Тринадцятий апостол. Шевченко написав Біблію для українців
Життя євреїв у російській "смузі осілости" – цьому заповіднику щоденного приниження – у XVIII столітті здавалося непереборною катастрофою. Неможливість змінити місця проживання, обмеження, бідність, відсутність навіть натяку на стабільність. Тут можна було втратити найголовніше в житті громади й конкретної людини – віру в Бога. Віра мала б допомогти здобути щастя, а як його здобути, коли і позаду, і попереду – лише горе?
У цих сльозах та в пошуку мрії у Карпатських горах і народився хасидизм. Його творець, Ізраель Баал-Шем-Тов, говорив про божественні іскри, пошук яких і допоможе знайти щастя навіть бідній і знедоленій людині. А головним помічником у пошуку цих божественних іскор є вчитель.
Життя українців у Російській імперії у XIX столітті небагато чим відрізнялося від життя єврейських сусідів. "Смуги осілости", звичайно ж, не було. Але було фактичне рабство – кріпацтво, офіційне безправ’я усієї нації. Була імперська політика, спрямована на свідому культурну деградацію "малоросів", перетворення їх на фольклорний експонат, на елемент етнографії з хутора поблизу Диканьки. Відбувалося справжнісіньке викрадення історії. Руйнували громадські інституції та русифіковували вже мертву "синодальну" Церкву.
Перетворити українців на переляканих, "затурканих" підданих московських царів старалася вся державна машина репресій і культурної уніфікації. Все українське буквально вимивали з міст, переконували містян, що бути "малоросом" можна лише в анахронічній безпорадності. Народ, звичайно, нікуди не зникав, але й не жив – він існував і мовчав. "Німі на панщину ідуть".
І тут з’явився Тарас Шевченко. Людина, якій неймовірно пощастило в житті – ідеться про приголомшливий соціальний ліфт, зумовлений неперевершеним хистом майстра живопису. Кріпак, долею якого переймалися найвідоміші люди імперії. Здавалося б – забудь про своє минуле, як робили й робитимуть тисячі твоїх земляків, насолоджуйся можливістю творити і статусом академіка живопису, будуй кар’єру генія, яким пишатиметься Петербург і перед яким будуть шанобливо знімати капелюхи в малоросійських селах, коли ти приїжджатимеш туди на етюди!
Але Шевченко обрав Голготу.
Він, звичайно, не був релігійним лідером, навпаки – шаленим противником клерикалізму та показної побожности. Але він бачив божественні іскри у краянах. Йому важко було апелювати до історії, яку вкрали росіяни – він не міг, на відміну від польських чи литовських поетів, закликати до відродження втраченої державности, оскільки у свідомості його сучасників це просто спільна державність із "великоросами". Але він міг перетворити свій народ на народ повстань, на народ опору, на народ лютого заперечення рабства.
Часто кажуть, що Шевченко створив сучасну українську мову, але коли він почав писати свої перші вірші, ця мова вже існувала, фактично її витворив Іван Котляревський. Шевченко, як Прометей, вдихнув у цю мову душу, вогонь народного гніву, він розпалив пожежу, яку імперія вже не зможе погасити. Своїм співвітчизникам він дав найголовніше – почуття власної гідности, без якого народи не існують, і з яким народи не вмирають. Принаймні – не вмирають без боротьби.
Я згадав про божественні іскри невипадково. Впевнений, що існують книги, які може до кінця відчути навіть не носій мови, а представник того самого народу, якому був адресований магічний текст. Вважаю, що коли українець читає "Кобзар", він натрапляє у собі на ті самі Шевченкові божественні іскри, які дають можливість відчувати себе собою, які поєднують із народом. Які поєднують з Україною.
І я, звичайно ж, не можу цього відчути – але можу реконструювати це приголомшливе відчуття. Тому що щось подібне відчуваю, коли читаю Тору – у християн її зміст став Старим Завітом. Для мене це не збірка релігійних розпоряджень і не літературний твір, а той магічний текст, який дає змогу відчути нерозривну єдність із власним народом та його землею в історичній ретроспективі. Так, це божественні іскри.
А як читач "Кобзаря" я відчуваю інше – вдячність за Україну. За те, що вона є. За те, що вона завжди бореться, бореться навіть у ситуації відчаю та зневіри. Впевнений, що Тарас Шевченко написав Біблію для українців, що він виявився тим самим "тринадцятим апостолом", який врятував свій народ від розгублености та забуття у найважчі часи. І значення Шевченка для українців та України не вимірюється словами "творчість" чи "літературна спадщина". Ні, це те незрозуміле, але неминуче диво, яке обов’язково відбувається в житті кожного народу.
А якщо дива не відбувається, то й народ не повстає.
Віталій Портников, публіцист, телеведучий, лауреат Шевченківської премії
Локальна Історія
реклама