Україна у серці. Ціна – 25 років совєцьких таборів

Україна у серці. Ціна – 25 років совєцьких таборів

Укрінформ
Закарпатець Іван Мирон ні разу не попросив помилування, а реабілітацію отримав аж у 90 років

Його забрали з Росішки у віці 22 років – як упівця, що здійснив збройний напад (захопив три карабіни з сейфа сільради). На військовому суді іменем СРСР дали 25 років. Далі — два з половиною десятиліття Норильського, Іркутського, Мордовського таборів. З карцерами, повстаннями й відмовами просити помилування. “Бо я не вважаю захист свого народу злочином!” – щоразу казав в очі комісарові. Він повернувся у село 47-річним. Колишній учитель, але працював кочегаром, просто жив і молився на своїй землі.

Щойно торік Іван Мирон став першим реабілітованим за оновленим Законом України “Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років”. Відомий у селі й поза ним, він у патріотичних колах є легендою, проте Мирон радо зустріне кожного гостя на своєму порозі і говоритиме про УПА, страхіття таборів, про вірність слову, про Бога в серці та про президента України. І майже завжди насамкінець скаже: бережіть Україну, бо ми її ще не відстояли.

ВІН РОЗУМІЄ, НАЩО ТРЕБА ВСЕ ПЕРЕПОВІДАТИ ЗНОВУ Й ЗНОВУ

Я їду до Росішки з родичем (двоюрідним племінником) Івана Мирона Андрієм Грицаком. Дорогою розпитую про щоденне життя політв'язня, хочеться почути про нього наживо, не з Інтернету.

- Мої колеги часто до вашого вуйка навідуються, а з часу його реабілітації — тим більше. Не втомили ще його журналісти?

- Ні. От ви зараз приїдете і не відчуєте жодних незручностей у спілкуванні. Хоча тета Христина переживала вчора, як ми їй сказали про ваш приїзд, ми їм там якраз невеличкий ремонт робимо, то в хаті погром, – сміється Андрій. – А взагалі, спілкування з журналістами і вуйко Іван, і тета Христина сприймають як роботу. Він знає, що цю історію треба переповідати ще раз і ще, бо надто у багатьох людей нині все ще спотворене бачення тих часів, тому він терпляче щоразу переповідає. А тета вбачає у цьому користь: згадуючи минуле, вуйко Іван не тратить пам'яті, крім того, вони обоє розуміють, що всі його спогади треба фіксувати, бо вже ж літа красні, як у нас кажуть. Узагалі, зараз думаємо в родині над тим, аби усі записи, що є, зібрати та впорядкувати і потім видати якось однією книгою.

Розуміючи, що спілкування про минуле – таки не кара людська для цього чоловіка і такі випадки є чимось на кшталт святкового дня, цікавлюся також і тим, як проходять його будні.

- Вуйко у свої 90 років все по господарці робить, – каже Андрій. – Зранку встає і йде по воду, внизу біля їхнього обійстя є джерело, яке ніколи не замерзає, ото звідти набирає два відра і йде з ними наверх, садом, аж до хати (це я потім вже зможу оцінити, коли побачу крутезний берег, на якому стоїть хата Миронів — з отими відрами там треба пройти добрі 150 метрів вверх! – авт.). Вуйко з тетою тримають вівці й кози, то коло них удень також треба походити. Влітку це сіно, велика робота. Цього року вперше не косив сам, треба була йому поміч. Але, певно, найбільша частина його щоденної роботи — це читання Святого письма, він зазвичай робить це зранку й увечері, на кілька годин. Також ходить по селу читати Псалтир, як це водиться, коли людина помре; ще у церкві служить дяком. До церкви пішо ходить сам. Можна сказати загалом, що вуйко веде аскетичний спосіб життя: багато молиться і працює, дуже скромний у побуті.

Іван Мирон з дружиною Христиною (зліва) та Ганною Тафійчук
Іван Мирон з дружиною Христиною (зліва) та Ганною Тафійчук

“ПОПАЛАСЯ ТОБІ ЙСЯ ХРИСТИНА, ЯК СЛІПІЙ КУРЦІ ЗЕРНЯ!”

Ми приїжджаємо до обійстя Миронів — на пагорбі стоять збоку від одної дві старі малі зрубні хатки, з маленькими вікнами: донедавна біля Івана Мирона жив його брат. Він помер, то тепер його хата пустує — це пізніше тета Христина скаже, що домовилися з сільським хлопцем, що самотує, аби йшов жити в ту братову хату — то так і парубок собі хату займе, й їм із дідом буде поміч під рукою. Своїх дітей, на жаль, так і не нажили.

Втім, своїм життям надбали собі доброї слави, тому помочі завжди можна чекати від родичів та односельців. Так, торік коштом небайдужих людей утеплили стару хату й поміняли вікна. Зараз роблять ремонт усередині, Андрій, що мене підвозить, якраз бере участь у цій толоці.

А живуть Мирони бідно, ми спілкуємось у кімнатці, що слугує і кухнею, і спальнею, і вітальнею водночас: піч, стіл, лавки і два ліжка, на стінах багато Божих образів, на полицях і підвіконні — церковних книг.

- Але ви на то не дивіться, що хата наша така мала, – скаже мені потім тета Христина. – Тут у цій хаті — були такі часи — вміщалося і 30, і більше чоловік, тут і хрестили, і вінчали, і причастя брали, – жінка має на увазі часи, коли греко-католицька церква була у підпіллі, а служити спільні служби чи треби люди збиралися по сільських хатах, таємно від совєцької влади. Збиралися так і в хаті Миронів.

- Ми з Іваном свого часу в такій хаті, щоправда, не в цій, і познайомилися, на таємній службі, – підморгує тета Христина. Вона — з відомої на Рахівщині священницької родини. Зазначаю собі, що з дружиною колишньому політв'язню СРСР пощастило. По-перше, тим, що має в серці таку ж любов до Бога й богобійність, як він, а по-друге — що, як справжня жінка, облаштовує простір навколо людини, яка 25 років пробула в таборах.

Сама тета Христина підтвердить мої думки згодом словами:

- Ми коли розписалися, то директорка школи, де я працювала, сказала: “Мироне, попалася тобі йся Христина, як сліпій курці зерня!” Він же, як повернувся з таборів, геть до життя був негодний: замкнутий, тихий, дивної поведінки (він спочатку дуже дивувався з побуту, що змінився на закарпатській Гуцульщині за ті 25 років, які провів у таборах: міг спитати про телевізор у чиїйсь хаті, мовляв, а що то за коробка така?) Я після нашого розпису попередила всіх родичів і друзів, що коли хтось захоче писати нам, то нехай вказують моє прізвище, бо усі ж листи політв'язнів читалися.

іван мирон з внучатим племінником андрієм грицаком
Іван Мирон з внучатим племінником Андрієм Грицаком

“М'ЯКИЙ НАДЗВИЧАЙНО, АЛЕ У ПЕРЕКОНАННЯХ ТВЕРДИЙ, ЯК СКЕЛЯ!”

Подумала собі, що цих двох людей тримає разом світла любов і повага одне до одного. І хоча під час довгої та неспішної розмови тета Христина не раз чоловіка перебиває (“А, то ти вже відійшов від теми!” “Іване, говори коротко, ай товсто!” – це значить коротко, але по суті), ставлячи чай і подаючи печиво за столом, каже мені: “Не зважайте, що чай дуже міцний, то ВОНИ так люблять, завжди ЇМ так подаю”. Оце шанобливе “ви”, сказане про людину, з якою вік звікував – і не простий же був той вік, якщо твій чоловік спочатку “ворог народу”, а тоді, з часів незалежності, майже 30 років “нереабілітований” — це, знаєте, дорогого варте. Ну, але (і це вже я потім розумію — після проведеного у розмовах з Іваном Мироном дня, спільного походу до церкви, слухання “Апостола”, прочитаного його старечим голосом, спільного обіду та розмов із людьми з його оточення, а кожне з них неодмінно повторює, як пишається знайомством з Мироном) любити його, певно, легко.

Людина він надзвичайно добра, світла і м'яка у поведінці й розмові. “Ніколи не чула від нього жодного злого слова супроти когось із односельців, хоча до нього різне ставлення у людей, особливо це проявлялося при Союзі ще, хоч і зараз буває; він має мізерну пенсію: нині 1,5 тисячі гривень усього, і ніколи ні на що не нарікає. Та скажу вам, що він навіть коли косить у саду, уявіть, то так старається траву утяти, щоб часом якого гада не зачепити, бо то є Боже створіння і теж хоче жити!” – це характеристика Івана Мирона від соцробітниці Анни Тафійчук, яка понад два десятиліття доглядає Миронів.

А ще майже весь час із його обличчя не сходить приязна усмішка — часом у розмові вона міняється, хіба, на сльози.

Але все одно, попри цю свою м'якість, Іван Мирон твердий у переконаннях. І це відчувається. Твердий, як скеля.

ЗАБРАЛИ ЗІ СЕЛА ЮНАКОМ, А ВЕРНУВСЯ У 47 РОКІВ

Наша розмова триває у кілька етапів: спілкуємося з Іваном Мироном за міцним чаєм перед службою в церкві, дорогою до церкви, потім за обідом – знову в їхній хаті. Привітавшись, Іван Васильович надягає вишиту сорочку, очевидно, вона в нього одна, бо вже потім вдома зауважую, що на всіх фото повстанець саме в цій сорочці.

Мене спочатку дивує, що співрозмовник сам починає розмову і веде її у руслі, яке сам вважає за потрібне (це вже потім ближче до вечора ми говоритимемо у форматі “питання-відповідь” і Мирон ділитиметься поглядами на сучасність, і вразить мене своїм поясненням важливості Томосу для України й українців, але доти я через його детальну розповідь знайомлюся з історією його життя, часом з широко розкритими очима переслуховуючи всі оті перипетії, що з ним траплялися).

Святодухівська церква у селі Росішка
Святодухівська церква у селі Росішка

Народився у 1929 році, у Росішці на Рахівщині. Вчився в місцевій школі, потім — у сільгосптехнікумі в Мукачеві. Втім, тільки до того часу, коли студентам на курсі повідомили, що саме на них покладена почесна місія проводити колективізацію на Закарпатті. Що таке колгоспи, Іван Мирон знав, а відтак покинув навчання, вернувся додому. Згодом вдалося влаштуватися у школу в Ясіні, працював там учителем-початківцем до 1950 року, аж поки не перейшов на нелегальне становище, приєднавшись до УПА. До речі, вже після повернення з таборів, коли зміг працювати хіба кочегаром, устиг тільки раз застосувати свої професійні навички: один із синів Михайла Жураківського, політв'язня, який також відбув 25 років таборів, ніяк не міг навчитися читати, то от саме Іван Мирон його й навчив. Іван Мирон був зв'язковим УПА, до повстанців долучився уже тоді, коли було зрозуміло, що боротьби за власну державу не буде, що багато завербованих – і через це постійно гинуть члени організації (власне, один із таких, перечинський учитель, і здав Мирона з побратимами). Але присягнути на вірність і йти служити до армії держави СРСР Іван Мирон не міг, тому й вибрав такий шлях — хай безперспективну, але боротьбу. У 1951 році він роззброїв охоронця сільради і забрав із сейфа три карабіни з набоями, за це його потім арештували, визнали бандитом, зрадником вітчизни, ворогом народу й засудили до 25 років таборів. Перед етапуванням, ще в Ужгороді, Мирона пробували завербувати: обіцяли за те квартиру, офіцерський чин і життя в Криму, проте зрадником чоловік не став: його постригли й етапували через Львів, Харків, Новосибірськ — до Норильська.

Там засуджені рили котловани й будували місто: нестерпна робота у нелюдських умовах, без відпочинку, нормальної їжі й вихідних. Вихідний можна було собі влаштувати хіба якщо відмовитися від гарування на роботах, тоді за це карали карцером. Іван Мирон бував у карцері дуже часто. Там же, в Норильську брав участь у знаменитому повстанні в'язнів 1953 року, розповідає, що почалося воно з... української пісні ввечері за бараками. А після Норильська були роки в таборі в Іркутську, потім — Мордовія, звідти й повернувся до Ужгорода, щоправда, через Москву.

- Перед етапуванням мене завезли до Москви, пам'ятаю тюрму з високими стінами – уже потім мені розповіли, що то була Луб’янка. Там мене протримали кільканадцять днів, а в один із останніх завели в дивну камеру на кілька хвилин. Я в той момент нічого не відчув, але вже потім догадався, що там мені дали дозу опромінення радіацією, бо то був єдиний раз за всі 25 років таборів, коли я зайшов у камеру сам, без супроводжуючого. Я після того ще років сім як заспаний ходив. Словом, вони в тій системі робили все, аби людина, яка потрапила в ГУЛАГ, із нього не повернулася, а якщо й повернулася б, то щоб протягла недовго. Так і траплялося у більшості випадків — той же Михайло Жураківський з Ясіні помер удома через 1,5 року після звільнення, він теж відбув 25 років. Тому я ні разу не пійняв їм віри, коли мені пропонували підписати покаяння й обіцяли відразу ж звільнення з таборів. Я спеціально вів із комісарами дискусії про те, що не можу підписати пропоноване мені покаяння, бо не каюся у тому, що зробив. Я казав, що не вважаю захист свого народу злочином, і що своєму народу я не ворог, бо безмежно його люблю. Такими розмовами я виводив їх із себе, в останні десять років таборів мене перестали викликати на ці “перевиховні” комісії, – розповідає Іван Мирон.

Власне, саме через цю свою позицію свій термін Іван Мирон відмотав, що називається, від дзвінка до дзвінка. Втім, усміхаючись каже, що відсидів строк таки не повністю:

- Мене звільнили в Ужгороді у суботу ввечері, хоча термін спливав опівночі, тому я таки відсидів 25 років без шести годин, – жартує Іван Васильович.

Він повернувся у рідне село у віці 47 років із тавром “ворога народу” і “бандіта”. Анна Тафійчук пригадує, що в той день, коли Іван Мирон вернувся в Росішку, люди роботу кидали, аби глянути “на того бандіта”. Можу собі тільки уявити, що він тоді пережив.

А забрали Івана з села 22-річним юнаком...

іван мирон під час служби
Іван Мирон під час служби

ЧИ ВІРА РЯТУВАЛА, ЧИ МАМИНЕ БЛАГОСЛОВЕННЯ...

Говорить Іван Васильович повільно, часом роблячи довгі відступи від теми, переказує навіть незначні, на перший погляд, деталі подій різних часів. (Зазначаю собі, що це стосується якихось переломних моментів у його біографії, наприклад, рішення про перехід на нелегальне становище, захоплення зброї у сільраді, арешт, Норильське повстання, звільнення з табору — очевидно, ці події в його пам'яті вибудувані певним чином, тож він їх у такому порядку й відтворює). Уже потім розумію, що саме ці деталі найбільше й запам'ятовуються. Мене зачепила історія про мамине благословення – як прощався з батьками у той день, коли сказав, що йде на нелегальне становище в УПА, а не в радянську армію:

- У цій хатині ми з батьками й прощалися, йо, у сусідній кімнаті. Вони були згідні з моїм вибором. Мама напарувала їжі в гатіжак (наплічник — авт.), хліба спекла й дала мені то в дорогу. Мовчали усі, а лиш мама насамкінець сказала: “Іванку, куди підеш — най тобі Бог помагає!” Не сказала мені, мовляв, іди, сину, краще в армію, хоч знала, що через мій вибір і їм клопоту буде, бо потім і обшуки були, й аж до смерті кагебісти до хати на перевірки ходили, — а лише благословила.

...Чи те материнське благословіння вело потім Івана Мирона через усі жахіття таборів, чи його, самого Івана, безмежна віра в Бога. “Нас тільки віра тримала, хто віри не мав, той вмирав”, – він постійно це наголошує. А чи одне й інше разом – невідомо.

- Коли приходять такі часи, в яких ми тоді опинилися, то воює з ворогом не тільки видимий, а й невидимий світ, невидимі сили, – пояснює Іван Мирон. – Зі мною часом траплялися такі дива, що я точно знав: хтось невидимий і сильний мені допомагає. Було таке, що здавалося — все, не витримаю, а десь бралися сили – і я йшов далі. Було таке, що обморозив ноги і в лікарні мені їх хотіли відрізати, бо почалася гангрена, але я не дав, тільки ревно молився, і вийшов з того — на подив лікарям, відрізали тільки палець. А якось дав мені один священник хрестик. Я ще сказав, що не варто, я часто в карцері буваю, а перед тим роздягають до спіднього, як побачать, все одно заберуть. А він так подивився на мене і сказав: “Цього хрестика від тебе ніхто не забере”. Так і було: коли вкотре мене забирали в БУР (“барак усиленного режима” — авт.), комісар побачив той хрестик, хотів зірвати. Але потягнувся до нього, і хтозна чому його з мене не зірвав. І не чіпав мене більше. Так я з тим хрестиком і ходив. А ще було після звільнення уже таке, що я пам'ять тратив: не міг на вервиці 12 разів повторити “Господи помилуй!”, збивався щоразу. Дуже переживав через це. І якось мені приснився сон, де бачу дві церкви і хтось каже мені, мовляв, помолися в честь Богородиці 9 разів. А я у сні навіть боюся, що не дорахую, зіб'юся. Але почав загинати пальці й уже проснувся, молячись. Так я то почав далі робити, і так пам'ять потроху вернулася. І досі так молюся.

ПІТИ ДО УПА НАДИХНУЛА БІДНА ВДОВА ГАННА

- Чи бували моменти за ті 25 років у таборах, що ви пошкодували про рішення стати на бік УПА і мати за те потім таку кару?

- Ні, я був твердий у своїх переконаннях, знав, що зробив правильно. Я б ніколи не зміг присягнути тій державі, бачачи, що і як вони робили в селі, чуючи те все від людей. Фактично, мені треба було приймати рішення після того, як отримав повістку, – або ліс, або армія. Але переконав мене, чи надихнув, скорше, випадок з одною бідною вдовою Ганною з Росішки. У нас в селі записували до колгоспу таким методом: викликали до контори, і хто не хотів писатися, то погрожували відтяти руку – люди, як правило, не витримували психологічного тиску і писалися у список, чоловіки не витримували! А вона була настільки богобійна, що поклала руки на стіл і сказала, мовляв, рубайте. Комісар замахнувся, але за хвилину опустив сокиру. Після того, до речі, більше нікого таким методом до колгоспу не записували.

- Щоправда, як я зголосився до УПА, мене сам провідник відмовляв. Якраз перед тим було вбито трьох наших у Кобилецькій Поляні, було ясно, що війни не буде і що надії нема, ми так і будемо по лісах ходити, доки не переловлять нас. Але я на те йому відповів, що ворогам не присягну.

КОЛИ ПОЧУВ ПРО РЕАБІЛІТАЦІЮ, ЗАПЛАКАВ

Питаю також, як зреагував на повідомлення про свою реабілітацію, до якої справа йшла цілих майже 30 років із часів Незалежності? (Реабілітували Івана Мирона щойно цього літа, перед черговою річницею Незалежності. Документ, що засвідчив реабілітацію Івана Мирона державою Україна як незаконно засудженого совєцьким режимом повстанця, принесли йому додому в Росішку дисидент Йосип Зісельс і журналіст Вахтанг Кіпіані. Сам Іван Васильович завжди каже, що йому було важливе визнання УПА на рівні держави, а його особиста реабілітація, мовляв, не настільки суттєва. До слова, про те, що його першого реабілітували за новим законом, вуйкові Івану повідомив племінник — районний депутат Іван Копич. Чоловік каже, що застав тоді Мирона за роботою коло домашньої худоби, в хліві, — то Іван Васильович з несподіванки розплакався, почувши.)

Йосип Зісельс вручає довідку про реабілітацію Іванові Мирону / Фото: istpravda.com.ua
Йосип Зісельс вручає довідку про реабілітацію Іванові Мирону / Фото: istpravda.com.ua

Ну, а на моє питання Мирон відповідає таке:

- Нереабілітовані були ми всі, а особливо ті, хто не здавалися. Нас таких була вся УПА. Але річ у тому, що той, хто потрапив у табори, той відомий – реабілітований він чи ні, засуджений іменем СРСР як “ізмєннік Родіни” – але його ім'я є. Але ж багато хто так і не потрапив у табори: у тих дорогах страшних на етапах гинули, стрілялися, мусили на себе руку підняти, аби не взяли їх емгебісти, — то дуже багатьох повстанців нема ні у книгах реабілітованих, ані у списках політв'язнів. Такою дорогою була ціна правди.

- Вас після звільнення, мабуть, часто до партій запрошували, та й чимало ваших однодумців були і в Русі, й в інших партіях. Вам ніколи не хотілося в політику?

- Ні, я ніколи не був у політичних партіях. Був у Рухові, доки він ще був громадською організацією, а не партією. У рік Незалежності піднімав прапор синьо-жовтий у Росішці. Ми його перед тим у церкві освятили і так потім підняли над селом. Дуже хотів іти в АТО, коли почалася війна оця на Сході, – якби був хтось повіз, то й пішов би. Не біда, що зброї уже не можу тримати, то я би подавав хлопцям!

А от у політику не йшов і не хотів ніколи. Хоча слідкую за ситуацією постійно. Думаю, що до президента повинно бути, насамперед, дві вимоги: він має бути людиною віруючою і патріотом. Порошенко був побожний, це мені імпонувало. Його найбільший внесок, вважаю, – отой Томос. Томос часто згадують, але мало хто розуміє від початку до кінця, що найважливіше було в ньому. Адже ми таких документів маємо усього три: Акт проголошення Незалежності України, Томос і Синодальний лист Вселенської патріархії, яким було скасовано Московську юрисдикцію для церкви України. До цього часу кілька разів було таке змагання в історії України, але без результату. А Томос чим важливий насамперед? Найперше його значення – в обороні нашого народу. Свого часу після підписання Берестейської унії скільки разів Папа Римський заступався перед поляками за українців, боронив нас від ополячення? А тепер Томос нас від Москви відгородив духовно! Але є ще один дуже важливий момент — це те, що Вселенський Патріарх зі своїм духовенством молився і зняв усі клятьби московські, якими Москва проклинала Україну та українську церкву, котра хотіла свободи, наших священників, наших гетьманів — та й понині вони (росіяни — ред.) те саме роблять. Тому Вселенський Патріарх звільнив Україну від усіх тих проклять та анафем, котрі 300 років підряд проголошувалися на український народ і тяжіли над ним. Тепер ми вільні.

- Ви часто кажете, що любите свій народ. Чи могли би пояснити людям, за що і чому свій народ треба любити? Бо нині дуже часто ставлять питання так, що націоналізм, відверта проукраїнська позиція шкодять загальній ситуації...

- Я скажу, що люблю свій народ, бо я є його частина. А ти не можеш не любити себе, бо ти є Боже створіння, і в такому випадку це гріх. Тому любов до свого народу — природна. А крім того, кожен народ, кожне плем'я має в собі Божу благодать, і в нас, українців, вона є – це і є отим “націоналізмом”, бо кілько віри у народа — тілько й любові, тілько і Бога. У нашого народу безмір віри, часом доки уряд нагадується, люди самі все роблять, аби держава була, аби нарід був. Я радуюся, що вже стільки років за України маємо свою мову, освіту, віру, історію... Треба зберегти це й далі. Лиш хай люди пам'ятають Бога, бо без Нього – нічого не можна. Без Бога нема правди.

Тетяна Когутич, Ужгород–Росішка
Фото та відео автора та Гудака Сергія

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-