Стара мода: як мотлох замість переробки потрапляє до благодійників
Киянка Валентина перед Новим роком вирішила перебрати гардероб. Виявила чимало хороших речей, які давно не носяться і дарма займають простір. Речі якісні, просто набридли – не на смітник же їх. Вирішили обійтися з ними грамотно – здати тим, хто знайде одягу застосування. “Гугл видав чимало місць в Києві, де мали б приймати вживаний одяг. Почали обдзвонювати – виявилось, практично всі пункти не працюють”, – ділиться досвідом вона. Коли нарешті з однією організацією вдалося зв’язатися, і Валентина з чоловіком нарешті привезли на власному авто одяг на пункт прийому, їх відіслали – привозте наступного тижня. Можна десь у вас залишити? – категоричне «ні!» у відповідь. Ну, наступного тижня здати цілком пристойні речі з благодійної метою таки вдалося.Але порахуйте витрачений час, нерви, бензин, зрештою…
Повторне використання і переробка одягу в сучасному світі – дуже актуальна річ, що вписується в Цілі сталого розвитку ООН і дуже поширена в розвинутих країнах. Але в Україні, щоб бути благодійником або просто не шкодити зайвий раз середовищу сміттям, треба добряче потрудитися, долаючи перешкоди. І це – столиця, мегаполіс. А куди подіти непотрібне решті країни?
На чиїх плечах наш старий одяг
Сьогодні проблема вживаного одягу в Україні та його грамотної утилізації поки на ентузіастах і благодійниках і вони за це ще й платять власним головним болем. “Ініціатив досить мало і вони точкові. Там щось зібрали, тут. І власне така ж незібрана у них комунікація і аудиторія, що не розширюється активно, – говорить Дар’я Марусик, учасниця руху sustainable fashion (“стала” мода), координаторка Fashion Revolution UA і голова відділу комунікацій Ukrainian Fashion Week. – Якщо з’явиться в цьому якась системність і люди будуть точно знати, кому що нести, то свідомих споживачів стане більше. Справа перейде на інший рівень”.
А на локальному, за словами активістки, діють лише благодійні та соціальні громадські організації, маленькі і з обмеженими ресурсами. Переважно вони збирають речі для гуманітарної допомоги в гарному стані, придатні для подальшого використання. А європейського досвіду вторинного використання і створення вторинної матерії поки не маємо. “Знаю, десь є прийом бавовняних речей, вони йдуть на виробництво промислової вати (нею потім труби утеплюють, тощо), – розповідає Марусик. – Європейського досвіду вторинного використання поки не маємо”.
У магазини секонд-хенду українські речі теж не приймають.
Експертка перелічує організації, що приймають одяг для соціальних проектів. “Гадаю,“Україна без сміття” розглядає переробку тканин як проект на майбутнє.
У благодійного комісійного магазину “Ласка” була ідея створити сортувальну станцію текстилю, але поки що цю функцію виконують їх магазини”, – говорить Дар’я Марусик. На проект, що дозволив би “Ласці” приймати і сортувати більше одягу, потрібно було близько 320 тисяч грн. Їх намагалися зібрати за допомогою платформи “Спільнокошт”. “Зібрали лише половину суми, її забрали на розвиток магазинів, – пригадує Марусик. – Хоча ініціатива широко висвітлювалася, мабуть, люди ще не готові давати на таке гроші”. В той же час, наприклад, дизайнери бренду KseniaSchnaider, за словами Дар’ї, щороку перешивають 5-5,5 тонн деніму з секонд-хендів на стильний одяг, що користується попитом.
Масштабна переробка одягу здається Дар’ї непоганою бізнес-ідеєю на майбутнє. Сьогодні це поки не рентабельно і взагалі проблема відповідального споживання не на часі. “Українці більше переймаються курсом долара, щоденними побутом та клопотами, ніж нею, – вважає Марусик. – Хоча тема досить активно пропагується, вона ще не має емоційного відгуку”.
Просять хороше, а здають непотріб
Нещодавно Дарина Марусик помітила в Києві на Оболоні, навпроти одного з ТРЦ, великий бокс для збору вживаного одягу. “І оголошення – збір речей призупинений і невідомо, коли відновиться, – розповідає Марусик. – Все тому, що люди започатковують ініціативу, а тоді на якомусь етапі розуміють, що це надто ресурсозатратно і далі не впораються з потоком”. Те, що в розвинених країнах автоматично йде на високотехнологічну переробку, в Україні, якщо не забиває шафи та горища, то лягає мертвим вантажем на плечі активістів.
Наталія Саноцька, заступниця голови ради спільноти взаємодопомоги “Оселя”, розповідає, як організація першою в Україні запроваджувала збір речей у контейнери. Доти спільнота збирала одяг у Львові для малозабезпечених автівками. “В 2013-му році нам ніхто навіть не хотів той контейнер виготовляти. Були гроші лише на один контейнер і заради такого замовлення підприємці не бажали робити креслення”, – пригадує Саноцька. Лише на прохання впливового львів’янина один підприємець все ж взявся за замовлення. Тепер до нього як до автора унікального проекту звертаються по контейнери громадські організації чи не всієї України, а у Львові їх “Оселя” поставила вже 27.
Виявилося, містяни були готові віддавати речі (“Оселя” провела масштабну просвітницьку роботу). “Речі сортуємо на різні фракції. Просимо людей віддавати тільки придатний до використання одяг, іграшки, взуття, аксесуари, – розповідає Саноцька. – Але часто вони не можуть об’єктивно оцінити стан свого одягу”. І тоді волонтери виймають з боксів тонни непотребу, який навіть безхатченкам не запропонуєш. “Стараємося їх не викидати: джинси віддаємо на перешивання рукавиць для будівельників, дещо купує у нас дизайнерка з Києва, – розповідає заступниця голови ради спільноти. – Бавовна йде на переробку, інший одяг беруть автосервіси на ганчір’я для чищення деталей”. Щось йде для утеплення будок у притулку для тварин, під час загострення бойових дій з речей плели маскувальні сітки, відправляли їх на фронт – утеплюватися.
Але надто багато речей здають в такому стані, що місце їм лиш на смітнику. І вони створюють для громадських активістів величезну проблему. “В середньому щомісяця збираємо 60 тонн речей. 40% йде на «перевикористання», а решта – сміття, – описує масштаб біди Наталія Саноцька. – Утилізації потребує мінімум 20 тонн непотребу щомісяця”. Він нагромаджується і тижнями чекає вивезення на звалища. Вивозити – дуже дорого для некомерційної організації, яка віддає хороші речі за благодійні внески, що йдуть потім на харчування безпритульних і утримання санітарного осередку для них. Кілька років тому контейнери ще й регулярно грабували. Навіть довелося прибрати один з боксів – одяг не лише крали, а ще й розкидали по окрузі те, що не сподобалося. Найнеприємніше, що вандали ще й ламали замки і шкодили самі бокси.
Виходить, хочеш зробити добру справу – будь готовий до комплексу проблем. Бо у благодійників мета – отримати речі в стані на 8-10 балів з 10-ти, а у громадян – позбутися того, що давно і на “двійку” не тягне.
Потопаючи у “благодійному” смітті
Нереалізоване бажання позбутися непотрібних речей (не витрачаючи власні час та гроші) виливається в зловживання чужим часом та довірою. Шукаючи, де б подіти пакунки, українці сплавляють власне сміття волонтерам. Мовляв, головне – принести, а там розберуться. Взялися допомагати – то допомагайте!
“Коли сталася аварія на сміттєзвалищі і Львів охопила сміттєва криза, в наші бокси масово викидали всілякі відходи. Я думала, ми взагалі не виживемо – за які гроші те все вивозити?”, – пригадує Саноцька. Два роки вона витратила на спілкування з міською радою, пояснюючи чиновникам, що мова про міське сміття, а не відходи “Оселі”. “Відходи, які генерує наша кухня або офіс, сортуються і вивозяться за договором, – розповідає пані Наталія. – А те, що збираємо по місту, не наше, ми фактично виконуємо роботу перевізників, зменшуючи обсяг сміття в сміттєвих баках”. Не було б благодійних боксів, люди викидали б старі речі туди. “Оселя” добивалася, щоб міська рада внесла в бюджет міста статтю витрат на вивезення цього сміття. Адже після сміттєвої кризи місто позбавляється відходів за складною схемою і тарифи на вивезення доволі високі. За даними Сергія Бабака, заступника міського голови Львова з питань безпеки міста, залежно від перевізника, тариф становить від 718 до 803 грн за тонну відходів. І благодійна організація щомісяця мала б платити за чуже сміття 15-16 тис. грн. Та коштом міста оплачувати ці наслідки благодійництва не погодилися. “Наразі перевізники Львова виручають на добровільно-благодійних засадах, – говорить Саноцька. – Але то досить складно, бо треба кожного разу дзвонити, просити”.
З подібними проблемами зіштовхнулася і засновниця Соціального проекту "Безкоштовний магазин ДякуЮ” Юлія Грєбнєва. В Чернігові магазин налагодив прийом речей для нужденних, яким пропонувалися цілком пристойні речі. Та на початку грудня Юлія написала обурений пост на сторінці проекту в соцмережі: “Наболіло, Накипіло! Такого жаху у нас ще не було!”. Якось магазин отримав 16 клунків справжнього непотребу. “Ви можливо думаєте, що брудна ганчірка для підлоги потрібна потребуючим людям? Чи можливо засохлі шкірки від апельсина комусь потрібні, чи порожні банки з під фарби?” – звернулася Юлія до користувачів. У пакунках волонтери знайшли також старі фотоархіви, дитячі малюнки, навіть листи... Схоже, деякі вважають соціальні магазини чимсь на кшталт сміттєзвалищ і приносять волонтерам все, від чого почистили бабусині квартири.
Європейські традиції: жертвувати і переробляти
В багатьох європейських країнах культура свідомого споживання є невід'ємною частиною буденного життя вже давно, говорить Дарʼя Марусик. “Сортувати сміття, здавати одяг на повторне використання, мінімізувати пакування там – давня звичка, – говорить прихильниця “сталої” моди. – Це підтримується, як на державному рівні, так і на комерційному: компанії зацікавлені у такому підході, оскільки активно використовують вторсировину для створення енергії, матеріалів для нових речей.
В Німеччині, наприклад, діє ціла інфраструктура утилізації, переробки речей і обміну ними, розповідає Юлія Стріплінг, тревел-експерт, керівник проекту самостійних подорожей MakeMyTrip.ua і нині мешканка Франкфурта. За її словами, в Німеччині немає складнощів, щоб здати, подарувати речі – спеціальні контейнери для одягу і взуття є в кожному районі, часто ще й в великих ТРЦ, в офісах громадських організацій.
У селах, приватних секторах, де немає боксів, мешканцям заздалегідь повідомляють листівками про збір речей на громадські потреби в певний час. Просять підготувати для цього одяг і виставити перед вхідними дверима – в зазначений час пакунки забирають. “Іноді німці за старим-добрим звичаєм просто виставляють на вулицю коробки з акуратно складеними чистими речами і будь-хто може вибрати з них, що потрібно”, – розповідає Юлія Стріплінг. На додачу в суспільстві дискутують про те, щоб примусити виробників одягу збирати власну продукцію, зношену клієнтами. Мовляв, виробник повинен нести відповідальність за весь життєвий цикл свого продукту. Та й наразі справи йдуть непогано: за даними Федеральної асоціації вторинної сировини і утилізації (BVSE) щороку по країні збирають близько мільйона тонн старих речей. Десь половина годиться для перепродажу, щось йде на ганчір’я і лише близько 8% зібраного спалюють.
“Бути свідомим в Німеччині просто: сортуй сміття, здавай зайві речі, обмінюй їх – для цього створені всі матеріально-технічні і адміністративно-правові умови, – говорить Юлія. – Благодійність тут, діяльність, пов’язана з гуманітарною допомогою не оподатковуються”. “У нас же, враховуючи, скільки рухів потрібно зробити на шляху до свідомого споживання, незрозуміло, наскільки цей шлях є екологічним”, – розмірковує Марусик. Принаймні, комунальних підприємств, які б збирали старий одяг від населення, в Києві немає, повідомили нам в Департаменті житлово-комунальної інфраструктури. В столиці України вживаний одяг розглядають виключно як тверді побутові відходи, а не ресурс. Щодо переробки чи перевикористання речей планів немає“.
“Київкомунсервіс” ділить сміття всього на дві фракції і одяг окремо не сортує, – повідомили у прес-службі департаменту. – Але зараз впроваджується роздільний збір сміття, тому в майбутньому, можливо, почне”.
Це все наразі…
Тетяна Негода, Київ
