Дітей-«дезертирів» карали тюремним ув’язненням

Дітей-«дезертирів» карали тюремним ув’язненням

Блоги
2192
Ukrinform
75-річчя постанови про дітей-сиріт

За радянських часів любили повторювати, що в СРСР єдиний привілейований клас – це діти. Та насправді все було з точністю до навпаки: і в роки Голодомору, першими жертвами якого стали малолітні громадяни комуністичної імперії, і в роки війни. Зокрема, у постанові ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 27 червня 1941 року «Про порядок вивозу і розміщення людських контингентів і цінного майна» немає жодного слова про дітей. Натомість пріоритет під час евакуації надавали «кваліфікованим робітникам, інженерам», «молоді, придатній для військової служби», «відповідальним радянським і партійним працівникам».

Не дивно, що цей документ аж до горбачовської перебудови залишався секретним, адже красномовно свідчив, що сталінське керівництво не переймалося долею дітей, вважаючи їх малоцінним баластом, від якого жодної користі. Попри величезну кількість сиріт, перший у роки війни нормативний акт про них з’явився аж 23 січня 1942 року – постанова Раднаркому №75 «Про влаштування дітей, які залишились без батьків», підписана заступником голови уряду Вознесенським.

Цим документом органи НКВС зобов’язали відловлювати бездоглядних дітей. Підлітків, старших 14 років, направляли на роботу в промисловість або у сільське господарство, а молодших  – до дитячих будинків, вік перебування в яких не міг перевищувати вже згадуваних 14 років. По досягненні його вихованців вважали «мобілізованими» та направляли на роботу, самовільне залишення якої вважали дезертирством та карали тюремним ув’язненням на строк від 5 до 8 років.

На відміну від солдатів, яких хоч одягали і годували, в НКВС перед відправленням дітей на роботу забезпечували їх «необхідним одягом на суму до 200 рублів на 1 людину». У ті часи буханець хліба коштував від 35 до 60 рублів, а тому йшлося лише про демісезонне дрантя, в якому дітей змушували на рівні з дорослими гарувати «на Побєду».

Через рік вже за особистим підписом Сталіна вийшла постанова Раднаркому від 15.06.1943-го №659 «Про посилення боротьби з дитячою безпритульністю, бездоглядністю і хуліганством».

«Кращий друг радянських дітей» розпорядився всіх зловлених органами НКВС сиріт 11–16 років направляти до «дитячих трудових виховних колоній». Їх вихованців забезпечували харчуванням «за нормами ГУЛАГу», вони зобов’язані були здобувати робітничі професії та працювати на промисловому обладнанні, виконуючи план.

Фактично йшлося про ув’язнення без жодної провини і вироку суду. Єдиним злочином цих малолітніх рабів Сталіна було те, що їхні батьки загинули на фронті, стали жертвами бомбардувань, артобстрілів чи звірств нацистських окупантів, а родичів, здатних взяти осиротілих дітей на виховання, не знайшлося.

До речі, у постанові №75 від 23 січня 1942 року містився заклик «широко розвинути патронування дітей у родинах робітників, службовців, колгоспників». Сім’ям, які брали дітей-сиріт на виховання, щомісячно виплачували допомогу аж 50 рублів, тобто вартість однієї буханки хліба на чорному ринку.

Не дивно, що сироти вважали за краще самі зголоситись на роботу, ніж виконувати її під конвоєм у дитячих колоніях. Натомість чи не головним стимулом для фронтовиків, які всупереч усім заборонам виховували дітей полків, було усвідомлення, що на відправленого в тил осиротілого хлопчика очікує неминуче ув’язнення в ГУЛАГу. 

Віктор Шпак

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>