Промислова революція на тридцяти сотках

Інформація про «релоканта» з Донеччини Івана Дегтяра, який вибудував свій бізнес у Решетилівці під Полтавою, свідчила, що він – фермер, землероб, хоча й непересічний. «Залишив під Слов’янськом 45 га яблуневого саду», «роздає селянам розсаду томатів», – писали про нього. Та особисте знайомство з Іваном Петровичем просто приголомшило. 

ПОЗМАГАЄМОСЯ З ІСПАНІЄЮ

- Сам я зі Слов’янська. Підприємець. – каже Дегтяр. – Із партнерами створили там маслопереробний завод «Нова». Виробляли олію, рідке мило, яке поставляли в Донецьк, Маріуполь, інші міста. Після війни, гадаю, такі підприємства доведеться перепрофільовувати, бо не буде куди поставляти продукцію. Хочемо завод трішки модернізувати і перевести на виробництво біодизеля й етанолу. Новий спиртовий завод плануємо зробити в Полтаві. До слова, з тонни кукурудзи можна отримати 400 літрів спирту. Правильно кажуть: Україна має виготовляти продукцію з більшою доданою вартістю. Спирт як паливо замість російської нафти – ось можливість наповнювати бюджет.

Попередня адреса співрозмовника змусила поставити питання про події десятирічної давнини у Слов’янську.

- Гіркіна не бачив. Слов’янськ росіяни захопили, але в моєму селі – Адамівці – були українські війська. Коли почалось повномасштабне вторгнення, наша соковарка стояла в Адамівці. Дочекалися липня – сусідню Долину вщент розбомбили, вже почали обстрілювати Адамівку. Ми повантажилися, взяли основний продукт – діжку яблучного оцту – і поїхали шукати нове місце. Хотіли поставити нашу соковарку десь у Києві чи неподалік столиці. Приїхали, зупинились під будівлею мерії. Нам пропонувати місце на Житньому ринку, ще щось… Запрошували до себе громади Київщини. В Академії наук для нас організували оптовий склад. А якось проїжджали Решетилівку, і відлетіло колесо в автівці, – як у легенді кінь спотикнувся. Я заїхав у міську раду, а там саме були хлопці з Тероборони, з ними – заступник міського голови. Пояснив йому суть справи, і він каже, мовляв, у нас у центрі міста звільнилась територія, піди, подивись. Я пішов, там бур’ян – під самий дах, але два льохи, офіс... Душа одразу сказала: «То – наше». Підписали договір, а вже за тиждень почав перевозити обладнання. Відтоді розвиваємо свій бізнес, – розповідає підприємець.

Зауважує: коли росіяни окупували частину південних регіонів, бізнес із перероблення томатів перемістився північніше.

- Ми побудували завод із переробки томатів. Минулого року роздали людям саджанці, які викупили в одного фермера. Провели для людей майстер-класи, щоб вони не обробляли рослини своїми хімікатами, а  діяли відповідно до наших внутрішніх стандартів харчової безпеки. Ми зобов’язалися викупити у них товар за дещо вищою ціною, аніж в інших. Завдяки цьому люди на томатах заробили за літо по 40–50 тисяч. Залишились задоволені, і якщо торік з нами співпрацювали 14 господарств, то цього року – понад сто, і відбою немає.

Іван Дегтяр упевнений: якщо таку практику запровадити в кожній громаді, наша країна дасть фору Іспанії в аграрному секторі: «Нині глобальне потепління, Україна стає однією з основних аграрних держав. Континентальна, річок багато, перспективи – дуже великі. Продовольство – основне тепер у світі».

«ЧОРНА ЗЕМЛЯ» З ВІДХОДІВ ВИРОБНИЦТВА

Іван Петрович, попри «донецьке» походження, спілкується гарною українською. Виявляється, що він – родом із Вінниччини, а до Слов’янська потрапив за розподілом. Близько 30-ти років розмовляв на діалекті, який у нас зветься «русским языком», та на Полтавщині швидко реадаптувався.

- У Слов’янську пішов працювати на завод залізобетонних виробів. З початком перебудови організував ремонтно-будівельний кооператив, потім торгував  милом. У 1998-му гроші знецінились, і я возив мило на автозавод у Росію. Почались рейдерські захоплення підприємств, і я побудував маленький миловарний завод. Згодом ми з партнерами його модернізували і почали виробляти біодизель з олії, а мило робили з відходів виробництва. Тепер цей завод – на паузі; всі мої партнери розбіглись, тільки охоронці залишились. Поки війна – побудував у Решетилівці завод з переробки органіки, – розповідає співбесідник.

За його словами, основний продукт, який вони виробляють, називається «чорна земля», португальською – «terra preta do índio». Це штучний ґрунт із високим вмістом мікроелементів, що підвищує урожайність культур, не потребує добрив. Складається із подрібненого деревинного вугілля і донного мулу.

- Ґрунт не виснажується від інтенсивного використання, має здатність самонарощуватись. Якщо, приміром, цьогоріч шар плодючого ґрунту становить 10 сантиметрів, то за 15–20 років зростає до 20-ти, – зазначає Іван Петрович.

Він пояснює: якщо перегній або компост додати до ґрунту, його родючість спершу зростає, а років за два – падає. Адже азотовмісні речовини «видихаються», їх ніщо не затримує. Та якщо змішати субстрат із деревинним вугіллям, останнє вигорає, утворюючи своєрідний вуглецевий каркас та мікрореактори, в яких мікроорганізми живуть, як у мушлі. Ще один плюс деревинного вугілля – його один об’єм утримує до шести-семи об’ємів води, що є основою для мікробіологічної реакції.

- Ми робимо такий ґрунт із відходів. Коли переробляємо яблука, отримуємо жом, а під час виробництва спирту залишається барда. Відходами годуємо анаеробні мікроорганізми, і вони виділяють біогаз – його забираємо для виробничих процесів. При цьому осідає донний мул – один із компонентів terra preta. Другий компонент – деревинне вугілля, яке отримуємо в печі піролізу. Під час виробництва вугілля виділяється багато тепла, яке йде на вироблення питної води, консервацію соків і так далі. Наші продукти і без того круті з точки зору доданої вартості, – вона, до слова, найвища у нашого оцту, – коментує Дегтяр.

«ПОДІБНІ ЗАВОДИ МАЮТЬ БУТИ В КОЖНОМУ РАЙЦЕНТРІ»

Підприємство, де виробляються соки, кетчупи, яблучний оцет і відбувається піроліз деревини, – завбільшки приблизно із селянське обійстя.

- Хочемо показати, що подібні заводи мають бути в кожному райцентрі України. Тому не просто виробляємо продукт, до нас приходять на екскурсії. Приміром, діти можуть подивитись, як мікроорганізми переробляють відходи, як виготовляють сік. От будуємо оглядовий майданчик, де відвідувачі зможуть пити каву, спостерігати за виробничими процесами. Встановимо питний бювет. Наше виробництво – на місці колишньої церкви, це височина. Дуже круте місце. Ми хочемо зробити виставковий комплекс, щоб показати: все, що ми робимо, – можливо і доступно, і для цього не потрібне викопне паливо. У нас і в статуті написано, що виготовляємо продукцію з від’ємним вуглецевим слідом. Тобто не тільки не використовуємо паливо, а навпаки, завдяки terra preta ґрунт фактично отримуємо з повітря: деревинне вугілля зі стовбурів дерев, біомаса, донний мул – це все атмосферний вуглець, – каже він.

Підприємство вже отримало грантів від міжнародних організацій на суму понад мільйон гривень. Подали й нові заявки.

- Наш основний енергоносій – деревина. Ми з нічого робимо дрова: уздовж доріг збираємо гілки, подрібнюємо, добудовуємо цех для їхньої переробки. Так заповнили вільну нішу, – продовжує співрозмовник.

У підприємства вже є два цехи: з перероблення яблук і томатів. «Томатний» збудували минулоріч за три місяці. На сьогодні виготовляють 21 найменування продуктів. У міжсезоння роблять із льняної олії рідке мило для миття фруктів – як стверджує підприємець, «дуже круте». В основі решетилівського мила – рідкий калій, тож ним можна поливати рослини.

Дегтяр додає, що прагне виготовляти продукти, яких ще немає на ринку. Приміром, демінералізовану воду. А ще тут роблять сік із томатів і болгарського перця.

- Сік поживний, корисний для тих, у кого проблеми з кров’ю, – коментує підприємець.

Хто пробував, кажуть, що смак соку – неперевершений.

«СПОВІДУЄМО ДОСТАТОК, А НЕ НЕСТАЧУ»

На питання, чи допомагає йому в роботі наука, Іван Петрович відповідає непрямо.

- Я любитель-винахідник. На нашому заводі у Слов’янську з виробництва біодизеля була гідрогенізація рослинних олій. Умовно кажучи, з рідких жирів робили тверді. У Радянському Союзі цілий цех, 150 людей працювали, щоб робити 30–40 тонн саломасу… маргарину, умовно кажучи. У нас одна людина на одному апараті стільки робила, – зауважує.

На підприємстві також виробляють енергію, поки що – експериментально, але у планах – щоби за два-три роки виробництво стало повністю автономним.

- Коли через розпечену до 900 градусів масу вугілля пропускати водяну пару, відбувається термічна дисоціація води. Утворюється водень і, знову ж таки, СО. Паливо з води. Технології нескладні, і наше завдання – показати, що це можна робити на 30 сотках. Можна отримати паливо, а залишки – закопати в землю як органічні добрива, – каже.

На питання, чи не збирається винахідник створювати вічний двигун, він каже: «Так це ж і є вічний двигун. Сонце – це ж теж вічний двигун. Треба просто уважно спостерігати за процесами в природі і використовувати отримані  знання. З нашим рівнем розвитку з них можна складати, як конструктор, найрізноманітніші технології».

Іван Дегтяр додає, що тепер у його товаристві – близько 140 членів, і їхня кількість зростає.

- Людям подобається в нас працювати, бо є багато пільг і різних речей, що стимулюють працівників, – додає він. – Щоправда, ми не можемо брати на наш ковчег бідних, тобто тих, хто не ділиться нічим з іншими. У нас із громадою договір: десяту частину заробленого передаємо в її продуктовий банк. Цьогоріч хочемо створити соціальний фонд, куди б перераховували гроші. Громада використовуватиме кошти за нашою участю. Основна відмінність нашого товариства – ми сповідуємо достаток, а не нестачу. Тому що багато людей кажуть, мовляв, не вистачає грошей, часу, уваги… А коли ти сповідуєш зворотне, коли сприймаєш проблеми не як перешкоди, а як частину шляху, – усе можна вирішити.

Михайло Бублик

Фото автора