Історичну правду не приховати. Україну заставили ненавидіти москалів

Історичну правду не приховати. Україну заставили ненавидіти москалів

Блоги
30800
Ukrinform
Про розвиток російсько-українських відносин у ХХ столітті

         Коли в ході Першої світової війни стало зрозумілим, що розвалюються три великі імперії  – Російська, Австро-Угорська й Османська, Президент США Вудро Вільсон висунув 22 січня 1917 року 14 пунктів мирного вирішення спірних питань, які нагромадились у міжнародних відносинах. Серед цих пропозицій були згадані різні нації, яким належало надати право на самовизначення. Але про таку, як українська, не було навіть згадки, хоч говорилось про права сербів, румун…

         Але це упущення могли виправити російські демократи, маючи заповіт одного зі своїх попередників Олександра Герцена, який у статті «Росія і Польща» писав: «Хмельницкий не из любви к Москве, а из нелюбви к Польше отдался царю. Москва или, лучше, Петербург обманули Украину и заставили ее ненавидеть  москалей. Как же решить вопрос о ней? Давность владения ничего не доказывает. Утраченное владение еще меньше. Право завоевания? Последний захвативший будет владеть, пока другая сила не сгонит. Завоевание – факт, а не право…
         Но скажите, что же мы за наследники Венского конгресса, что будем расписывать, какая полоса земли куда принадлежит, не спросясь людей на ней живущих… Ну, если после всех наших  разсуждений Украина, помнящая все притеснения москалей, и крепостное состояние, и наборы, и безправие, и грабеж, и кнут, с одной стороны, и не забывая, – с другой, – каково ей было и за Речью Посполитой с жолнерами, панами и коронными чиновниками, не захочет быть ни польской, ни русской? По-моему, вопрос решается очень просто. Украину следует в таком случае признать свободной и независимой страной…» (цит. за: Хатченко А. Герцен и Украина // Украинская жизнь (Москва). – 1912. - № 4. – С. 24, 25).

         Звичайно, усі питання українсько-російських відносин протягом ХХ століття в одному матеріалі неможливо висвітлити. Але зупинитися хоч би на деяких найбільш важливих, яким приділяють особливу увагу і наші сусіди, необхідно, оскільки це дасть користь насамперед третій стороні, тобто фінам, яка намагається для себе вияснити історичну правду. А ми намагаємося донести її до всіх. Тим паче, що в цьому матеріалі, як правило, використовуються російські джерела й оцінки, яким наші колеги з Москви, сподіваємося, довіряють.

         Українці як окрема нація. Головне завдання, яке виконує сучасна російська ідеологічна машина, як ми бачимо, це твердження, що українці й росіяни – один народ, а тому, мовляв, необхідно повертатися в єдину слов΄янську державу. Звичайно, аргументи українських учених, зокрема, Михайла Грушевського, про окремішній шлях розвитку українства не сприймаються російською стороною. Вона, складається враження, більше довіряє царському міністру внутрішніх справ Валуєву, який прорік у своєму циркулярі 1863 року, що українців та їхньої мови «нет, не было и не может быть». Чи вірить сентенціям на кшталт, що українців придумали поляки чи австрійці.

         Не беруться до уваги аргументи про те, що до перших контактів між собою наших предків із заселяючими тоді територію від Балтики до Уралу угро-фінами в другій половині Х століття вони були зовсім різними – хліборобські племена й рибальсько-мисливські. Саме останніх, завоювавши силою, русифікували київські князі як русичі (руські, тобто українці в нинішньому розумінні) за допомогою насадженої тут православної церкви.

         Так, після Переяславської ради 1654 року царське самодержавство багато зробило для того, щоб не тільки підпорядкувати собі свободолюбивий український народ політично і економічно, але й духовно, створивши такі умови для наших видатних діячів культури, науки, освіти й техніки, аби їх творіння вважалися досягненнями російського народу.

         Але події столітньої давнини засвідчили, що українці залишаються окремою нацією. Якраз сто років тому видатний російський письменник Максим Горький пропонував видати книгу «Украина и Россия в их духовной жизне». За його задумом, це мало бути “исследование и выявление тех различий, которые, несомненно, лежат в основе психики украинца и великоросса… Мне кажется, что, будучи хорошо разработанной, эта тема могла бы оказать очень положительное и, может быть, даже решающее влияние на процес самопознания как для украинца, так равно и московского читателя” (цит. за: Крутікова Н. Невідома сторінка з історії культури // Слово і час. – 1994. – Ч. 6. – С. 54).

         А на зустрічі з українцями Москви в листопаді 1916 року М.Горький вказав конкретно на окремішній, самостійний тип українця. «Для мене, – сказав він, – не підлягає жодному сумніву, що душа народу, його характер, здібності, культура і весь життєвий лад залежить від сонця. Так само, як усе живе, що ми бачимо на нашій землі. Я своїми ногами перейшов Росію в різних напрямках, – говорив Горький. Добре знаю майже всі її краї і кутки від чорноморських степів безмежних до похмурих північних борів та тундр. Всюди я жив з народом та придивлявся до нього, і для мене ясно, що душа українця, яка росте й купається в яскравих і гарячих проміннях полудня, є і мусить бути не тільки іншою, але в багатьох випадках протилежною душі тих, що виросли й перебувають свій вік у сутінках та холоді північних лісів. Окрім того, вона повинна бути багатшою, в ній мусить бути більше барв, значить і культура, яку ця душа творить, повинна бути багатшою, різноманітнішою, вона має сяяти радощами життя. Широта думки, жага волі, щастя, краси, потреба живої творчості мусять характеризувати і дійсно характеризують те, що дав і дає світові український народ. Я переконаний, що культура українського народу по суті своїй вище великоруської...

         Ласкаве небо, яскраве сонце, запашний степ, повний звуків, тепле шумливе море, в якій-небудь Херсонщині чи Катеринославщині і раптом Заволжя з безкрайніми віковічними суворими борами, важкий сумерк, зимна мряка і десь глухо в глибині «бом!.. бом!..». Це скит розкольничий, це одшельники, аскети, що зреклися радощів світу і шукають правди в сухих папірцях стародрукованої книжки, спалюють себе на вогнищах, закопують у землю, рятуючись від антихриста... Два цілком різні світи! Чи може бути в них однакова психіка, однакова мова, один світогляд, однаковий життєвий лад? Ясно, що ні! І етнограф, і філолог, і економіст, і політик, і релігійний досліджувач доведуть це нам з цілковитою наочністю...» (цит. за: Мельниченко В. Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті. – С. 592, 593).

         Збройне придушення спроби самовизначення. Важливе питання, яке також актуальне й сьогодня, – це ставлення  російського суспільства до  здійснення права націй на самовизначення, яке пробували використати українці й інші народи після Лютневої демократичної революції в Росії в 1917 році. Фіни, до речі, змогли тоді реалізувати своє право на самостійне життя. В тому числі завдяки поведінці українізованих частин Північного фронту й  Балтійського флоту, яким голова Українського Генерального Військового комітету Симон Петлюра заборонив виконувати наказ Тимчасового уряду щодо  розгону фінського парламенту влітку 1917 року.

         Факти історії свідчать про те, що самостійницькому волевиявленню нашого народу противилася саме Росія – і біла, і червона. Більшовики, організувавши три війни проти незалежності України, постійно інструктували свою п΄яту колону в Україні, як і в 2014 році, про прийоми захоплення влади.  Наприклад, 18 листопада 1917 року по прямому дроту Сталін, зокрема, виговорував українським соратникам за нерозуміння революційного моменту: «Мы все думаем, что абсолютно необходим съезд представителей рабочих, солдатских и крестьянских депутатов Украины. Нам непонятно то недоверие, с которым украинцы относятся к идее такого съезда. Мы все полагаем, что вы – киевляне, одесситы, харьковцы, екатеринославцы и прочие должны немедленно взяться за созыв такого съезда, конечно, совместно с Радой.

         Если же она откажется сотрудничать с вами в этой области, что нам кажется маловероятным – то созвать его без Рады. Власть Советов на местах – это та революционная заповедь, от которой мы не можем отказаться, и мы не понимаем, как Рада может спорить против таких аксиом» (Пролетарская мысль. – 1917. – 18 ноября).

         Дуже ці директиви схожі з тими, які роздавав сепаратистам Криму, Харкова, Запоріжжя, Одеси в лютому 2014 року радник Президента РФ Сергій Глазьєв, закликаючи проводити сесії обласних рад, на яких створювати  «народні республіки» й звертатися за допомогою до Москви.

         Коли ж більшовики не зуміли захопити владу на ініційованому ними Першому Всеукраїнському з΄їзді рад, вони одразу ж перейшли до збройної агресії, яка планувалася вже після проголошення Української Народної Республіки. Тепер відомо, що  23 листопада 1917 року з΄являється таємний наказ начальника штабу військово - революційного комитету Всеросійського ЦВК Володимира  Антонова-Овсієнка про формування більшовицьких збройних загонів для України. Першим таким подрозділом стане створений у Петрограді так званий Український особливий партизанський  загін для диверсій у тилу війск УНР на Полтавщині -  з «двох кінних шестисотенного складу кожний полк, одного кулеметного батальйону, одного піхотного батальйону, однієї кінно-гірської батареї й обозної команди з правом присвоєння всім цим частинам і всьому загону українських найменувань, начальником цього загону призначається обраний організаторами командир 17-й Української роти 171-го піх. зап. полку Іван Бокитько» (ЦДАГОУ: Ф. 5. – Оп. 5-1. – Спр. 14. – Арк. 36).

         Саме на багнетах цього загону  російські більшовики проголосили радянську владу в Харкові, назвавши своє утворення також Українською Народною Республікою, аби посіяти  невизначеність серед населення України стосовно легітимності законної влади в Києві.

         Усім відома роль «зелених чоловічків» у Криму й Донбасі в 2014 році  по дестабілізації ситуації в Україні. Але давайте при цьому згадаємо і вказівки Леніна в серпні 1920 року заступнику голови Реввійськради  Скляньскому про те, як перейти десь кордон, «под видом «зеленых» (мы потом на них и переложим) пройдем на 10-20 верст и перевешаем кулаков, попов, помещиков. Премия – 100.000 рублей за повешенного» (Латышев А. Рассекреченный Ленин. – М., 1996. – С. 31).

         З метою задушити український національно-визвольний рух, російські більшовики в  лютому 1918 року, коли німецькі війська загрожували тодішній їхній столиці на Неві, пішли навіть на те, щоб  оголити фронт там: «из Петрограда были переброшены  на Украину четыре отряды общей численностью в 1400 человек, 1-й отдельный батальон Балтийского моря и другие формирования. Совнарком РСФСР в марте – апреле отправил на Украину 165 тыс. винтовок, 1840 пулеметов, 36 пушек, 90 бомбометов, 23 тыс. ручных гранат, свыше 17 млн. патронов и много другого оружия, боеприпасов и снаряжения. Значительная часть его была использована для вооружения рабочих Донецко-Криворожской республики» (История рабочих Донбасса. – К., 1981. – Т. 1. – С. 171).

         У зв΄язку з цим можна зрівняти документальні події лютого 1918 року з  тими, що ось уже три роки відбуваються в Донбасі: «1) Полтава взята петроградским и харьковским отрядами в числе 500 чел., бой 2 час. 2) г. Ромодан взят теми же отрядами – бой 6 часов. 3) Гребенка взята харьковскими, петроградскими, донскими и московскими отрядами, были взорваны гайдамаками жел. дор. мосты. Бой 20 часов. 4) Ичня была взята только петроградской гвардией – бой 6 часов. 5) Бахмач  той же армией – бой 2 часа. 6) Дарница взята харьковским, петроградским, донским и московским отрядами и эшелонами матросов, бой 2 часа. 7) Киев – бой был 8 дней. Первая армия пошла впереди с тов. Куравлевым и Егоровым, второй вступила армия Ремнева. Учавствовала вся красная гвардия: Харьковская, Московская, Петроградская, Тверская и Донская. Подписи: Начальник ВИНОГРАДОВ, Главнокомандующий МУРАВЬЕВ» (ЦДАГОУ: Ф. 5. – Оп. 5 -1. – Д. 16. – Л. 421).

         Це до того, що з Москви сьогодні постійно заявляють: війна в Донбасі – внутрішня справа українців. Хай, мовляв, уряд України сідає за стіл переговорів з керівництвом республік і вирішує всі питання, а ми будемо сприяти таким переговорам. Це також не нове: в січні 1919 року Москва, повторно здійснивши агресію проти УНР,  намагалась посадити за стіл переговорів її керівництво зі своїми маріонетками, організувавши з них на своїй території так званий робітниче-селянський уряд України.

         До речі, можна згадати, як у 1939 році в СРСР організувався  «уряд» так званої Фінляндської Демократичної республіки на чолі з Отто Куусіненом, який жодних самостійних дій здійснювати не міг.

         Ще в квітні 1918 року, коли українські більшовики вимагали визнати створену для них Леніним так звану українську соціалістичну державу, однак це могло зірвати мир з Німеччиною, з Москви прозвучала різка заява наркома в справах  національностей Сталіна: «Достаточно поиграли в правительство и республику» .

         Тих українських більшовиків, які, перебуваючи тоді ще в українському  Таганрозі й пробували створити Українську комуністичу партію, викликали до  Москви, де під керівництвом Леніна заснували в липні 1918 року КП (б) У. А напередодні ІІ з΄їзду КП (б) У 25 жовтня  1918 року на засіданні ЦК РКП «решено направить для постоянного представительства на съезде украинских коммунистов тт. Сталина и Крестинского с тем, чтобы т. Сталин был уведен в состав Центрального Комитета» (Известия ЦК КПСС. – 1989. - № 6. – С. 164).

         Така нібито українська комуністична партія буде відтепер під постійним контролем Москви, аби справно освячувати всі заходи нового імперського центру по окупації українських теренів. Для їхнього зросійщення будуть направлені і відповідні кадри. Наприклад, 16 січня 1919 року ЦК РКП (б) ухвалює рішення: «Екатеринбургскому, Пермскому. Петроградскому, Витебскому, Смоленскому, Гомельскому, Калужскому, Тульскому, Рязанскому, Московскому, Иваново-Вознесенскому, Владимирскому, Нижегородскому, Саратовскому, Самарскому, Казанскому, Пензенскому, Тамбовскому, Симбирскому, Костромскому, Ярославскому, Тверскому губернским, а также Петроградскому и Московскому городским комитетам Р. К. П.

         1. Ввиду необходимости спешно направить в распоряжение Ц. К. К. П. Украины и Всеукраинского Ревкома большое количество работников для советской и партийной работы на Украине Ц. К. предлагает в самом срочном порядке мобилизовать и послать в Москву в Ц. К. следующие категории работников: а) двух членов Губкома или губисполкома; б) трех членов коллегий Губисполкома или разъездных работников; в) по одному на каждый уезд из числа членов уездкома или уисполкома; г) по одному на каждый уезд из числа членов коллегий уисполкома. Примечание: Районы Петрограда и Москвы приравниваются к уездам.

         2. Мобилизация ответственных работников по 8-ми губерниях, объявленных циркулярной телеграммой Ц. К. от      за №    , а также мобилизация, произведенная делегациями на съезде Советов, включается в настоящую мобилизацию.

         3. Мобилизации подлежат товарищи, имеющие достаточно продолжительный стаж организационной советской и партийной работы  в центральных губерниях России и подходящих для работы среди украинских крестьян.

         4. Разверстка мобилизованных по уездах, проведение по губернии всей мобилизации, а также ответственность за срочность исполнения, возлагается на губернские, а в Петрограде и в Москве на городские комитеты партии.

         Секретарь Ц. К.
         12 декабря 1919 г.                Москва» (ЦДАГОУ: Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 9. – Арк. 16).

         Голодомор – геноцид в 1932 – 1933 роках. Останніми роками російська історіографія докладає великих зусиль для того, щоб завуалювати спланований злочин Кремля проти українського селянства в 1932 – 1933 роках, коли був організований широкомасштабний Голодомор, що переріс у дійсний геноцид. І якщо Голодомор 1932 – 1933 років  в Україні раніше не визнавався Москвою  взагалі, то в зв΄язку з  відкритими документами там теперь пробують переконати світову громадськість у тому, що, мовляв, голодували всі народи Радянського Союзу.

         Зокрема, укладачі збірника «Голод в СССР» заявляють: «Не обнаружен ни один документ, подтверждающий концепцию «голодомор – геноцид» на Украине или хотя бы намек в документах на этнические мотивы случившегося, в том числе в Украине» (Голод в СССР. – С. 7).

         Але  тоді хотілось би одержати пояснення від російської сторони: чому в зв΄язку з невиконанням плана хлібозаготівель постановою ЦК ВКП (б) й Раднаркому СРСР від 14 грудня 1932 року "О хлебозаготовках  на Украине, Северном Кавказе и в Западной области", за невиконання нереального плану білоруські села Смоленщини не караються припиненням свого національного розвитку й виселенням у східні райони СРСР, а за дорученням Москви президія Північно - Кавказького крайового виконавчого комітету 26 грудня 1932 року ухвалює ось таке рішення: "1. Немедленно приостановить дальнейшую украинизацию во всех районах и станицах Северо-Кавказского края. 2. Перевести к 1-му января 1933 года все делопроизводство советских организаций в станицах и районах на русский язык. 3. В 3-дневный срок перевести все украинизированные газеты на русский язик, а также листовки, брошюры, стенгазеты, многотиражки и прочую литературу, выходившую на украинском языке, и в дальнейшем издавать их на русском языке. 4.Перевести преподавание на всех работающих краткосрочных курсах (советских, педагогических, колхозных и т. д.) на русский язык. 5.Предложить КрайОНО подготовить необходимые мероприятия для перевода к осени 1933 г. преподавания во всех школах на русский язик и по укреплению учительського состава украинизированных школ и предоставить на обсуждение Президиума СККрайисполкома. 6. Радиовещание на украинском языке прекратить.7. Обязать РИКи разъяснить настоящее решение на общих собраниях и Пленумах Советов» (Государственный архив Краснодарского края: Ф. Р-1594. - Оп. 1. - Д. 50. - Л. 614).

         А 14-тисячна українська станиця Полтавська, де існував Перший всеросійський український педагогічний технікум, депортується до Казахстану з ліквідацією її української назви. Крайова газета "Молот" тоді писала: "Нет больше станицы Полтавской – националистического кулацко-петлюровского гнезда на Кубани! Есть станица Красноармейская – верная опора советской власти и колхозного строя!".

         Така ж доля чекала і 20-тисячну українську станицю Уманську, вислану в східні райони й перейменовану на Ленінградську.  

         А чому не згадати про постанову ЦК ВКП (б) і РНК СРСР від 15 грудня  1932 року «Об украинизации в ДВК, Казахстане, Средней Азии, ЦЧО и других районах СССР», якою офіційно припиняється можливість духовного розвитку українців за межами УСРР. Згідно з свідченням зав. Таємним відділом ЦК ВКП (б) Поскрьобишева, цей документ треба шукати в протоколі політбюро  ЦК ВКП (б) № 126, пункт 50 /22.

         Вилучивши все їстивне в українського населення, московська влада не дозволила йому роздобути продукти харування в інших регіонах СРСР. Постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 22 січня 1933 року про заборону виїзду за хлібом стосувалася тільки селян України  й  Кубані, де за переписом  1926 року українців нараховувалось 915.450, тобто більше двох третин від всього населення.

         Може видатися дивним, але і на цей документ чомусь не звернули уваги упорядники  збірника «Политбюро ЦК РКП (б) – ВКП (б). Повестки дня заседаний. 1919 – 1952. Каталог. – М., 2001. – Т. ІІ. – С. 391, 392).

         Не вміщений він і в збірнику «Голод в СССР», хоч його упорядники   роблять окрему заяву: «Российским историкам и архивистам скрывать нечего. Все документы открыты, и мы предлагаем перед тем, как уважаемые международные или национальные государственные структуры  пожелают высказаться с политическими оценками о «голоде-геноциде» в Украине не спешить с ними» (Голод в СССР. - С. 7).

         Але чому тоді упорядники вказаного збірника не наводять текст звернення до ЦК ВКП (б) першого секретаря Казахстанського крайкому партії  Голощокина, який просив поширити дію постанови про заборону виїзду українських селян і на казахів, а Москва відмовила йому в цьому? І казахи могли годуватися в найближчих російських регіонах, хоч ця нація дійсно зазнала дуже великих втрат.

         Якщо голодували всі народи Радянського Союзу, то чому всі вони мали (крім казахів) за період 1926 – 1937 років суттєвий приріст населення, а українців за вказаний час виявилося на 5 мільйонів менше, в тому числі на 3 мільйони в Росії.

         Питання про передачу Криму УРСР в 1954 році ставилося під сумнів весь час після розпаду Радянського Союзу. Але якщо стосовно Кримської області російські дослідники визнавали, що останній таки передавався «по пьяной дури Хрущева», то стосовно Севастополя постійно писалося, що він ніколи не передавався Україні й продовжував перебувати в складі Росії. Ніхто з наймаститіших російських істориків, юристів, політологів і політиків, вивергаючи купи несолідних аргументів, не подумав хоч би прочитати, починаючи з 1955 року, рішення Севастопольської міськради, коли затверджуались дільничні виборчі комісії по виборах депутатів цієї ж міськради – всі вони розпочиналися словами: «На основании Закона УССР о выборах местных советов, Севастопольский горсовет постановил…» і далі за текстом. До речі, увесь цей час Севастополь вибирав депутатів до Верховної Ради УРСР, а не РРФСР, а до 1978 року і до Кримської обласної ради.

         До цього ж питання. В київських і московських архівах лежить в оригіналі й копіях звернення Президії Верховної Ради РРФСР до Президії  Верховної Ради УССР від7 лютого 1954 року з проханням взяти Кримську область до свого складу. 13 лютого 1954 года воно розглянуто Президією Верховногї Ради УРСР позитивно, про що інформується Москва. І тільки після  цього Президія Верховної Ради СРСР ухвалює указ про передачу УРСР Кримськоїобласті, в складі якої перебував тоді й Севастополь як адміністративно-господарський центр республіканського підпорядкування.

         Крізь призму  агресії Росії в Донбасі, де нібито корінне російське  населення при підтримці добровольців зі своєї історичної батьківщини  захищає свої права від переслідувань української влади, можемо чітко сказати: ці території ще з часів Дикого поля освоювались українським козацтвом, відповідно, українське населення тут було автохтонним.  Але царський уряд  не хотів, щоб ці землі залишились у руках українців і після відкриття тут покладів кам΄яного вугілля, відтак спрямовував сюди переселенські потоки з Великоросії. Так, уже перепис 1897 року засвідчив, що  на цих українських землях прискореними темпами збільшується кількість великоросів. Зокрема, тоді було встановлено, що в Бахмутському повіті Донбасу із загальної кількості в 332.478 жителів, 239.148 осіб були місцевими уродженцями, з таких українських губерній, як Київська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Херсонська й Чернігівська нараховувалось 26.106 переселенців, а тільки з Війська Донського,  Воронезької, Калузької, Курської, Могильовської, Орловської, Рязанської,  Смоленської й Тульської–  37.997.

         Чим це оберталося для наших степових просторів, свого часу розораних українцями, досить яскраво зображує російський журналіст на початку ХХ століття: «Еще недавно чисто земледельческая полоса с малорусским населением, знавшая только посевы, молотьбу, пахоту, не спеша, лениво тянувшая свою хозяйственную лямку, стала понемногу пробуждаться для новой промышленной жизни.

         На юге этот процесс идет уже давно, лет тридцать. В иных местах он уже завершился, и там, где были ленивые малорусские села с возами, быками и аккуратными белыми хатками, шумят теперь промышленным оживлением местечки и города.

         …Открылись шахты на богатейших пластах антрацита, залегающих на десятки верст, и хлебороб стал понемногу превращаться в шахтера. Явилось и пришлое население – та бродячая, оторванная от земли Русь, которая перекатывается тревожными волнами с рудника на рудник, с завода на завод. Она влилась беспокойным течением в стоячие степные воды и потревожила их. Некоторые оседали тут надолго, соблазнившись простым деревенским обликом жизни, утраченным на больших рудниках. Кругом степь, на селе хаты, огороды, сады, и только гудки да трубы, разбросанные по склонам бугров, напоминают о шахтах» (Сурожский П. Черноземно-промышленный край // Летопись. – 1917. - № 1. – С. 238, 239).

         Цитований на початку Олександр Герцен закликав своїх співвітчизників дати свободу українцям: «Развяжем им руки, развяжем им язык; пусть речь их будет совершенно свободна, и тогда пусть они скажут свое слово, перешагнуть через кнут к нам, через папеж к вам, или если они умны, протянут нам обеим руки на братский союз и на независимость от обоих…». (Украинская жизнь. – 1912 . - № 4. – С. 25).

         Стосовно відповіді на поставлене це питання можна лише навести інші слова цього видатного мислителя: «Русская демократия заканчивается там, где начинается украинский вопрос».

         І насамкінець. Відомий фінський дипломат Герман Гуммерус 26 грудня 1920 року написав: «І як колись знову скине Україна чуже іго, то вона мабуть нагадає собі, які народи й держави у важкий для неї час були їй дружніми, а які ворожими».

         Володимир Сергійчук

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>