Росія: «веймарський синдром» фашизації

Росія: «веймарський синдром» фашизації

1924
Ukrinform
Коли якась фраза приписується Черчиллю, то це, як уже повелося, означає лише одне – вона того варта!

Це як своєрідний знак якості. Взяти хоча б таку політичну тезу найвищої, як на мій погляд, проби: «Фашисти майбутнього будуть називати себе антифашистами».

Можливо Черчилль цього й не говорив. Можна навіть погодитись, що такої довершеності ця фраза досягла лише в результаті тривалої трансформації вислову губернатора Луїзіани 1930-х років Хью Лонга. А звучала вона у той час так: «Коли фашизм прийде в Америку, це станеться (в ім’я / під виглядом / під іменем) антифашизму».

Але не станемо цим особливо перейматися - від того ідея, що майбутні фашисти будуть мімікрувати під антифашистів -  не втрачає своєї актуальності. Особливо це стало помітним в час агресії Росії проти України.

Перипетії «гібридного миру»

Крім розв’язаної Росією «гібридної війни», на превеликий жаль, мусимо жити в умовах такого-собі «гібридного миру», яким просяк увесь світ.  Йдеться не лише про «дугу нестабільності» від Північної Кореї до Малі, від Бразилії до Болгарії й від Греції до Occupy Wall Street у США.

Давайте визнаємо щиро: світ втратив оптимістичні орієнтири поступу, позбувається свого гуманістичного профілю і, що особливо насторожує, - стає на загал менш соціально відповідальним. А відтак нині уже не «привид бродить по Європі – привид комунізму». Справа серйозніша:  дає про себе знати феномен соціального радикалізму, що латентно, а то й демонстративно прокладає шлях до фашизації суспільства. Хіба вибух екстремізму на Близькому Сході ні про що не свідчить? Хіба кар’єрний злет популіста Трампа у США ні про що не говорить? Хіба останні вибори у Австрії не є свідченням загрози правого радикалізму?

Коли економіка світу зосереджена на обслуговуванні приватних інтересів якогось 1% населення Землі, то потенціал агресивності в суспільному житті неминуче буде зростати. Хіба що насилля буде виступати «гібридно» - під личиною ненасилля, а то й навіть миротворчості. На цей феномен було звернуто увагу президентом Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ) Клаусом Швабом в Давосі 2016 року: в наші дні й надалі «буде все більше стиратися різниця між такими поняттями, як війна і мир, воююча і невоююча сторони, і навіть насилля і не насилля» . От така наукова констатація факту!  Як мовиться - «без гніву й упередженості». Просто – як доконаний факт! Куди вже далі – коли зникає різниця між такими поняттями як «війна» і «мир»?

А й дійсно – давайте вдумаємося: Росія у «Мінському процесі» чомусь фігурує як невоююча сторона, тобто - не як агресор щодо України. Більше того – у своїй зовнішній політиці Росія виступає в тозі миротворця під гаслами боротьби проти тероризму і фашизму!

А тим часом життя неспростовно доводить: агресивна Росія у все більшій мірі стає на шлях фашизації, що створює величезні ризики як для України, так і для Європи і всього світу. І не бачити цього було б на грані злочину.

Веймарський синдром

В якості робочої гіпотези щодо фашизації Росії нами було покладено модель американського політолога Олександра Янова. Модель ця була викладена ним у книзі «После Ельцина. «Веймарская» Россия», що вийшла друком у видавництві «Московская городская типография А.С.Пушкина» ще у 1995 році. Двадцять років – термін уповні серйозний для апробації викладених у книзі висновків і передбачень. І передбачення, на превеликий жаль, оправдалися.

Спочатку – декілька штрихів про сам феномен «Веймарського синдрому». Як відомо, Веймарською називалася демократична республіка, що виникла у 1918 році в Німеччині на руїнах вільгельмівської імперії після поразки у Першій світовій війні. Економічно вона була не такою вже й слабкою й уповні ринковою. Після короткого періоду жорсткого пресингу з боку держав-переможців щодо Веймарської республіки, згодом було досягнуто взаєморозуміння – для виплати репарацій економіка Німеччини повинна була працювати справно. А тому стараннями Англійського банку вдалось приборкати жахливу інфляція 1923 року. Виплати по зовнішньому боргу були більш-менш раціонально розстрочені. Більше того – Веймарська республіка була затоплена зовнішніми кредитами. В цілому ринок процвітав.

Однак нікому серед сильних світу цього не прийшло в голову, що слід подбати й про долю демократичного устрою в Німеччині, а в остаточному підсумку - про розбудову соціально відповідальної держави. А тим часом дались взнаки перші симптоми політичної кризи: у березні 1920-го року країну потряс берлінський путч Вольфганга Каппа. У листопаді 1923-го реваншисти на чолі з Гітлером і Людендорфом спробували організувати в Мюнхені «марш на Берлін».  

А тим часом суспільно-економічні структури держави залишалися без змін. Офіцерський корпус рейхсверу був тісно пов'язаний з промисловою олігархією. На своїх місцях, як і раніше, залишалися імператорські чиновники й поліцейські. Центристський курс президента Фрідріха Еберта постійно перебував під вогнем критики як з боку затятих комуністів, так і з боку радикальних нацистів. Та ж доля спіткала й президента Пауля фон Гінденбурга після 1925 року. Тобто – в країні зримо нарощували міць радикальні суспільні сили, які не сприймали демократичні цінності. І коли Велика Депресія 1929-1933 років потрясла світовий капіталістичний ринок, демократія в Німеччині була з легкістю відкинута. Падіння виробництва у 1932 році сягнуло 40%, безробіття перетнуло рису в 45%. Підсумок відомий: Веймарська республіка змінилася Третім Рейхом.  

Капіталізм – не синонім демократії

Із цього короткого періоду німецької історії Олександр Янов робить узагальнюючий висновок і переносить досвід Веймарської республіки на Росію «лихих 1990-х» років. Зокрема Янов попереджав: «спроба звести гігантське завдання демократичної трансформації імперського гіганта до тривіальної проблеми грошей і кредитів не може закінчитися нічим, крім всесвітнього лиха. І ось увесь цей трагічний  сценарій розігрується на наших очах. Доля веймарської Німеччини оживає в долі «веймарської» Росії. Те ж мажорне багатообіцяюче начало. Той же драматичний розвиток, та ж напруга сутичок з непримиримою опозицією. І та ж політика, головними творцями якої стають фінансисти – з їхньою логікою і системою пріоритетів». Передчуття загрозливої перспективи змусило Олександра Янова вдатися до алармістського прогнозу: «Веймарський сценарій прирік наших батьків на нову світову війну, на Голокост. Уявити собі, якого вигляду набере його фінал в ядерний вік, - не вистачає навіть уяви».

Олександр Янов жахається від того, наскільки недолугим залишається мислення представників ринкового фундаменталізму, які вважають, що демократія неминуче прийде сама собою, як тільки економіка перейде на ринкові засади. У підсумку, попереджав  дослідник, це може привести до вкрай небажаних результатів: «Ця простота дуже приваблива, але й дуже підступна. Капіталізм – не є синонімом демократії, і тим не менше, чим же усі перейняті на рівні практичному? Коротко – ринком. Працювати в Москву посилаємо економічних радників, рахівників і бізнесменів, а не політиків й інтелектуалів. План допомоги будівництву вільного ринку в Росії у нас є. План будівництва в ній демократії – відсутній. Демократія, гадається нам, виросте сама собою – як природна надбудова, над ринковим господарством. А якщо не виросте? А якщо на ринковому фундаменті буде споруджена потворна і зловісна будова російського реваншизму, авторитарного, войовниче антизахідного й антидемократичного? Як вам сподобається така перспектива?»

Зарубіжні мамки і няньки «дикого ринку»

На сьогоднішній день, як ми можемо переконатися, це уже не перспектива, а сувора реальність. То чому ж цю проблему дослідники намагаються й досі сором’язливо оминати? Та тому, зазначає Янов, що тут зачіпаються інтереси великого бізнесу, обстоювані представниками ринкового фундаменталізму: той же «Міжнародний валютний фонд і Всесвітній банк мають свою стратегію розбудови ринку, що ніяк не співвідноситься з інтересами розбудови демократії». І дійсно, один лише приклад: за перші 20 років незалежності із Росії в офшорні зони було виведено 800 млдр. дол, а з України – 167 млрд. Чим не гешефт? При цьому мало хто думав про те, як це вплине на соціальні процеси в Росії чи Україні. Мовляв, це вже внутрішні проблеми цих держав. Якось воно та розсмокчеться… Не розсмокталось! От саме тому, писав Олександр Янов, ті сили Росії, які віддавали пріоритет розвитку засад демократії, були потіснені з політичної арени, а харизма Єльцина стрімко блякла навіть у очах російських дисидентів. У підсумку уже в 1995 році Олександр Янов передбачав падіння режиму Єльцина, що «неминуче потягне за собою і крах російської демократії й торжество імперського реваншу». А подальші прогнози й взагалі розходилися із поширеними тоді на Заході оптимістичними оцінками щодо майбутнього Росії.

Оцінюючи путч радикальної опозиції 1993 року в Москві, Янов однозначно застерігав: «Фашизм з’явився в Росії не сьогодні, хоча й нині загроза, що йде від нього, очевидна не для усіх… У всього світу на очах ця демонічна сила бурлить, демонструє себе в десятках фашистських газет і журналів, підпорядковує собі російський парламент, виплескується під чорно-золотими і червоними знаменами на вулиці російських міст. Російський фашизм знайшов своїх витончених інтелектуалів та ідеологів, зібрав і озброїв штурмові загони… Сам Єльцин визнав це, коли в своєму телевізійному зверненні до народу 4 жовтня 1993 р. оголосив про «розгром фашистського заколоту», і знову 28 лютого 1995 р. – в спеціальному указі про боротьбу з фашизмом».

Веймарська Росія

Прогнози Олександра Янова на майбутнє стали пророчими. Він виходив із того, що «веймарська» ситуація в Росії не має вирішення на внутрішній політичній арені. Якщо Захід цього не зрозуміє, писав Янов, то раніше чи пізніше на зміну «веймарським» політикам Росії часів Єльцина, які поки що в 1990-ті шанобливо прохають Захід про допомогу, неминуче прийдуть інші лідери, які поставлять за завдання взяти все, що їм потрібно, силою. В історії тому багато прикладів: у Японії це був Того, в Німеччині – Гітлер. В Росії, пророкував Янов, теж з’явиться хто-небудь. І ось тоді  Європа вже буде корчитись не лише від носіїв новітнього середньовіччя, бо до всього цього добавиться ще й ядерний шантаж. І всі європейські мрії про мир і процвітання підуть прахом, а Заходу доведеться платити не грошима, не політичними зусиллями й інтелектуальною мобілізацією, але ще й десятками мільйонів молодих життів.

Ось саме в цьому вбачав Янов загрозу, яку несе у собі «веймарська» Росія: «Присвятивши без малого четверть століття вивченню того, як зароджується й стає на ноги російський фашизм, я вбачаю в ньому точно таку ж бомбу уповільненої дії, яка зірвалася у веймарській Німеччині. І точно так же, як і 70 років тому, веде себе стосовно до цієї бомби Захід, а насамперед – американський уряд, що повторює всі помилки своєї передвоєнної політики й повністю ігнорує уроки власного післявоєнного тріумфу. Замість того, щоб опрацювати стратегію демократичної трансформації Росії і знайти способи втілення її в життя за нових умов, він безпомічно спостерігає за логічним ходом ще одного веймарського експерименту» .

Фашизація Росії

Тоді, в 1995 році, коли вийшла друком книга, Олександр Янов ще допускав, що його веймарська метафора може так і залишитися метафорою. І тут же ставив запитання: «А якщо ні? Якщо бомба й насправді лише чекає свого часу, щоб перевернути догори дригом усе наше і наших дітей життя?».

У 2006 році, коли після відречення Єльцина від влади курс Кремля на реставрацію імперської Росії в цілому уже визначився, лідер молодої єльцинської команди – Єгор Гайдар – підводив сумні підсумки провальної модернізації країни. Зокрема він зазначав, що хід подій в нинішній Росії все більше нагадує «веймарський синдром» Німеччини.

Після анексії Криму фашизація Росії увійшла в нову фазу. Як зазначає професор Вищої школи економіки (Москва) Гасан Гусейнов, «політичний концепт «Новоросії» і воєнна агресія на Донбасі супроводжується фашизацією внутріполітичного процесу в самій Росії. Риторика Путіна («пята колона») вимагає від громадян «пильності» і виявлення внутрішніх ворогів як небезпечніших за будь-якого зовнішнього ворога. І все це парадоксальним чином оголошується «антифашистською політикою Росії». Очевидна і неприкрита війна у Східній Україні ведеться силами бойових загонів, що комплектуються в низах російського суспільства. Ідеологічне обгрунтування ліквідації української державності відбувається під тими ж гаслами, які освячували «повернення» (heim ins Reich) Австрії й Чехії у складі осії Великої Німечини» .

Завдання на перспективу

Для нас, українців, поставлене Олександром Яновим запитання не є нині ні метафорою, ні академічним припущенням. Російська агресія проти України 2014 року розставила усі крапки над «і».  Росія не просто проголосила себе унікальною світовою цивілізацією, а й намагається нав’язати свою систему цінностей, далеку від засад європейської демократії, усьому навколишньому світу. Грузія 2008 року та Україна 2014 року – лише перші кроки на шляху авторитарного імперського експансіонізму. Подальше розмивання європейських цінностей у сусіднх країнах - для Росії справа першорядного значення.

Приклад тому – висока оцінка Адольфа Гітлера як політика «щонайвищого класу» кремлівським ідеологом Андроніком Міграняном. Для адекватної передачі змісту сказаного, передамо його слова, поміщені в російській урядовій газеті «Известия», на мові оригіналу: «Нужно отличать Гитлера до 1939 года и Гитлера после 1939 года и отделить мух от котлет.  Дело в том, что пока Гитлер занимался собиранием земель, и если бы он был славен только тем, что без единой капли крови объединил Германию с Австрией, Судеты с Германией, Мемель с Германией, фактически завершив то, что не удалось Бисмарку, и если Гитлер остановился бы на этом, то оставался бы в истории своей страны политиком высочайшего класса» . 

Проблема не в тому, що Мігранян сказав чергову дурилку – до 1939 року уже на повну силу функціонував Дахау, уже діяли середньовічні расові закони, та й «Кришталева ніч» уже відбулася. Суть питання в іншому: Слідчий Комітет Російської Федерації не знайшов у словах Міграняна жодного складу злочину, й дійшов висновку, що Мігранян всього лише виступив із «дискусійними умовиводами».  В позиції Слідчого Комітету вгадуються слова геніального російського письменника Грибоєдова: «Ну, как не порадеть родному человечку!».

Путін: претендент на лідерство в Європі

На загрозу, що нависає над Європою, вказав Президент України Петро Порошенко у своєму звернені до політичної еліти в Мюнхені 2016 року. Росія, за його висновками, усіма можливими способами намагається створити нову Європу з іншими цінностями – ізоляціонізмом, гомофобією, неповагою до прав людини, релігійним фанатизмом? Більше того, президент України назвав російського президента «лідером альтернативної Європи»: «Ця альтернативна Європа має свого власного лідера. Його зовуть Путін. Ця альтернативна Європа має своїх піхотинців. Це проросійські й антиєвропейські партії, які є в кожній європейській країні».

Закономірно виникає питання – чи не пора серйозно вивчати ті соціальні процеси, що створюють ґрунт для появи отих самих піхотинців? Що б хто не казав, але ряди ультраправих та лівацьких партій зростають, а їх вплив не лише у європейському політикумі, а й у світі в цілому, з кожним днем стає все помітнішим. І тут не обійтись політичними загальниками про глобальну кризову ситуацію, про важкопрогнозовані кроки в політичному мейнстрімі та суб’єктивні помилки тих чи інших лідерів провідних світових держав, що контролюють «порядок денний».

Досить сумнівним залишається підхід до описання тероризму лише як насильницьких дій, без врахування мотивів появи цього суспільного феномену. Відтак заслуговує на увагу трактування тероризму відомим американським дослідником Наумом Хомським: «По-перше, фактом є те, що тероризм діє. Він не терпить невдачі. Він працює. Насилля, як правило, спрацьовує. Це світова історія. По-друге, це серйозна аналітична помилка, говорити, як це загальноприйнято, що тероризм – зброя слабких. Як і інші засоби насилля, це насамперед зброя сильних, фактично у переважній більшості випадків. Він розглядається як зброя слабких тому, що сильні також контролюють систему доктрин, і їх терор не вважається за терор. Це практично універсально». 

Слід зважати на те, що суспільна напруженість зростає на наших очах, свідченням чому й стали дискусії під час засідань Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ) в Давосі у січні 2016 р. Отже, назрів час дати відповідь на сакраментальне питання: як, завдяки чому  і ким стелиться доріжка радикалізації світового політичного пробудження що рано чи пізно доводить до фашизації політичного життя країн світу? А насамперед – у Росії.

Василь Ткаченко, доктор історичних наук

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-