Люди, завдяки яким вистояв Чернігів

Люди, завдяки яким вистояв Чернігів

Спецпроєкт: Точка опору
Укрінформ
Уже за кілька годин після початку вторгнення 24 лютого 2022 року на Чернігівщині розпочалися перші бої з армією рф

24 лютого зранку ворог обстріляв ракетами всю Україну. А вже за кілька годин на Чернігівщині розпочалися перші бої з окупантами, які рвалися заволодіти обласним центром, щоби перетворити його на логістичний хаб для вторгнення з півночі. Їм протистояли українські воїни з Оперативного командування “Північ” на чолі з генерал-майором Віктором Ніколюком.

Віктор Ніколюк
Віктор Ніколюк

ГЕНЕРАЛ, ЯКИЙ СТРИМАВ НАВАЛУ НА ПІВНОЧІ

Лише в жовтні 2021 року Віктор Ніколюк прийняв командування одним із найнебезпечніших напрямків – північним. Він мав обороняти Сумську й Чернігівську області. Тут ворог зосередив близько 30 тисяч військових і 5 тисяч одиниць техніки. Напередодні вторгнення росіяни провели навчання в білорусі з назвою “Союзна рішучість”.

Українці під командуванням Ніколюка відповіли навчаннями “Заметіль”. Останні три тижні перед нападом дві бригади – Перша Сіверська танкова та 58 моторизована проводять у полі й увесь час тренуються. Ніколюк не з чужих розповідей знає, хто такі росіяни. Саме під його командуванням у 2015 році біля Щастя були захоплені в полон двоє росіян-спецназівців – Олександр Александров і Євген Єрофеєв.

Власне, на початку повномасштабного вторгнення генерал був не в Чернігові – він поїхав інспектувати війська. І за потреби брав у руки автомат і йшов в атаку на росіян. Як це було поблизу села Ягідне, де вороги зігнали все населення у підвал школи і тримали там понад 350 людей майже місяць.

Не взявши місто відразу, росіяни планували оточити Чернігів. Для цього ворог здійснив рейд із півночі спочатку на захід, а потім повернув на південь. Бої біля Ягідного затримали орду ще на кілька днів.

Саме там Віктор Ніколюк потрапив у засідку росіян, коли з невеликою групою вирушив розвідати позиції. І навіть за таких умов зумів знищити кілька вогневих точок. Наступного ранку генерал-майор, озброївшись гранатометом РПГ-26 та взявши у допомогу спецназівців, пішов відбивати втрачений напередодні стратегічний блокпост. Після запеклого бою блокпост повернувся під наш контроль.

Росіяни лютували – всі їхні плани йшли шкереберть – адже на той час їхній генерал Конашенков уже відзвітував про повне блокування Чернігова. На злощасний блокпост було кинуто все: артилерію, “Гради”, міномети. Відчуття не підвело Ніколюка, він зрозумів, що вночі треба відійти. І за кілька годин ворог завдав шаленого ракетного удару по позиціях, на яких уже нікого не було.

Після падіння Ягідного у захисників залишалася одна дорога на Київ – через Количівку. росіяни обстріляли село, а згодом у Количівку зайшла колона ворога, яка розтяглася від першої і до останньої хати. У цей момент українці завдали удару. У критичні хвилини бою до українців прибув генерал-майор Віктор Ніколюк.

- Він не біг в атаку з автоматом, а роздавав команди абсолютно спокійним голосом. Нашими ударами було знищено піхоту й БМП, – згадували бійці. Під нашим вогнем росіяни відступили й навіть не забрали своїх поранених, крики яких ще довго було чути. Количівку ми відстояли.

У бою біля Количівки Ніколюк був там, де найважче. Так він звик.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі указом Президента України генерал-майору Віктору Ніколюку присвоєно звання Герой України з врученням ордену «Золота Зірка». Відзначено, що генерал Ніколюк уміло керував обороною на північно-східному напрямку, завдяки чому вдалося не допустити захоплення Чернігова.

Леонід Хода
Леонід Хода

ПОКИНУВ БУДІВЕЛЬНИЙ БІЗНЕС І ПІШОВ ЗАХИЩАТИ БАТЬКІВЩИНУ

Полковник Леонід Хода командував 1-ою Сіверською танковою бригадою. Уродженець Закарпаття закінчив Київський інститут сухопутних військ і служив до 2004 року. Потім вимушений був звільнитися через постійні скорочення армії. Колишній військовий став бізнесменом і заснував свою приватну будівельну компанію, мав міжнародні замовлення й жив за кордоном. Усе змінила російська агресія в Криму й на Донбасі у 2014 році. Леонід Хода ухвалює рішення повернутися в армію, створює батальйон тероборони “Закарпаття”, який згодом увіллється в 128 гірсько-штурмову бригаду. Воює у Станиці Луганській, захищає Донецький аеропорт. У вересні 2020 року очолює 1-у Сіверську танкову бригаду. Під час боїв на Чернігівщині підопічні Ходи знищили й захопили понад 50 російських танків

До початку нападу росії вся техніка – танки, боєприпаси й паливо танкової бригади було розосереджено. Ракетний удар росіян у перші хвилини війни “влучив” у пустоту.

- О шостій годині ранку 24 лютого ми вже летіли на передовий командний пункт, – згадує Леонід Олексійович. – Я здогадався зателефонувати дружині. Можна сказати, що попрощався. Тоді не знав, що буде зі мною через пів години чи годину.

Один із найбільш пам'ятних боїв підопічні Леоніда Ходи провели 26 лютого в районі міської вулиці Кільцевої, коли ворог рвався саме в Чернігів з північного боку. Якраз там, біля гіпермаркету “Епіцентр” воїни 1-ої Сіверської бригади зупинили колону із семи російських танків і семи БМП. Напередодні атаки Хода наказав своїм хлопцям заїхати у двори й чекати ворога там. Українські військові ще не були готові виконати такий наказ. Їм здавалося неможливим заїхати танком в людські обійстя. Але згодом саме цей маневр вирішив долю бою і самого Чернігова.

Спочатку танк під командуванням росіянина Леоніда Щоткіна знічев'я стріляє в багатоповерхівку й бере курс на чернігівський аеродром “Півці”. Однак не проїхавши й сотні метрів, зупиняється, підбитий ударами, завданими українськими танкістами полковника Ходи – Артуром Олефіренком і Максимом Борисенком з-за паркану обійстя. Першим пострілом танкові зриває гусениці, другим його мотор остаточно виводять із ладу. Російський командир потрапляє у полон. За кілька хвилин бійці 1-ої танкової підбивають ще одну ворожу машину.

- Ворог утратив управління, бо їхній командир батальйону їхав у першому танку. Це остаточно деморалізувало росіян, і вони врятувалися втечею, - згадував командир бригади.

Про ті бої Леонід Хода казав так:

- У цілому, мої ППО-шники, красені, збили десять літаків. Це вже підтверджено, це факт. Танків, БМП, артилерії – пару сотень, трохи більше. У нас не було задачі тотального їх знищення, треба було дещо й забирати – поновлювати свій парк. Трофейної техніки багато. Більш як половину її було знято зі зберігання, тобто абсолютно новенька. Гріх її ламати. Якщо ми можемо її використовувати – чому ні?!

Про нагороду «Золота зірка» та звання «Герой України» Хода говорить неохоче:

- «Золоту Зірку» Героя України треба давати солдатам. Офіцерам – вже після Перемоги. А в цілому, це не моя заслуга, а заслуга всієї бригади.

Командиру першої окремої танкової Сіверської бригади Леоніду Ході звання «Герой України» присвоєне 10 березня.

Олександр Слєсаренко
Олександр Слєсаренко
 
ЛІКАР, ЯКИЙ УРЯТУВАВ 450 ВІЙСЬКОВИХ І 600 ЦИВІЛЬНИХ

На війні медики не носять білих халатів – вони працюють у бронежилетах і касках, сплять зі зброєю, оперують під обстрілами, витягують поранених на своїх плечах і ночують разом із бійцями в окопах.

Як це – працювати, коли навколо – суцільне пекло, не на словах знає начальник Чернігівського військового шпиталю, полковник медичної служби Олександр Слєсаренко.

Свій перший бойовий досвід він здобув під час війни в Афганістані, де служив у складі 103-ї гвардійської повітрянодесантної дивізії. Медсанбати, військові шпиталі, невідворотність втрат, безперервний конвеєр поранених, – усе це на межі життя та смерті довелося пройти тоді ще зовсім молодому лікарю.

У 2014 році Чернігівський військовий шпиталь відкрив нову сторінку своєї історії. З початком бойових дій на сході нашої країни роботу медичного закладу перелаштували під воєнні потреби: працювати доводилося цілодобово. Загалом у шпиталі, розрахованому на 200 пацієнтів, розгорнули 330 ліжок.

З початку широкомасштабного російського вторгнення в Україну Олександр Петрович знову змінив свій білий халат на бронежилет і надавав допомогу безпосередньо в місцях бойових дій. І його неоціненний досвід, здобутий у далекій гірській країні, а також на сході України в суворих умовах війни, допомагає військовому медику рятувати життя сьогодні, у час, коли ворожі ракети жорстоко нищать українські міста. Навіть у таких умовах він звик працювати на повну силу і спокійно, без прикрас говорить про свою роботу.

- Допоки в Україні триватиме війна, ми, військові медики, разом із нашим народом наближатимемо Перемогу. Це важке випробування для кожного українця, яке ми мусимо пройти, – каже полковник медичної служби Олександр Слєсаренко.

Завдяки його професійним діям у Чернігові було забезпечено надання медичної допомоги понад 450 військовослужбовцям і більш як 600 цивільним.

Сьогодні військовий медик продовжує рятувати життя. Він упевнений: якщо пройшов і витримав криваву війну під чужим небом, то ніколи не здасться у боротьбі за рідну державу.

11 квітня указом Президента України Олександру Слєсаренку присвоєно звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка».

Владислав Атрошенко
Владислав Атрошенко

МІСЬКИЙ ГОЛОВА, ЯКИЙ ПЛАТИВ ВЛАСНУ ПРЕМІЮ ЗА ЗНИЩЕНИХ ВОРОГІВ

6 березня 2022 року президент Володимир Зеленський присвоїв Чернігову статус міста-героя, а міського голову Владислава Атрошенка нагородив орденом Мужності.

Владислав Атрошенко керував містом із 2015 року. З початком російської агресії він ані на день не залишив Чернігів.

- Владислав Анатолійович без сумніву заслужив орден, – каже секретар міської ради Олександр Ломако. – Ще перед війною він закликав центральну владу до масового призову резервістів, щоби бути готовими до будь-яких сценаріїв. Під час самого нападу був у місті й безпосередньо організовував роботу не тільки комунальних служб, а й територіальної оборони. У штабі цієї оборони днював і ночував. З коштів міського голови була оголошена премія воїнам Збройних Сил, які захищали місто – 250 тисяч гривень за знищений або захоплений танк, БМП – 200 тисяч, 150 тисяч – за бронетранспортер. За кожного полоненого росіянина - 300 доларів.

Саме мер Чернігова готував місто до можливих вуличних боїв. Під його керівництвом у Чернігові зводилися численні барикади. Це неабияк вплинуло на ворога, який думав, що його зустрічатимуть із квітами. Атрошенко вже в перші години нападу закликав містян братися за зброю. У результаті тільки за першу добу в територіальну оборону записалося кілька тисяч чернігівців.

За кілька днів оборони місто потрапило під російські бомбардування й залишилося без світла, без опалення, а в багатьох районах – і без газу. Лише на водоканалі нарахували 60 прильотів російських снарядів і бомб, було знищено майже всю комунальну техніку.

Атрошенко розпорядився знайти генератори й качати воду за їх допомогою. Щодня комунальний транспорт розвозив воду вулицями Чернігова. У майже оточеному місті пекли хліб і забезпечували ним городян. Міський голова, як міг, забезпечував роботу лікарень.

Під час облоги в Чернігові щодня ховали близько 40 людей. Росіяни свідомо нищили місто, щоби змусити його керівництво до капітуляції.

- Вони досягли зворотного результату. З кожним днем опору шанси на те, що місто буде здано, танули. Місто вистояло й перемогло, а загарбники згинули, – сказав мер Чернігова.

Альона та Євген Боднарські
Альона та Євген Боднарські

ВОЛОНТЕРИ ПРИЙШЛИ ДО ПРАЦІВНИКА АПТЕКИ Й КУПИЛИ ЛІКІВ НА 90 ТИСЯЧ

З початком війни відомими волонтерами в Чернігові стали Альона та Євген Боднарські. Саме Альона очолила благодійний фонд “Північ”.

- 24 лютого на світанку подзвонив приятель Жені і сказав, що почалася війна і росіяни обстрілюють Чернігівщину, – згадує Альона. – Ми маємо магазин «Люстри-бра». Це родинний бізнес, який працює вже 14 років. Тобто мешканці знають, довіряють нам. І з перших днів війни ми почали тут допомагати військовим і цивільним. Спочатку до нас звернулися з лікарень – їм були потрібні перев’язувальні матеріали. Ми розмістили інформацію в соціальних мережах, що збираємо допомогу для наших бійців, захисників Чернігова, вказали адресу, багато жителів одразу відгукнулися – привозили найнеобхідніше: продукти, одяг, різноманітні товари, медикаменти, кошти перераховували. Це були невеликі суми, але від щирого серця. Буквально всі знайомі допомагали одне одному та підтримували, як могли! Мама й тато теж стали волонтерами. Увесь час щось діставали: цигарки, перев’язувальні матеріали, зеленку, рушники, продукти: консервацію, печиво, солодощі, воду в п’ятилітрових пляшках. Допомагали за магазином робити «Коктейлі Молотова» проти ворожих танків. А потім довкола нас об’єдналися понад 25 людей, які постійно допомагали: одні готували їжу для військових, інші возили все, що потрібно, на блокпости.

Боднарські возили хліб. Якось роздали аж дві тонни – всім охочим. Готували й вареники – Євген носив їх танкістам у п’ятилітрових відрах.

- Мало не на ходу закидав на танки і пояснював жестами, що це – харчі, а то ще хтось міг раптом подумати, що міни якісь, – посміхається Альона. – Ми з Женею тоді починали крутитися буквально з сьомої ранку, і все це щодня тривало до комендантської години, по суті, без перепочинку. Перший місяць блокади ми трудилися самотужки, далі зверталися до різних організацій, що ось ми такі є, волонтери, допомагаємо військовим. Міські аптеки під час ворожої блокади якийсь час майже не працювали. То ми дізналися, де мешкає працівник аптеки, звернулися. Він відчинив приміщення, і ми придбали ліки на 90 тисяч гривень. Це було вкрай важливо! Ми діставали навіть інсулін, бо люди дуже просили, для декого це було просто життєво необхідно. Розумієте, навіть якщо десь аптека працювала, то хто про це знав? Світла, зв’язку не було. Довкола – пекельні обстріли. І як людині похилого віку навіть дійти до тієї аптеки? Та й пораненим дуже ліки були потрібні! А ми моталися скрізь, буквально під осколками, і це – не якась кіношна страшилка, а реальне життя, ми щомиті могли загинути. Однак про таке намагалися не думати, головне, щоб Чернігів вистояв, не скорився, – каже Альона Боднарська.

Троє чернігівських волонтерів загинули за кілька днів до втечі росіян.

30 березня біля села Єньків Чернігівської області вороги обстріляли колону з п'яти волонтерських бусів – четверо волонтерів отримали поранення, троє загинули. Олексій Антонов помер від отриманих травм. Богдан Стефанишин і 19-річна Анастасія Тагірова згоріли.

Анастасія Тагірова
Анастасія Тагірова

Вони везли допомогу в напівоточений Чернігів “дорогою життя", яка з’явилася після того, як росіяни розбомбили автомобільний міст через Десну – єдиний, що зв’язував Чернігів із Києвом. Гуманітарні вантажі доставляли польовими шляхами, а потім везли човнами через річку. Таким же чином з міста евакуйовували людей. "Дорогу життя" при цьому постійно обстрілювали росіяни.

З початком війни 19-річна студентка університету імені Драгоманова Анастасія Тагірова волонтерила в Чернігові разом із батьком Миколою. А коли почалися бомбардування з літаків батьки відправили доньку в Польщу.

- Настя приїхала до Польщі й навіть зателефонувала мені з польського номера, – згадує батько. – Однак всидіти у спокійній країні не могла. За кілька днів повернулася. Телефонувала з Києва. Просила кілька днів її не турбувати, бо йде працювати у волонтерський центр. Ми з дружиною заспокоїлися. А 30 березня мені повідомили, що Настя загинула біля Єнькова.

Олена Тагірова лише раз була на місці загибелі доньки. Каже, що більше не може туди повернутися.

Підготував Юрій Стригун

При роботі над матеріалом використано інформацію з книги «Чернігів у вогні» Сергія Дзюби, Марії Пучинець, Віталія Назаренка та Григорія Войтка та документального фільму Суспільного «Битва за Чернігів»

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Підпишіться на нашу безкоштовну розсилку: skorik@ukrinform.com.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-