«Чудні діла» сатанинського поріддя

«Чудні діла» сатанинського поріддя

1620
Ukrinform
Дослухатися б до слів таки ж правдомовної поетеси Ліни Костенко: «Якщо в Росії – манія величі, то в Україні – манія меншовартості».

Вільнолюбний і на диво працелюбний народ справіку на своїй рідній землі, ні від кого не віднятій, не загарбаній. Натомість у його обійстя, в його оселі які тільки загарбники не вторгалися, щоб грабувати, гнобити, визискувати. Аби не впадати у відчай, обминемо періоди найдавніші. Пригляньмося до часів, які випали на долю нині сущих поколінь.

     Їм судилося пити гірку отруту людиноненависницької ідеології, сплодженої чортзна-де чужоземними «провидцями». Німецькі спецслужби перевезли в запломбованому вагоні на Фінляндський вокзал у Петрограді нових правителів для начебто розваленої, а насправді заново мурованої царської «тюрми народів». На додачу американський капітал доправив через океан майже на персональному лайнері такого ж «каменяра масонів» з прізвиськом Троцький. І покотилося колесо червоного терору, підминаючи як незчисленних нацменів, так і нібито великоросів.          

     Не тільки цвіт української інтелігенції, а й невтомних трударів, рільників, гречкосіїв прибили не те що згубні приморозки, а люті морози. Гибіли чи не мільйонами у спровокованих супостатами кривавих бійнях. Гинули безслідно на Соловках, за колючими дротами ГУЛАГу, сиріч у «Сибіру несходимому».

     Як же прозріти й зрозуміти, чому саме сатанинський Молох правив бал? За насланням якої ж нечистої сили не лише окупанти винищували поголовно свідомих і достойних, а й «самі себе звоювали»? Україну накривали дев’яті вали проклять від царату, а услід за ним – від кремлівських правителів: «самостійники», «мазепинці», «петлюрівці», «українські буржуазні націоналісти», «бандерівці», «зрадники»… Скільки оббріханих як не з тим, то з другим клеймом лягли кістьми на Соловках, загнані на смертні муки в концтабори Мордовії, поховані у вічній мерзлоті Колими та іншої подібної безвісті. Захоплені в полон воїни УПА прощалися із життями після всього-на-всього тримісячної роботи в безводних мідних шахтах Джезказгану. Світлі розуми, рівні за природними обдаруваннями академіку Агатангелу Кримському, помирали в пустельних безлюддях Казахстану.

      Але ж і так званих «великоросів» не минала чаша сія. Ленінградець Микола Вавилов – знаменитий біолог, генетик, академік. Об’їздивши півсвіту, зібрав доти небачену колекцію насіння культурних рослин. Про долю запротореного за грати такого ж відомого вченого, як і український математик Михайло Кравчук, клопоталися найавторитетніші зарубіжні науковці. Марно. Їхні звернення до катів хіба що прискорили смерть безневинного: в саратовській в’язниці тюремники розчинили бездиханне тіло Вавилова у ванні з вапном - щоб ні сліду, ні пам’яті.

     Якщо глибше поміркувати, то часто йшлося не стільки про ідеологію, як про зовсім інше. На видноті – виверження шкурницьких інтересів. Замір – усунути конкурента. Посісти його місце. Збагатитися на його спадщині, на його здобутках. А глибше – дошкульне. Яка ж нечиста сила зуміла так поглумитися над розумом людським, що рідний брат Миколи Вавилова мусив розписуватися в обвинуваченнях проти єдинокровного? І хіба така наруга над власними помислами, таке самознищення людської гідності – якийсь виняток? Не осягнути ніякими здогадками, хто тільки і проти кого тільки не лжесвідчив. Який безмір скалічених душ! Одні зраджували найближчих, найдорожчих, другі відхрещувалися, відчужувалися від найрідніших. І скільки потерпілих упадало в крайній відчай та зневірювалися, проклинаючи жорстоку юдоль земну.   

     То що ж виходить? Зажерливість ординського зла була запліднена підступною хитромудрістю попередніх зазіхань на панування в світі Римської і Візантійської імперій. У ХХ ст. н. е. зухвало, як ніколи раніше, ішлося про винищення саме слов’ян з нечуваним доти розмахом. І судімо – чи ж не вдавалося це? І, головне, чи ж далі не учиняється теж саме? І яка ж іронія долі! Не хтось інший, як Плотніцький, приналежний до того народу, котрий потерпав від Голокосту, коїть нині таке ж огидне й звіряче на окупованій кремлівськими найманцями східній окраїні стражденної Української Держави. Невже людській спільноті на роду написано до скону борсатися в трясовині неминучої ненависті одних до одних? Невже йдеться не до просвітлення людства, а до його самознищення?

     В яке ж пекло нині ввергає Україну Молох глобалізації? Не приведи, Господи, наслідувати недолю Іраку, Афганістану, Лівії, Сирії та ще яких там розтерзаних, доведених до самогубств? Який же Чорнобог так мізки вправив одурманеним на осквернених ординською навалою Донеччині й Луганщині, що божеволіють від ненависті не до зловорожого нашестя, а до жертв загарбників? Зглянься, всеможний Боже! Чудні діла хоч не твої, а сатанинського поріддя. Але чому так легко розбудити звіра не в когось іншого, а в тих, котрі – вінець природи? Зомбує киселівська, сиріч кремлівська, пропаганда марновірних. Підлота так, як джина з пляшки, випускає навіть не низькі, а дикі тваринні інстинкти з підсвідомості таки ж двоногих, достойних кращого, аніж того, щоб якісь заброди з чортзна-якої далини впокорювали їх, як звірину на арені цирку.

     Яку ж сліпоту і глухоту здатні наводити огидної підступності зомбоящики! Невже ж навіть крізь темінь одурманення не лізе межи очі те лихо з лих, у яке влипли Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія, Нагірний Карабах… Та чи здатна збагнути, що й до чого, непросвіщенна темінь і пробуджена оскаженілими пропагандистами тваринна зажерливість. Поділяй і … Ні, не владарюй, а глумись, знущайся, визискуй, обдирай до нитки будь-кого беззахисного.  Будь-що з чужої власності «віджимай».

     Бандит, волоцюга, злодійська личина править бал на повну губу. Засіває сплюндровані й дощенту випалені міста і села отрутою брехні і кривдою. Прикриває хижацький вишкір пропагандистською ганчіркою «русского мира». Захлинаючись, уславляє тих, що владарюють у неприступних коридорах влади, наслідують ідеологію царського безумства, скуповують по закордонах вілли і палаци, спроваджують у прокляті зарубіжні світи усіх своїх нащадків – на виховання, для окультурення та засвоювати не рабські манери.

     Ці вже знатимуть, куди втікати, як дочка тирана Світлана Алілуєва, та де оселятися, як виховані генсеком Микитою Хрущовим. Нюхом чують керманичі імперських зазіхань, де безпечно доживати віку, а де – «вонючий сарай», з якого вирвався після похмілля легковірний французький лицедій Жерар Депардьє. Спішно продав подаровані Путіним квартири і спалив російський паспорт, вручений з почестями жаданому переселенцю без будь-яких формальностей і зволікань: «Прощай, немытая Россия, Страна рабов, страна господ, И вы, мундиры голубые, И ты, им преданный, народ».

     Прозірливе передбачення поета з Божої ласки Михайла Лермонтова. Хіба що для далекосяжної класичної російської літератури можна було б і так: «И ты, ею преданный, народ».

     Що ж до неприкаяного французького світила, то він, звичайно ж, плекав надію випивати свою чималу щоденну дозу вина в розкошах «сералю». Мабуть же, саме такими уявлялися непробудному мрійнику палаци з гаремами в Османській імперії, а опісля загалом у мусульманських сатрапіях – хоча б і за щемливими пригодницькими фільмами про Анжеліку, королеву любощів. Не сподівався звиклий до європейського комфорту, що роззирнеться в… «сараї». Так перехрестив перебіг історії блиск колись запаморочливого. Жорстока юдоль земна – жахалися ще давньогрецькі мудреці… 

Вадим Пепа
 

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-