Не шукайте нового, шукайте вічного. А майбутнє – вже існує

Не шукайте нового, шукайте вічного. А майбутнє – вже існує

Блоги
791
Ukrinform
"У цьому світі майбутнє вже існує, і тому не дивно, що його можна спостерігати зараз"

Останнім часом поняттю цивілі­зації вчені приділя­ють велику увагу. З'явилося багато теорій, концепцій, цікавих підходів. Найпродуктивнішим, думається, є такий підхід, що базується на вико­ристанні фундаментальних категорій часу і простору.

Для розуміння сутності часу його зручно розділити на фізичний час і на психологічне сприйняття часу. Фізичний час не зводиться до раз і назавжди заведених часів. Це не ма­шина з якимсь монотонним механіз­мом, не коваль, який автоматично відраховує удари, опускаючи свій молот на ковадло. Час нерухомий, як берег: нам здається, що час бі­жить, а, навпаки, повз берег прохо­димо ми. Фізичний час — це скоріше реалізація потенцій, які закладені в будь-якому об'єкті, суб'єкті чи предметі. Скажімо, в жолуді закла­дена програма розвитку, потенція розвитку дуба. Час життя цього ду­ба від жолудя до могутнього дерева і є фізичним часом його існування.

Психологічне ж сприйняття часу пов'язане з категорією установки. Установка — це лише можливість тією чи іншою мірою здійснити ба­жане. В ній ще немає твердої пря­мої присутності майбутнього.

Отже, стосовно цивілізації мож­на сказати, що її час – це та потен­ція, яка закладена в тій чи іншій цивілізаційній еволюції – всесвітній чи ло­кальній.

 Використовуючи категорії прос­тору й часу, Альберт Ейнштейн та його вчи­тель і соратник Герман Мінковський уявляли час як четвертий вимір простору. Вони дійшли парадоксального ви­сновку: все, що може відбутися, вже існує в майбутньому і продов­жує існувати в минулому. Гіпотезу Мінковського про можливість спос­терігати що-небудь в майбутньому як реальне, або існуюче, підтвердив український вчений М.Козирєв у Кримській астрофізичній обсервато­рії у 1978 році. Спостерігаючи об'єкти галактики М-31 (туманність Андромеди) та шарових нагромад­жень М-2 і М-13, він показав, що ці масивні нагромадження зірок мож­на спостерігати не тільки в тих точ­ках неба, де їх видно зараз у теле­скоп, тобто де вони перебували в минулому, а й там, де їх не видно, але де вони перебувають, як ми ка­жемо, в теперішньому і майбутньо­му. Висновок М.Козирєва одно­значний: "У цьому світі майбутнє вже існує, і тому не дивно, що його можна спостерігати зараз".

Але виявляється, що не лише у просторі ми можемо виявити час, а й через час можемо уявити простір, бо в просторовій конфігурації певної цивілізаційної структури сьогодні можуть бути присутніми і можуть бути "прочитаними" історичні, ево­люційні стадії їхнього розвитку, ви­явлені фрагменти структур "різного віку", які несуть елементи і пам'ять різної глибини. І таким чином вже сам простір можна розглядати як ієрархію структур різного віку, різ­ної тимчасової визначеності або виявленості. Нині, за твердженнями вчених, відбувається повернення від просторування часу до очасування простору. Інформація про минуле і наступні часові стадії розвитку вже міститься в просторовій конфігурації структури цивілізації, що є нині, і яку ми спостерігаємо сьогодні. Якщо люди навчаться прочитувати цю ін­формацію, то зможемо проникнути не лише в пророковане передба­чення, а й у реальне майбутнє цієї структури.

Таким чином, все вже є в тепе­рішньому. Минуле і майбутнє струк­тури містяться саме в теперішній її наявній просторовій конфігурації.

Яким чином можна розшифру­вати майбутнє вже сьогодні? Зазви­чай вважається, що лиш теперішнє більш-менш доступне. Майбутнє до­ступне лише через складну роботу з прогнозуванням і конструюван­ням, а усвідомлення минулого че­рез не менш складну трудомістку роботу з реконструювання та опи­сом. І те й інше обов'язково пов'я­зане з неточностями в наших інтер­претаціях і підходах. Коли ж люди навчаться читати просторові конфі­гурації складних систем, які еволю­ціонують, то можна буде розгледіти в них елементи вже готового, а не прогнозованого, або того реально­го майбутнього, яке буде насправді, і в деякій мірі вільного від інтерпре­тації минулого. Тоді й вирішиться проблема істини нашого буття. Ми бачимо, що істина - це є те, що саморозгорнеться, "проросте" реаль­но в майбутньому.

Філософи розглядали вже існую­чі цивілізації як програми розвитку майбутнього. В усі часи вони нама­галися описати: яким чином спра­цьовує механізм впливу майбутньо­го на теперішнє. Наприклад, Лейбніц писав, що теперішнє завжди ва­гітне майбутнім. Воно несе це май­бутнє в собі, у своєму лоні. Ніцше вплив майбутнього пояснював через вплив еліти суспільства і її безпосе­редній продукт — надлюдини, фюрера. Від них віє вітер із майбутнього. Вітер спочатку може віяти непоміт­но, але фактично на основі цього подиху, власне, із майбутнього бу­дується теперішнє. Майбутнє, за Ніцше, і навіть подальше його від­далення і є причиною нашого сьо­годнішнього.

Ще раніше Арістотель ввів кате­горію форм, або вчення про кінцеву і формальну причини. Форми, за Арістотелем, не виникають у проце­сі надання речі якоїсь певної форми. Вона є те, що наперед задано. Як­що, наприклад, коваль робить мідну кульку, то він просто надає отій міді форму кульки. Форма кульки існує до процесу перетворення куска міді в кульку. Аналогічно таким же чи­ном набувають форми і різні цивілі­зації. Тобто цивілізація будує себе в певних формах, наприклад, певними осередками, які у фізичній конвенції і називаються певними структурами.

Вагомий внесок в розуміння впливу майбутнього на теперішнє внесли німецькі філософи Кант і Гегель своєю теорією трансценден­тального буття (Кант) та становлення (Гегель) як тотожності буття та не­буття. Трансцендентальне буття іс­нує як незалежне від емпіричного світу. У цьому сенсі воно завжди іс­нує як універсальна мета і є кодом цивілізаційного буття. Носієм такого коду в сучасній ситуації можуть знову ж таки виступати наміри та взірці. Ос­танні можуть інтерпретуватися як той ключ, який відкриває двері до бажаного суспільства. Знання коду надає людині ту визначеність, яка збігається з властивостями цілого — даної цивілізації. Це, разом із тим, і можливість безперервного відтво­рення цивілізацією самої себе у всіх нових поколіннях людей. Віртуального буття наче б немає ще в реальності, але в той же час воно й реальне, бо є причиною поведінки людей, по­роджує притягання до певних вчинків або викликає їх відтворення. Так, на­приклад, уявлення про рівні природні права людини, які їй дані від народ­ження, лягли в основу "справжньо­го", "правильного" суспільства як суспільства свободи, рівності та братства. "Справжнє" суспільство — віртуальне буття, орієнтація на яке обумовила пафос буржуазних та соціалістичних революцій.

Одна з основних внутрішніх установок соціального перетворен­ня нині полягає в тому, щоб корін­ним чином змінити внутрішній світ людини, поліпшити її соціальне життя і цивілізаційні умови. Саме людина є елементарним осередком суспіль­ства і, перетворюючи соціальне се­редовище на рівні елементів, зміню­ючи властивості цього середовища, можна змінити поле можливих шля­хів розвитку цього середовища, а також сприяти досягненню бажано­го майбутнього стану суспільства як складної системи.

Ця важлива уста­новка часто формувалася і формує­ться з точністю до навпаки. Говори­ли, що потрібно змінити саме сус­пільство і соціальні умови життя в ньому, а потім уже зміниться й сама людина.

Сьогодні особливо видно утопіч­ність такої точки зору, тому що вже сама природа складних утворень у світі така, що її складність пов'язана не лише з великою кількістю еле­ментів і підсистем, які до них вхо­дять, не лише складністю взаємодії між ними, а ще й складним об'єд­нанням, синтезом в них попередніх історичних складових розвитку.

От­же не можна просто витіснити з людини, із її психіки все старе, ірра­ціональне, тілесне, відсікти від неї іс­торію, весь її тяжкий історичний шлях, оскільки все це вже включено і трансформовано в даній людині. Випадіння ж суттєвих елементів з цієї складної еволюційної структури зро­бить її подальший розвиток нестій­ким, а освітні і виховні зусилля, спря­мовані на усунення небажаних еле­ментів дикості, нерозумності, тілес­ності в людині, будуть неефективни­ми. На цьому прикладі видно, що, за аналогією, в соціальних системах час може бути повернений назад у розвитку суспільної системи. Зворотність ця пов'язана з переключен­ням різного типу режимів еволюцій, уповільненням розвитку структур, локалізації процесу, наближенням до моменту загострення і спаду ак­тивності, розтіканням (або навіть від­починку) складної структури чи су­б'єкта цивілізаційного процесу.

А чому необхідне таке переключення? Тому, що коли структу­ра швидко і нерівномірно роз­вивається (а ми живемо в нелі­нійному часі, нелінійному світі, де швидкі процеси грають по­мітну роль), то, підходячи до моменту загострення, вона стає нестійкою, навіть може бу­ти розсинхронізована та роз­пастися внаслідок якихось малих флуктуацій (коливань), які зав­жди існують в природі. Над цією структурою нависає за­гроза загибелі, і, щоб цього уникнути, їй потрібно іноді пе­реключитись на інший, проти­лежний режим, режим спаду активності, немовби відпочинку. Тобто смисл зворотності часу, часткового повернення до ми­нулого — це підтримка життя складної структури.

Цивілізація, як складна система, живе, але вона за природою смертна, бі­ля моменту загострення вона потрапляє під загрозу розпаду. Переключення ж на інший ре­жим дає їй можливість ще по­жити до іншого циклу, та пере­йти в інший стан.

Будь-яка складна організація — чи то цивілізація, чи то жива істота — практично балансує на грані життя і смерті. Незворотне тілесне та інтелектуальне зростання, піднімання сходинка­ми життя і вивищення над са­мим собою неможливе без по­вернення до старого, без огля­док, без переключення на ін­ший режим, що оберігає систе­му від різкого спуску на кілька сходинок униз та зриву на пов­не падіння. На цьому власне і базується прискорення і загаль­мування процесів цивілізації.

Отже, ми підійшли до питання циві­лізації і безкінечності, цивілізації і вічності. Існує наскрізна нитка часу: минуле завжди невідділь­не від майбутнього, а теперіш­нє містить у собі і минуле, й майбутнє. Тобто вічне те май­бутнє, яке вертається як мину­ле, трансформується і виблискує своєю новизною і неповторніс­тю. Тому стародавні греки го­ворили: "Не шукайте нового, а шукайте вічного". А в основі вічності якраз і лежить духов­ність, духовні цінності як стриж­нева вісь часів і цивілізацій.

Василь Кушерець

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-