Архаїка Путіна. Зміна медіаобслуги не осучаснить головний меседж

Архаїка Путіна. Зміна медіаобслуги не осучаснить головний меседж

Укрінформ
Друга серія PR-проєкту «20 вопросов Путину» була присвячена Україні

У Росії в рамках PR-забезпечення майбутнього голосування з приводу путінського варіанту Конституції РФ з'явився новий 20-серійний проєкт «20 вопросов Путину». Друга серія, 8,5-хвилинне відео, що вийшла наприкінці минулого тижня, була повністю присвячена Україні. Перегляд і розшифровка цього матеріалу корисна для розуміння особливостей поточної політики Кремля щодо нашої країни.

У ЦИХ ЛИЗОБЛЮДІВ ЯЗИКИ СТЕРЛИСЯ – НЕСІТЬ НОВІ

Ну, а щоб адекватно розбирати путінське інтерв'ю про Україну, треба також знати його контекст – те, як, ким воно робилося і як монтувалося.

Насамперед – інтерв'юер Андрій Ванденко. Не путінський відео-"вылизиватель" з России-1 Володимир Соловйов, не автор текстових "лизостей" (мем із соцмереж – «близость к власти всегда заканчивается “лизостью”») Андрій Колесніков з "Коммерсанта". А якесь, умовно кажучи, нове обличчя. Чому так?

Соловйов давно вже має в Москві, Росії не найкращу репутацію. Спочатку Іван Ургант пожартував в ефірі конкурентного "Первого канала", що «соловьиный помет» – чудова назва для одного вечірнього шоу на ВДТРК. Потім ще Борис Гребенщиков виклав на ютуб пісню «Вечерний М.» (тобто «м...дозвон»). Після цього спілкуватися з Соловйовим на вищому рівні стало трошки, як кажуть серед нинішньої російської еліти, «западло».

Владимир Соловьев
Володимир Соловйов

А от Андрій Колесніков – був кумиром читаючої Росії з початку 2000-х років. Його сторінковими (формату А2) репортажами в «Коммерсанте»: як Путін кудись прийшов і з кимось поспілкувався, зачитувався багато хто. А найсмішнішими цитатами звідти розганяли тугу протягом робочого дня. Колесніков тонко і дотепно розкривав абсурдність тотального чиношанування в ханській владі Росії. Спочатку це сприймалося як сатира (не будемо забувати, що з 1999 по лютий 2006 року «Коммерсантъ» належав Борису Березовському). Колесніков був кумиром тих, хто приходив в журналістику, усі мріяли потрапити в «кремлевский пул», щоб писати так само жваво і дотепно. Але поступово (і особливо після того, як власником газети у тому ж 2006-му став путінський олігарх Алішер Усманов) ставало все більш очевидно, що основне послання колесніковських «хиханек» над Кремлем – Путін титанічний на тлі навколишнього політичного ландшафту. І з роками тексти цього автора взагалі стали такими ж професійно-тужливими, як очі Якубовича з барабана «Поля чудес», що йде по колу. До того ж недавній ефір Юрія Дудя «Андрей Колесников — летописец Путина» максимально наочно і переконливо показав виродження таланту (близько 5 млн переглядів і багато мемів у Мережі).

Андрей Колесников и Юрий Дудь
Андрій Колесніков і Юрій Дудь

Ось тому було залучено нове обличчя. Путін добре ознайомлений з даними соцопитувань, що «в стране есть запрос на перемены». І в цьому сенсі зміна «первого придворного журналиста» стоїть загалом в одному ряду зі зміною прем'єр-міністра і досі не до кінця зрозумілими напрягами з приводу переписування Конституції – активна імітація активності, «свежего ветра перемен».

До того ж Путін останнім часом намагається створити образ близького до народу правителя. І навіть намагається повторити картинку старих горбачовських виходів в народ. Не з одними і тими самими представниками «народу» з ФСБ і ФСО, як було раніше (що неодноразово фіксувалося), а реальним народонаселенням. Досвід в Череповці, де «Путин остановил кортеж ради жителей», виявився не дуже вдалим. Людина з народу, яка каже «У нас все хорошо. Все замечательно. И губернатор очень хороший», була не дуже переконливою. До того ж з'явилися сюжети, як цей народ заздалегідь збирали і як люди намерзлись в очікуванні «солнцеликого».

Але от 19 лютого в Петербурзі Путін вже, схоже, вийшов до людей, які справді випадково опинилися на шляху. Оскільки цього разу запитання були дуже жорсткі, напористі («Как прожить на пособие в 3800 рублей? А у вас зарплата, наверное, тысяч 800?»). І Путін в цьому спілкуванні виглядав вкрай непереконливо, мабуть, навіть гірше Медведєва у знаменитому «Денег нет. Но вы держитесь».

ВАНДЕНКО – НОВЕ ОБЛИЧЧЯ В ПУТІНСЬКІЙ МЕДІАОБСЛУЗІ

І от 20-серійна розмова з Андрієм Ванденком (уродженець Луганська, випускник журфаку КДУ ім. Шевченка, до Москви переїхав у 1989 році). В Росії він теж був кумиром у «нульові роки» – вважався найкращим інтерв'юером в друкованій пресі. Його теж прагнули наслідувати, починаючи великі інтерв'ю з якогось несподіваного, гострого, іронічного запитання; проводячи через весь текст якийсь рефрен і знаходячи якийсь невипадковий фінал. Але потім підросли нові кумири. А Ванденко з 2014 року робить інтерв'ю для ТАСС, де під нього зробили спецпроєкт «Первые лица». Спілкуючись з вищим чиновництвом, він, тим не менш, намагається зберігати залишки колишньої пристойності, як і раніше, «задавая неугодные вопросы и при этом сохраняя мирный ход беседы».

Андрей Ванденко
Андрій Ванденко

В рамках апгрейду іміджу путінської влади вирішили взяти саме такого інтерв'юера – не оксамитового, а хоч якоюсь мірою «ершистого». Щоб показати, що Путін – ого-го, не ховається в норку від колючих запитань і гострих тем.

Цікаво, як створювався відео-варіант інтерв'ю. Ванденко лише ставив запитання, реагував на відповіді, вів бесіду. І все, на цьому його праця закінчувалася. Далі все монтувалося командою ТАСС. Тобто варіант повністю описується формулою «ТАСС уполномочен заявить». Це офіційна позиція російської влади. З cаме тими акцентами, які хотів розставити Кремль, Путін...

Ванденко почав розмову фірмово, запитавши у Путіна, чи дивився той серіал «Слуга народу» і, зокрема, епізод з вибором Голобородька марки годинника. Але російський президент не дав дійти до репліки «Путин-Хубло?», закінчив тему на тому, що серіалу не бачив і хто такий Голобородько – не уявляє.

Ванденко продовжив словесне фехтування, сказавши, що «пара такая складывается» – Раб на галерах (так Путін колись назвав себе) і Слуга народу. Тут ВВП трохи збентежився, не знаючи, як відповісти на таке порівняння, яке об'єднало «солнцеликого» в «пару» з колишнім актором, кавеенщиком. І недоречно ляпнув: «Ну… все ведь возвращается на круги своя». А щоб підтвердити «гениальность» путінської відповіді, сюди підмонтували усміхненого Ванденка, що схвально кивав головою (цілком можливого, що з іншого фрагменту 20-серійного інтерв'ю). І лише після цього Путін вирулив на відповідь: «Главное, не как себя назвать, а что делать и как».

Підхопивши тему «что делать», інтерв'юер запитав: «Есть вероятность, что договоритесь с Зеленским?». Тут вже Путін впевнено відповів запитанням на запитання. «О чем?». Ванденко трохи зніяковів, підбираючи формулювання: «О мире, о дружбе». І от далі пішла найбільш актуально-сутнісна частина цієї 8,5-хвилинної розмови. Путін відповів: «Надежда умирает последней. Есть (ймовірність, - ред.)». Іншими словами – ймовірність успішних мирних переговорів з Україною він оцінив як низьку, але не нульову. І далі – увага! – сказав про те, що найбільше не подобається йому в позиції Зеленського в переговорах: «Но, к сожалению, вот он приехал из Парижа – и начал говорить о том, что нужно пересмотреть Минские соглашения. Это вызывает вопросы». Відразу зазначимо приховане лукавство у відповіді: насправді Зеленський говорив про можливість перегляду, уточнення черговості пунктів Мінської угоди аж ніяк не після Парижа, а давно, в тому числі – на Нормандському саміті (але визнати це було б не «по-пацански»).

Фото: АА
Фото: АА

Нагадаю Зе-аргументацію у цьому питанні: Мінські домовленості були за минулого президента, а він, як новообраний, хоче їх змінити. І як новий лідер країни, що має довіру виборців, має на це право. Така риторика, схоже, знаходила розуміння і у західних союзників. Принаймні слова Ангели Меркель на пресконференції у Парижі про «гнучкість, пластичність» Мінських домовленостей можна було трактувати саме так. (Ми вже говорили про те, яким хворобливим для роспропу є саме такий підхід). І от тепер Путін саме цей єдиний пункт підняв на щит, зазначив – як неприйнятний у позиції Зеленського. І далі через зв'язку «тем не менее» ВВП назвав два найважливіших для нього пункти домовленостей із Зеленським: «об обмене удерживаемых лиц», «смогли договориться по газу». Та це ж, окрім усього іншого, пас Путіна – Зеленському. Тобто, визначення пунктів, в яких він готовий поступитися у випадку згоди на, як це називають у Кремлі, «буквальное выполнение Минска» (тобто «сначала выборы, потом – граница»). При цьому важливо зазначити, що обидва пункти (обмін і газ) для російської сторони оборотні без будь-якої для неї шкоди. Обмінявши наявних українських політв'язнів-заручників, путінська ФСБ в найкоротші строки легко набере нових, фабрикуючи аналогічну кількість кримінальних справ. А будь-які знижки на газ Москвою відбираються з тією ж легкістю, з якою і надаються. Тоді як для України необхідні поступки у трактуванні Мінська-2 матимуть важкі і незворотні наслідки: визнання російської агресії на Донбасі «внутриукраинским конфликтом» і виведення Росії з-під санкційного режиму.

ПУТІН ШУКАЄ НОВІ ОЗНАКИ «ОДНОГО НАРОДА»

А далі – найбільш вражаюче: приблизно п'ять хвилин з восьми з половиною, тобто 60%, Путін говорив про українську історію і церкву. Ванденко як професіонал, який звик до збалансованості, намагався зупинити його, «кощунственно» перебивши Вождя важким зітханням: «История – да, это такое… Но сейчас мы про сегодняшний день говорим». Але Путін виявився нестримним у своєму історичному пафосі. «А чтобы нам говорить про сегодняшний и про завтрашний [день] нужно знать историю, нужно знать, кто мы такие. Откуда мы родом, что нас объединяет». «Сейчас многое разъединяет», – вдруге перебиває його інтерв'юер. «Многое разъединяет, – як би погоджується Путін, але знову ловить попередню хвилю. – Нужно не забывать про то, что нас объединяет». Далі – знову про історію: «Уже много раз говорил. Я считаю, что мы один народ». І пішло... Усе це з неудаваною зацікавленістю, вогнем в очах.

Що тут скажеш, про історію говорять, і періодично до неї апелюють, практично всі політики. Але от така надмірна зацикленість на історії, на архаїці, виведенні з давніх реалій (насправді, не завжди реальних, частіше спірних або помилкових) сьогоднішньої правоти, характерна саме для авторитарних лідерів фашистського типу.

Цікаво зазначити основні артикульовані Путіним пункти аргументації у відповідь на зауваження Ванденка, що українцям «очень не нравится» твердження про «один народ».

1. Языковая общность до XI-XII-XIII века.

2. Происхождение слова «Украина» от слова «Окраина». То, что в Речи Посполитой и Австро-Венгрии украинцев называли «русскими».

3. Общность РПЦ, вероломно разрушенная получением Томоса.

4. «Фундаментальные труды» украинских националистов XIX века, в которых они говорили о федеративном будущем Украины и необходимости хороших отношений с Россией.

5. Разыгрывание «украинского фактора» австрийской спецслужбой в преддверии Первой мировой войны.

Зауважте, ВВП тут не торкнувся теми Другої світової, ОУН-УПА, Бандери (або ж цього не залишили в інтерв'ю). Чому? Мабуть, з міркування, що це аргумент надто вже затертий, простий – для юзання простими пропагандистами. А самому Путіну, схоже, щиро хотілося у чомусь переконати гіпотетичних українців, які, на його думку, коливаються, слабо інформовані про аргументи, наведені саме ним: «Вы говорите, что люди не понимают. Да не знают этого просто! Знать будут – будут лучше понимать». (Про сумнівність путінської історичної риторики, для економії місця і часу, тут не говоритимемо, от – непоганий розбір на ВВС).

При цьому особливо важливими і цікавими є застереження Путіна. От Ванденко двічі йому виправляє наголос – украИнцы. Але Путін наполегливо повторює –  укрАинцы. І не через впертість, а тому, що вибудовує в цей момент логічний ланцюжок: окрАина-укрАинцы. (Далі Путін так вже вперся рогом, що двічі робить більш дивний наголос – «Речи ПосполитОй»). Тобто, виходячи з такого динамічного, історично мінливого фактора, як самоназва, як терміни пів тисячолітньої давності, Путін вибудовує всю сучасну політику. Дикість. Але тут вже Ванденко не наважується сперечатися з ним, згадавши, наприклад, топонім Московія і етнонім «московиты».

Показово, що викладаючи радянсько-російсько-хрестоматійну історію про формування українців, Путін каже, що це та частина народу Русі, яка жила на межі «с католическим миром, Европой». Тобто свою країну, свій народ Путін від Європи відділяє (євразійство? особливість «русской цивилизации»?).

Загальний висновок - з приводу історії з Путіним сперечатися безглуздо – він щільно нафарширований теоріями російських імперців (на кшталт «триединого народа»), їхніми суперечливими, частіше просто антинауковими поглядами на походження українців і українського націоналізму.

ІНШИЙ МОНТАЖ І «ПРАВИЛЬНЫЙ» ВИСНОВОК

І лише наприкінці розмови Путін на дві хвилинки повертається до сучасності. Але тільки для пояснень, що українські правителі, які тримають гроші в західних банках, роблять все, щоб Заходу, де розташовані ці банки, догодити. А оскільки торгувати більше нічим, торгують, мовляв, русофобією.

До цього моменту Ванденко остаточно втратив інтерес до подій і заледве це приховував. Хронометраж переконливо це підтверджує. Загальна тривалість відео 8'57", розмова починається з 0'23". І ось час, коли інтерв'юер ставить запитання або подає хоч якісь репліки.

0'23"; 0'35"; 0'45";
1'07"; 1'46"; 1'57";
2'30";
3'20"; 3'23"; 3'35".

Тобто другу частину розмови, більше половини «интервью», майстер цього жанру Ванденко просто мовчить. Чудовий показник, як це - розмовляти з Путіним на українську тему. Йому в цій справі співрозмовники, тим більше сперечальники, не потрібні. Потрібні слухачі, які піддакуватимуть, розвісивши вуха...

На досвідченого інтерв'юера Ванденка у другій частині розмови шкода було дивитися – безпросвітна нудьга, згаслі очі. Нічого спільного з тією лукаво жвавою, допитливою людиною, яка заготовила запитання про «Путин-Хубло», – на початку спілкування. (Втім, сам винен – якщо вже погодився на таку роботу).

P. S. Але, як виявилося, це ще не кінець сюжету. В комічній програмі «Москва. Кремль. Путин», що виходить в неділю ввечері, кремлівська медіаобслуга знову повернулася до проєкту «20 вопросов Путину», взяла саме другу серію з невирішеним «украинским вопросом». Тут зробили зовсім інший монтажний варіант на 3,5 хвилини. Скорочення були в основному за рахунок історичної частини (яку перенесли в кінець сюжету). Цікаво, що згадки про Паризький саміт і Зеленського прибрали зовсім. Для переконливості добивали кадрами інтерв'юера, який мовчки піддакує путінській мудрості. Вирізали слово «Европой» з фрази Путіна, що українці формувалися на кордоні «с католическим миром». (Тобто, тимчасово повернули Росію до складу Європи).

Але це все так – косметика. А от головне – супроводили цей скорочений сюжет коротким резюме, що насамперед мають зрозуміти з цієї розмови: «Вместе Россия и Украина были бы сильнее, по мнению Путина. Но сильные конкуренты в мире никому не нужны. И в этом интервью у Путина расспросили, так смогут ли Россия и Украина снова быть вместе».

І от до цього чітко заявленого меседжа, незважаючи на певний комізм, самопародійність програми «Москва. Кремль. Путин», треба ставитися цілком серйозно. Як бачите, тут не йдеться ні про мир, ні про пошук компромісу, «договоренностей посредине». Навпаки, чітко, причому двічі, заявлено, що Кремлю потрібна ВСЯ Україна, яка буде «вместе с Россией». А хто заважає цьому спільному буттю – злісна світова закуліса. Крапка. Інших меседжів товариша Путіна для нас немає!

Олег Кудрін, Рига

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-