Легенда патріотичного руху Іван Мирон: земна дорога на небо
Іван Мирон відійшов уранці в середу, 7 травня. Прощання з ним зголосили в його рідній Росішці на Рахівщині на 15-ту годину в четвер. Коли ми разом із пластунами, духовенством, інтелігенцією краю приїжджали в Росішку, Іван Мирон чекав нас у греко-католицькому храмі Зіслання Святого Духа – тому, що відбудовував, і в якому, відколи той діє після виходу УГКЦ із підпілля, дякував (тобто був дяком). Він лежить під своїм хрестом, де написано: «Дяк Іван Мирон, 9.03.1929 р.Б. – 7.05.2025 р.Б., борець за Україну, 25-літній політв’язень», – поміж синьо-жовтого та червоно-чорного прапорів. Поруч із ним у труні – його вічний заламаний чорний капелюх, багато квітів, а на столі в головах – паски.
ПРАПОРИ НАД ГРОБОМ
Пластуни з осередків Мукачева, Тересви та Довгого стають біля труни в почесній варті з прапорами. У міру того, як під’їжджають у Росішку пластові юнаки та юначки в одностроях із різних міст та селищ Закарпаття, довкола Івана Мирона майоріє все більше прапорів. До традиційних синьо-жовтого та червоно-чорного додаються пластові стяги різних куренів: імені дисидента Йосипа Терелі, карпатського січовика Олександра Блистіва... Люди, яких обрали своїми патронами сучасні пластуни за їхній чин. Люди, з якими Іван Мирон розділив ту велику і страшну епоху. Очевидно, що його іменем пластуни також колись назвуть курінь та оберуть своїм патроном.
У «Пласті» Івана Мирона трактують як свого – у дитинстві він належав до Закарпатського «Пласту» періоду Чехо-Словаччини, до знищення Карпатської України. Був «вовченям» – якщо переносити це на сучасність, то був би пластовим новаком.
Новак Сашко Плиска зараз стоїть біля труни і тримає прапор. Він згодився здолати далеку, у понад три години їзди автом, дорогу, щоб віддати останню честь другу Іванові. Сашко минулої осені разом із іншими хлопцями з мукачівського «Пласту» був у гостях в Івана Мирона – тоді пластуни в старій хаті Мирона разом зі священниками відтворили «підпільну» греко-католицьку службу. Колись на такі таємні заборонені служби в цій хаті Мирона справді збиралися люди, бо в інакший спосіб радянська влада їм це не дозволяла. Хлопці ще тоді перейнялися спілкуванням з Іваном Мироном, слухали його розповіді, як робив нічні марші горами підпільником УПА, про радянські табори та трафунки за довге життя. Сашко Плиска, син священника, ділиться, що найбільше його вражало, як Іван Мирон цитував напам’ять Святе Письмо: «Як можна то все запам’ятати без книжки?!».
ПТАХИ ЗЛІТАЛИСЯ КЛЮВАТИ ЗЕРНО З ЙОГО РУК
Іван Мирон прожив 96 років – при світлому розумі й добрій пам’яті. Доки міг ходити, служив у церкві дяком. Останні два місяці зліг, не міг ходити вже ні до храму, ані до улюблених овець у стайню. Після того як понад рік тому пішла у засвіти дружина Івана Мирона, Христина, доглядали за ним племінниця Терезія та її чоловік. На прощанні в церкві Терезія плаче: «Лишилисьмося тепер самі в тій хаті».
Ту хату збудував батько Мирона у далекому 1935-му, вона була «молодша» за Івана Васильовича на шість років. У ній він прожив усе життя після повернення зі совєцьких таборів. Біля цієї хати – стайня для овець, їх Мирон завжди тримав і дуже любив. Весною брав до своєї хати в тепло новонароджених ягнят. Також біля сінника у нього була годівничка – він завжди насипав туди зерна для птахів. Набирав його і просто в долоні – птахи зліталися те зерно клювати. Коли доводилося спостерігати це збоку (а я мала таку нагоду в ті кілька разів, що приїжджала до легенди українського патріотичного руху на інтерв’ю в різні роки), це виглядало як диво.
Він усе життя був таким диваком – Божим чоловіком, який ні з ким не сварився, усіх любив та усе віддавав. На схилі літ, у часі повномасштабної війни, віддав частину пенсії на донати військовим і волонтерам та свій овечий сир – гуцульську бриндзю – хлопцям на фронт.
Він нього струменіла якась нескінченна любов до Бога та України. Україну він трактував як надзвичайну цінність, щось таке, що дане Богом, і таке, що треба берегти і захищати. Так робив сам – ціною власної волі й молодості: його засудили до 25 років ув’язнення в найкращі роки людського життя. Мирона етапували із Закарпаття до Росії 21-річним, а повернувся він із таборів через чверть століття 47-річним хворим чоловіком, ні разу на допиті не визнавши провини. Щоразу казав росіянам у вічі: «Я не вважаю захист свого народу злочином!».
Ну а про тих, хто чинив так само, як він (ішов воювати в АТО в 2014-му чи добровольцем на повномасштабну в 2022-му), Іван Мирон завжди молився, уболівав, і щоразу, коли говорив про сучасних воїнів, на очах у нього виступали сльози…
БОГ І УКРАЇНА – ТО БУВ ЙОГО СТРИЖЕНЬ
На прощання до легендарного Івана Мирона в маленьке гуцульське село зійшлося близько двох сотень людей. Звісно, якби його ховали десь у місті, натовп був би більший. Утім, у цей день у храмі навколо труни борця за Україну були ті, хто знав його особисто й розумів його значення в історії краю та держави. Прощатися з ним було легко – як свого часу бути поруч та вести бесіди.
Мукачівський єпископ Ніл (Лущак) був знайомий з Іваном Мироном за життя та очолив службу на похороні.
- Прощаючись із нашим дорогим вуйком Іваном Мироном, ми, з одного боку, нині наповнені смутком, що він ніколи більше не заговорить до нас. Прощатися з людьми, які є пророками свого часу, з людьми, які є дуже світлими в нелегкі часи, – завжди важко. Але інша частина нашого серця нині радіє, бо знаємо, що наш дорогий вуйко Мирон був покликаний Богом по вічну нагороду. Він прожив життя дуже наповнене: і радощами, і великим стражданням, хрест у його житті дуже виділяється. Але завжди бачимо, що Господь був із ним. 96 років земного життя, земного подвигу. Усі ми, що мали радість знати його, бачили в ньому дуже багато світла.
Сьогодні день особливого апостола – Івана Богослова, це улюблений учень Ісуса. Наш вуйко Іван Мирон теж був улюблений – справді, незважаючи на важкий хрест, він завжди був люблений Богом. Бог і Україна – це було те, чим він жив. Він ніколи не зраджував ні Бога, ні Україну. Ці дві святині стали його духовним стрижнем, основою. Для нього бути вірним Україні означало бути вірним Богові. А молитися за свій народ – це був найвищий прояв любові. Його відвага і самопожертва – приклад справжньої любові до свого народу. Підпільник, який вистояв і зберіг гідність у мороці радянських тюрем. Він був каменем, на якому вистояла надія, – каже єпископ Ніл.
ЗАПОВІВ ЗАСПІВАТИ ШЕВЧЕНКОВІ «ДУМИ...»
По закінченні святої літургії та чину похорону присутні співають «Боже великий, єдиний, нам Україну храни». Це те, чого найбільше хотів цей чоловік за життя: щоб Бог хранив Україну. Десь там, в іншому вимірі, він теж цього хоче, я впевнена.
Сам Іван Мирон заповів на своїй могилі заспівати «Думи мої, думи мої...» – не могло бути інакшого бажання у людини, яка народилася із Шевченком в один день.
Поки лунають над гірським цвинтарем ці слова на відому музику, згадую «Прощальний лист Івана Мирона», який щойно зачитували в церкві. Його написали люди з далекої родини і далекої країни, утім, дуже близькі з Мироном по духу. У листі померлий прощався із церквою та односельчанами, родиною та сусідами. Із «Пластом» та інтелігенцією. Але також із рідною хатою, худібкою й овечками. Рідними горами та горбами, і з косою, яку так любив тримати в руках.
Закінчувався прощальний лист від імені Івана Мирона зверненням до воїнів, які тепер боронять Україну на фронті, поневолені в російських тюрмах і таборах за свою державу. Іван Мирон востаннє подякував їм і благословив. Мало хто не заплакав у цей момент на похороні...
Я згадала слова, які він говорив в одному з інтерв’ю: про те, що битва, в якій ми тепер стоїмо, страшна і кривава. Перемогти звіра буде важко, казав Іван Мирон. «Єдине, що я знаю точно, ми в цій битві – на світлій стороні».
Бути на цій стороні завжди важче. Іван Мирон, проте, доводив, що можливо. Доводив, що світло не зникає навіть у найглибшому мороці совєцьких тюрем у Сибіру. І його світло також не зникло. Навпаки, воно поширюється далі й охоплює ще більше людей.
Світла Вам пам’ять, Іване Мироне! Дякуємо за Чин!
Тетяна Когутич, Ужгород – Росішка
Фото авторки
