Не завдяки, а попри: внутрішня сила й креатив Яни Штапір

Не завдяки, а попри: внутрішня сила й креатив Яни Штапір

Блоги
2694
Ukrinform
Чому в Україні на вулицях, на відміну від Європи, не часто бачиш людей з інвалідністю?

Багато хто з нас зневіряється в своїх силах, опускає руки, кидає справу життя напівшляху і впадає у відчай. Паралельно існує інший тип людей, скоріше навіть особистостей, в яких менше умов для розвитку, але більше внутрішньої сили і креативу. Вони не мають вихідних, обожнюють свою справу, вони не припиняють мріяти і дякувати за кожен прожитий день.

Ми хотіли б вас познайомити з Яною Штапір – 25-річною київською художницею та дизайнеркою. У Яни довга чорна коса, виразні очі та щира посмішка. А ще вона – на візку.

Яна займається творчістю з дитинства, любов до малювання приживила їй мати. Ще з трьох років дівчина розмальовувала картинки, не виходячи за контури. З дванадцяти Яна чітко вирішила стати художником-дизайнером, в дорослому віці вступила до Державного інституту декоративно-прикладного мистецтва.

Яна веде активний і різноманітний спосіб життя: одного дня має зустрічі, іншого – малює, створює дизайнерські проекти, проводить мистецькі майстер-класи, бере участь у виставках, зауважте – навіть світового масштабу. Володіє багатьма техніками живопису, рисунку, вітражу, займається ландшафтним, інтер’єрним дизайном.  

Яна любить подорожувати, особливо на море, тому що морська вода позитивно впливає на стан її здоров’я. Раніше держава виділяла їм із мамою кошт для подорожей у Крим, але останні вісім років путівок не було. На життя вона заробляє сама, адже пенсія виділяється мізерна. Проте, Яна не нарікає та нічого не просить, вона так не звикла. Дівчина вважає, що просити можуть ті, у кого ситуація набагато гірша.

Хотілося б додати, що в Україні на вулицях, на відміну від Європи, майже не побачиш людей з інвалідністю. Це пов’язано не з тим, що за кордоном їх більше, а з тим, що українські міста мало пристосовані для людей на візках. Їм важко робити прості переміщення, які ми робимо кожен день: спускатись в переходи, користуватись маршрутками, метро та трамваями. Пандуси занадто похилі, тому самостійно ними не скористаєшся, в старих трамваях занадто високі підйоми, в маршрутках – занадто вузький прохід. Тому багатьох такий дискомфорт замикає у стінах дому.

Непристосованість українських міст заважає багатьом людям з інвалідністю реалізовуватись.

 «Я б хотіла підівчити англійську мову, але до будь-яких курсів потрібно добиратись. А коли бачиш, що немає ліфта чи пандуса, починаєш думати – чи потрібно тобі воно взагалі, чи можна від цього відмовитись»

Незважаючи на те, що Яна дуже любить подорожувати, кожна подорож для неї – випробування. Зараз вона дуже мріє поїхати у Львів, але відкладає цю поїздку зокрема й через (архітектурну) і транспортну доступність.  

Людям з інвалідністю – для того, щоб залишатися активними в Україні, – часто доводиться докладати титанічні зусилля. Яна та її мама наголосили, що часто відчувають неприємну увагу з боку людей загалом, а також брак увічливості. Це пов’язано із залишками радянського менталітету, де інвалідність вважали тим, що краще не показувати. Насправді, сьогодні українці роблять великі кроки до інклюзивності: відкривають простори, де однаково комфортно почуваються люди з різними вадами і без них, створюються спеціалізовані проекти, з’являються вакансії для людей з інвалідністю. Нам усім потрібно навчитися сприймати інвалідність як щось абсолютно нормальне.

Марта Крутень, Олександра Багмет, Київ
Фото Олександри Багмет

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>