одна зворушлива фотографія, яка опосередковано документує їхні страждання, датована березнем 1933 року. На знімку його молодша дочка тримає в руках «хліб з товчених кукурудзяних качанів і гнилої картоплі».
«Що сьогодні є рядовий знімок, то завтра буде історією», – так про знімки батька казав один із синів. Внук – Володимир Залізняк (Гавщук) написав про діда захопливу книжку «З ангелом-охоронцем і фото по життю». Світлини фотографа з Донеччини є основою документальних фільмів, зокрема «Голодомор».
Кожен збережений знімок 1932-1933 років є свідченням і доказом намагання знищити Українську націю, яка відродилася і виборола незалежність. Агресор, який змінив назву державного утворення, по суті залишився тим самим і врешті-решт він має отримати заслужене покарання.
Валентина Самченко, Київ
Фото Володимира Тарасова і надані співрозмовниками
