Це деградація...

            А річ ось у чому.

            Ми, сусіди, вітали бабусю з ювілеєм. Наші розмови перервав стукіт у двері. Прийшла колядниця років 7-8. З торбинкою, пластиковою пляшкою і… чаркою в руках. Від цукерок і зефіру стала відмовлятись. Кілька гривень взяла. Заявила, що бере… горілку (!!!). «Хіба ти п’єш її?» - запитала розгублена дочка ювілярки. «П’ю!..» - почула у відповідь. Для певності дитина показала свою пляшку. В ній бовталося з-півлітра спиртного: видно було по «жмурках».              

            Жінка отетеріла.

            - А як не даєте горілки, то 130 гривень давайте!..- цілком серйозно заявила дівчинка.

            Звичайно ж, ніхто  їй нічого не налив у ту пляшку. І подальша наша розмова різко переключилася на аналіз  несподіваної ситуації. Звучали різні здогадки, хто і звідки «організував» таким чином  «горілчане» забезпечення свята для себе з допомогою дитини, і чому саме 130 гривень…

            А для мене другою, контрольною, "кулею" в свідомість стала та пляшка: хтось же наливав у неї – дитині! – сто чи скільки там грамів «зеленого змія»!..

            Залишаю даний  факт для обмірковування і самостійних висновків кожному читачеві цих рядків. Хочу висловити кілька своїх думок з приводу деяких «сучасних» тенденцій. Й не лише щодо відзначення Різдва Христового, «старого» Нового року, інших християнських  свят, що передбачають певні ритуали.

            Перше: далеко не всі сучасники знають добре суть глибоких за змістом церковних відправ або сповнених різної символіки обрядів і звичаїв свого народу. На противагу цьому все зростаючий прагматизм життя, а також зубожіння переважної частини українців (особливо в останні роки) змушують багатьох людей щоденно думати над шляхами виживання. Закономірно, що на цьому фоні ще більше поширюються крадіжки й пограбування, жебрацтво, шахрайство, інші «спрощені» методи забезпечення  себе шматком хліба. А якщо хочеться його ще й з маслом та ікрою – тоді й маємо те, що маємо в нашій державі: корупцію, нехтування законами, розкрадання бюджетних коштів і природних багатств, усе інше, що робить нас другосортними в цьому світі…

            Друге: ми вже давно змирилися з подібним, миримося  досі й поки що лише скаржимося на все і вся, тільки не на себе самих! Й у цьому також одна з причин нашого незавидного становища в світовому сьогоденні. Я ніколи не ідеалізував зарубіжжя – бачив сам дещо, спостерігаю за процесами, - але є ж чому і повчитися у людей!.. Не вчимося. На що сподіваємося?!.

            Третє: не можна сказати, що в нас загалом і в нашому районі зокрема нічого не робиться в напрямку збагачення духовності людей, особливо – молоді та дітей, а також розвитку народних традицій та обрядів. Дещо робиться. Проте – недостатньо. І в плані масовості, й у плані ефективності цих зусиль. Планомірної, постійної  і результативної роботи немає - так, лише окремі приклади в окремих місцях… Та й звідки вона візьметься, ця масова виховна  робота, коли в нашій країні така ось ситуація?.. ( Пояснювати? – Сам кожен бачить, що робиться навколо!..).

            Звідси – й спостерігаєш те,  про що розповів на початку цієї статті, бачиш інші приклади нашої деградації, нашої ганьби. Я не раз із болем у серці спостерігав, як розмовляють, рухаються (ходять, бігають навіть) школярі, не звертаючи уваги на виконання Державного Гімну України. Бо це саме роблять у той час і деякі їхні… вчителі. (Хай вибачає дехто за таку правду: треба їм робити висновки!). А  хіба ви самі не бачили, як не дотримуються елементарних вимог поваги до державних символів багато з дорослих?

            Пригадую, з яким осудом розповідала мені одна знайома про те, як батьки старшої групи дошкільнят влаштували у дитсадку пиятику з приводу випуску своїх чад із цього закладу. «То діти, - згадувала жінка, - граючись в сусідній ігровій кімнаті, весь час забігали до їхніх столів: просили щось смачненького»… А я додам від себе: і все бачене запам’ятовували!..

            Сам не раз був учасником застіль, де разом із дорослими за святковим столом сидять дітки. І при кожному чоканні - й свою склянку з соком чи компотом протягують до чарок… І ця ситуація практично знайома кожному з нас.

            То що ми очікуємо від них у старшому віці?..

            І чому тоді дивуємося, у кого воно таке вдалося?..

            А все ж починається із таких ось немовби «дрібниць». Котрі призводять інколи до набагато гіршого…

            І все це – на фоні багато чисельних і яскравих прикладів патріотизму й справжньої любові до своєї Вітчизни, особливо сьогодні. На фоні наших – деяких, правда – високих світових досягнень у різних сферах науки і техніки та інших напрямах людської діяльності на планеті.  Бо розумний же народ!

            Але чому ж ми такі різні водночас? Чому ми не розвиваємося – всі - все вище і краще, а… роз’їжджаємося в різні боки: одні – вгору, образно кажучи, а інші – все вниз?..

            Можна  було б ще й ще говорити на цю тему, але не скажеш усього за один раз у невеликій публікації. Тому завдання цих рядків – моє завдання -   вкотре привернути увагу своїх земляків до подібних проблем. В надії, що хоч якась частинка їх зробить правильні висновки і запитає себе: а яка моя власна участь у розвитку (не підриванні) духовних  і фізичних основ свого суспільства, у прогресі, а не регресі?..

            Розумію: ті, хто б мав у першу чергу замислитись над подібним, на жаль, не читатимуть цих рядків. Надія тільки на тих, хто читатиме: що не залишатимуться байдужими до того, що робиться навколо них.

            Й останнє. Україна, на жаль, уже давно стала об’єктом різнобічного впливу на себе з боку кількох найсильніших гравців глобальної геополітики. І це для нас погано. На цій арені наша держава має всі підстави бути рівноправним суб’єктом міжнародних відносин. А тут ще ми самі немало сприяємо опусканню своєї держави до рівня, якого не заслуговуємо в принципі!

            Схаменімося, люди!

           … А в очах і досі – та дівчинка із чаркою в руках…