Що спільного у київської вчительки з папою Франциском та Матір’ю Терезою

Що спільного у київської вчительки з папою Франциском та Матір’ю Терезою

Аналітика
Укрінформ
Опинитися у такій компанії Світлані Василівні Петровській вдалося завдяки ордену Усмішки, який вручають людям за любов до дітей

У передвиборний час, коли все інформаційне поле зосереджене довкола політиків, поза нашою увагою залишаються унікальні люди, про яких мало хто знає, але які зробили для інших дуже багато. Як, приміром, Світлана Василівна Петровська, педагог у п’ятому поколінні (тільки уявіть!), вчителька історії з Києва та засновниця київського товариства Януша Корчака (польський педагог і гуманіст, який також працював і в Україні). Вона – з тих людей, які, віддаючи себе справі всього життя, про себе скромно говорять: “Я просто люблю свою роботу”. Але така відданість не залишилася не поміченою, і от нещодавно її нагородили унікальною міжнародною нагородою – орденом Усмішки. Це – єдина у світі відзнака, у присудженні якої беруть участь діти. Вона свідчить про те, що люди, які її отримали, приносять дітям радість. Тож Укрінформ вирішив детальніше розповісти і про цю маловідому у нас нагороду, і, звісно, про ідеї та принципи людини, яка її удостоїлася.

Орден для тих, хто дарує дітям посмішку попри найскладніші ситуації

Орден Усмішки був заснований польським журналом «Kurier Polski» 1968 року, а через 11 років набув міжнародного статусу рішенням Генерального секретаря ООН. Лицарів ордена обирають під час великого обговорення і голосування в школах і ліцеях, причому орден вручається лише на підставі письмового звернення дітей. До комісії із 60 осіб, яка затверджує лицаря ордена, окрім польських представників, входять і представники з України, Великобританії, Аргентини, Австралії, Білорусі, Бельгії, Франції, Ізраїлю, Канади, Німеччини, Росії, Тунісу, США та інших країн. Якщо людина отримує нагороду, то це означає, що вона слідує девізу великого польського педагога Януша Корчака “Діти – передусім”.

Знак нагороди – це медаль, покрита блакитною емаллю із зображенням сонця, що посміхається. Лицарями ордену Усмішки ставали такі визначні люди, як Мати Тереза, нинішній Папа Римський Франциск, письменниці Джоан Роулінг та Астрід Ліндгрен, кінорежисер Стівен Спілберг та інші. Серед відомих українців орден отримали директор видавництва А-ба-ба-га-ла-ма-га, письменник і поет Іван Малкович та директор Вінницького міського центру художньо-хореографічної освіти дітей та юнацтва «Барвінок», народний артист України Петро Бойко. А пані Петровська, отримавши листа з асоціації ордену, спочатку думала, що сталася якась помилка... Але зізнається, що коли інформація таки підтвердилася, то приємно зніяковіла і навіть – зашарілася.

Так виглядає Орден Усмішки
Так виглядає орден Усмішки

Хоча лицарів ордену оголошують в перший день весни, нагородження відбувається в останній день осені. Існує одна цікава традиція для лауреатів: перед врученням нагороди кожен із них повинен випити склянку лимонного соку з посмішкою на обличчі. Ідея полягає у тому, щоб в найскладніших ситуаціях знайти в собі сили і подарувати дитині посмішку.

На запитання Укрінформу про те, що означає ця нагорода для пані Петровської, вона відповідає, що є абсолютно не честолюбною людиною. “Мене ніколи не цікавила кар’єра, хоча мені свого часу пропонували і йти в аспірантуру, і бути директором школи. Мені весь час хотілося щось робити для кожної окремо взятої дитини. Взагалі школа для мене – це надзвичайна радість і культурний простір, де можна вести нескінченні дискусії, спілкуватися з дітьми. Мені завжди хотілося розширити межі уроку, тож весь час я намагалася їздити кудись з дітьми, підніматися в Карпати, ходити місцями декабристів. Допомога дитині обійти найгостріше каміння на її шляху до дорослості, відволікти її за допомогою творчості, зайняти чимось було завжди для мене головним. Тому свого часу я організувала театр, а пізніше – і єдиний в Україні музей школи. І, мабуть, через те, що я все життя перебувала у дитячому вирі і ніколи не думала про якісь нагороди, цей орден є для мене справді цінним”, – говорить Світлана Петровська.

Водночас педагог додає, що ця нагорода – спільна заслуга її учнів та колег. А ще окремо зазначає, що хотіла б у першу чергу розділити цю нагороду зі своїми добрими друзями, які так само присвятили життя допомозі іншим – психологом Беллою Біндер, яка раніше опікувалася дітьми з хворобами нирок, а зараз допомагає дітям з щелепно-лицевими вадами, та директором центру підтримки випускників інтернату для сиріт №12 Богданом Баштовим, який допомагає своїм вихованцям в подальшому житті. Пані Петровська згадує і про свого щирого польського товариша, також вчителя Єжи Згодзінського, який щоліта в Польщі облаштовував табір для дітей, запрошуючи і дітей з України, аби вони проводили час на природі, займалися творчістю та могли відчути дух свободи.

Сучасним дітям не вистачає любові, розуміння і моральних цінностей

У одному зі ЗМІ якось писали про унікальну династію з п’яти поколінь педагогів, до якої належить пані Петровська (і прадід, і дід, і мама Світлани Василівни працювала з глухонімими дітьми), відмічаючи, що, схоже, гени альтруїзму передаються у спадок. Та педагог уточнює, що такі гени передаються ще й від учителя до учня. Тож у людини з таким колосальним досвідом ми не могли не поцікавитися – а якими ж вона бачить сучасних дітей? І чого їм не вистачає в нинішніх умовах від батьків та вчителів?

«Дитина народжується з крилами, але може втратити їх від того, що її не розуміють батьки, вчителі, однолітки. І як писав Януш Корчак, “життя дитини – не рай, а драма” і “як же це важко навчитися жити”. Дітям в першу чергу не вистачає розуміння і уваги від батьків, які часто бувають з ними різкі і байдужі, закидаючи: «Не втручайся! Тобі треба вирости!». Так втрачається зв’язок... А ще – багато забезпечених сімей віддають дітей на виховання гувернанткам, кидаючи всі сили на заробляння грошей, вони забувають, що дитині потрібні насамперед мати і батько. Від їхньої любові, визнання дитячої душі та розуміння дитячих потреб залежить розвиток дитини. Адже все закладається ранньому дитинстві, а в підлітковому віці це виправити дуже важко», – каже Світлана Петровська.

Але окрім недостачі любові, говорить педагог, дітям бракує розуміння справжніх моральних цінностей, які закладаються у сім’ї, і наголошує, що прищепити їх можна тільки власним батьківським, а також учительським прикладом.

Світлана Петровська / Фото з ФБ-сторінки
Світлана Петровська / Фото з ФБ-сторінки

Пані Петровська не може не згадати про іншу проблему в сучасному світі – втрату зв’язків між поколіннями: «Мені здається, що сучасні діти надто залежні від гаджетів, зазомбовані. Вони менше читають й іноді взагалі не розуміють, що від них хочуть дорослі, але найгірше – ми втрачаємо з ними спільну мову. Дітям не вистачає діалогу з батьками і вчителями, й нерідко це трапляється через різні інтереси. Але ж якщо не буде діалогу – не буде майбутнього. Знаю, що вчителям, особливо у поважному віці, важко змінювати свій характер та звички. Для них тиша – це головне. Але зараз інший час і треба змінюватися. Дуже хочеться нарешті вільної і демократичної школи, де дитину поважають, куди вона не боїться іти на уроки».

Запитуємо і про пораду учителям, які тільки починають працювати з дітьми. «Молодим педагогам я б у першу чергу порадила прочитати книгу Януша Корчака «Як любити дитину». Він дуже влучно пише: «Я не знаю, як може незнайома для мене мати виховувати незнайому для мене дитину в незнайомих для мене умовах». Саме оце «не знаю» є головним – не знаю, але шукаю. Шукаю власний шлях, власний похід до дитини. Без цього, без безсонних ночей у пошуку «ключика до окремої дитини», без уважності до неї і спостереження за її розвитком нічого не буде. Також дуже раджу прочитати ще одну Корчакову книжку «Право на повагу» і, зокрема, роздуми автора, які увійшли до неї під назвою «Сповідь метелика». Корчак дає вчителю стрижень для розуміння дитини взагалі. Корчак весь час наголошував саме на діалозі, на тому, що немає дітей, а є просто люди з іншим досвідом. Діалог – це основа для будь-якого учителя. Але читати Корчака треба не для того, щоб копіювати його, треба перейнятися духом великого педагога», – наголошує пані Петровська.

Насамкінець Світлана Василівна говорить, що вчителю треба віднайти в школі те, чим він хоче займатися з дітьми поза уроками. «Не важливо, що ти з дитиною робиш – збираєш марки, катаєшся на конях, граєш у футбол, чи захоплюєшся театром, важливо – як. Тому що саме від цих стосунків надзвичайно багато залежить. Молоді учителі повинні знати, що на них чекають тисячі непорозумінь, сльози, але це шлях кожного молодого педагога. І коли помиляєшся, не бійся сказати дитині: «Вибач мені, я помилився». Бо дитина, як писав Януш Корчак, це ієрогліф, який написаний на пергаменті, але ми вже забули, що він означає. бо вже не пам’ятаємо свого дитинства. І ми повинні якось намагатися ці ієрогліфи прочитати, зрозуміти хоча б у загальному, знайти спільну мову. Дитина – загадка, таємниця, але, коли вона тобі посміхається, це щастя, яке не можна ні з чим порівняти», – говорить з теплотою педагог, яка присвятила викладанню у школі 63 роки, останні з яких викладала в Кловському ліцеї.

Юлія Горбань. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-