У вересні найстарша жителька Золочівської громади Меланія Рябко, яка нині мешкає в Харкові, святкувала день народження. З квітами й подарунками до неї приїздили земляки, які також вимушено покинули рідне село.

МАЛА ХАТУ «НА МІЛЬЙОН»

«Я була багата. Де взявся Путін – усіх розігнав. У нас немає нічого. В мене хатка була – “на мільйон”, розбив, попалив усе! Виженіть уже того Путіна! Виженіть геть!» – говорить Меланія Тимофіївна.

Її син Павло Васильович, йому 78, показує на фото сімейний будинок у Лютівці – зруйнований і вигорілий.

«Я матір постійно доглядаю протягом останніх 18 років. Узимку ми в Харкові, а навесні та влітку – у село. Але цього року село наше розбили вже остаточно. Із лютого почали дуже бомбити. Нікого вже там нема», – зауважує пан Павло.

Фізичний стан довгожительки вже не простий: вона жаліється на самопочуття, погано чує, погіршується зір. Не без підтримки, але все ж вона трохи ходить по квартирі. Телевізора не дивиться – «від нього голова дужче болить».

«Ліки ті, таблетки вже не допомагають… Але пожити ще хочу», – каже пенсіонерка.

Вона народилася 21 вересня 1924-го в Писарівці, а з часом сім’я перебралася в Лютівку. Згадує босоноге дитинство, як допомагала батькам по господарству.

«Тримали корову, і я носила молоко вчителям. Якось несла та впустила глечика, все розлила. Учителька, яка мала малесеньку дитинку, так засмутилася, бо де ж було взяти іншої їжі…», – пригадується довгожительці.

Під час Голодомору і її родина, й інші односельці рятувалися відходами зі спиртового заводу у Братениці (нині сусідньої Богодухівської громади): люди ходили туди й у відстійниках набирали барду – рештки переробленого зерна.

«Під час голоду їли ячмінь, який використовували для виготовлення спирту. Така вонючка… Ще мерзлу картоплю їли», – розповідає жінка.

«Я – БІДОВА ЛЮДИНА»

У 1941 році родину евакуювали до Башкирії, в Уфу. Батько Меланії був комуністом, працював головою Писарівської сільради, тому їх і вивезли, пояснює пан Павло, а дозволили повернутися додому в 1943-му, після звільнення Харкова.

«Якби ви знали – як там люди живуть! Ніде спати, ніде полежати. Нічого не орють, нічого не сіють», – прохоплюється пенсіонерка про чужі для українців традиційні побут і господарювання в Башкортостані.

Її старші брати пішли на фронт, а 17-річна Меланія в евакуації потрапила на роботу в меблевий цех – збирала стільці, шафи та віконні рами.

Після повернення в Україну жінка вийшла заміж у Лютівці. Тут чоловік – герой війни – побудував їхній перший дім, як говорить Меланія Тимофіївна, «курéничок». А в 1973-му Рябки збудували цегляний будинок, від якого тепер залишилася руїна.

Родина виховала двох синів і доньку. Меланія працювала в колгоспі на різних позиціях, зокрема, була ланковою. Полола кукурудзу та буряки, збирала та вантажила врожаї… Нині, коли здоров’я вже немає, ту тяжку роботу довгожителька згадує із захопленням.

«Я обробляла землю, гектари – не порахувать! Працювала комірницею, на вагах, на млині робила. Жінки косили, в’язали снопи, молотили. Я – трудівниця, я – бідова людина. Заробила свій пай», – наголошує Меланія Тимофіївна.

За словами Павла Рябка, у віці 80 років мати ще самостійно обробляла город: «Бувало, не вирвемося з роботи в Харкові, потім приїхали – а вона вже сама картоплю вибрала! До 60-ти років батьки тримали корову, а потім завели кіз. Птиці багато мали».

Чоловік пані Меланії, майже її одноліток, помер у віці 86 років.

«Що мати, що батько виявилися довгожителями. На диво, бо мої баби й діди не дожили до такого поважного віку. Батькової матері не стало взагалі у 50, а дід помер у 68. Материному батькові на момент смерті було лише 66, а матері – 79, – перераховує пан Павло. – От доля дала такі роки матері... Звісно, вона переживає втрату будинку».

В ОКРУЗІ ЗАЛИШИЛОСЯ 12 ЖИТЕЛІВ

У Клиново-Новоселівському окрузі, до якого входить Лютівка, тепер усього 12 жителів, у сусідньому Одноробівському – восьмеро, в Івашківському – немає людей, говорить голова Золочівської селищної військової адміністрації Віктор Коваленко. Населені пункти там зруйновані. Та ситуація дуже напружена і в інших частинах громади – не лише через постійні обстріли, а й бойові дії в сусідній Дергачівській громаді, у напрямку Козачої Лопані. 

«Східна частина, це Світличненський, Калиновецький округи, сам Золочів сильно потерпають від обстрілів. Загальна ситуація дуже напружена, люди виїздять, особливо з населених пунктів, які найближче до Козачої Лопані. У селі Туровому залишився один житель, у Макаровому – восьмеро, а донедавна було 26 чоловік. Дуже сильно обстрілюють тепер села Калинове і Карасівку, горять будинки підряд, тобто вони просто випалюють вулиці, світла та газу в цих населених пунктах немає після влучання КАБ по мережах. Дуже складно там через активність дронів. Крім того, зазнають ударів уже ті населені пункти, які розташовані за 35 км від кордону. Нещодавно було завдано два удари FPV-дронами по автомайстерні в селі Довжику – це «прилетіло» уперше за час війни, – каже Коваленко.

Він констатує, що ворог узяв під контроль дорогу Золочів – Дергачі, і майже щоденно автівки потрапляють під удари FPV-дронів. Через це ускладнилося доставляння харчових продуктів у ті магазини, які ще працюють у Золочеві. Із 29 вересня перевізник призупинив рейси сполученням Золочів – Харків.

«Ви розумієте, коли їдеш на швидкісній автівці, ще є якась можливість проскочити, а коли це великий автобус – це вкрай небезпечно», – зауважує керівник СВА.

За його даними, за останні п'ять днів у громаді внаслідок дронових ударів загинуло п’ятеро людей і 12 – зазнало поранення, знищено 17 автівок. Загальна кількість жертв від початку вторгнення – 132 людей, майже 550 поранених. У громаді, що до війни налічувала 28 тисяч жителів, залишається приблизно 16000, і люди продовжують евакуюватися.

Юлія Байрачна, Харків

Світлини В’ячеслава Мадієвського й ті, що надали Павло Рябко та Золочівська СВА