30 млрд доларів: щоб українські ТЕС були такі, як європейські

Середній тариф за одну мегават-годину електроенергії, виробленої українськими теплоелектростанціями, становить майже 1800 гривень (64 долари за нинішнім курсом і приблизно 70 – за курсом міжбанку на початок року). Тоді як у більшості країн світу тариф не перевищує 50 доларів за МВт/год. А в Індонезії – навіть, «не дотягує» до 40. Про це свідчать дані звіту незалежного фінансового аналітичного центру Carbon Tracker щодо використання можливостей вугільної промисловості.

«Після української приватизації, для якої нібито залучали приватні інвестиції, після кількох років управління вугільними електростанціями «ефективними» менеджерами приватних компаній, після багатомільярдних інвестиційних надбавок на реконструкцію і модернізацію станцій, які включалися до тарифів, маємо найнеефективніші у світі вугільні електростанції з найвищими тарифами. І при цьому, найбагатшого олігарха, який цими станціями володіє», – коментує ситуацію експерт з питань енергетики Андрій Герус. І додає: «Ціна електроенергії, виробленої на вугільних електростанціях, в Україні на 40% вища, аніж у Європі і на 75% – ніж в Росії».

Нагадаємо, в березні 2016-го Національна комісія з регулювання енергетики і комунальних послуг затвердила нову методику визначення оптової ринкової ціни на електроенергію. Базується вона на вартості енергії, яку постачають на ринок саме підприємства теплової генерації. Хоча більшість енергії (57,1%) виробляється на атомних електростанціях із набагато нижчою собівартістю. Ще 6,9% загального обсягу електроенергії продукують вітчизняні ГЕС, 2,2% – частка альтернативної енергетики (вітрова, сонячна генерація, переробка біомаси, робота блок-станцій). Частка ж теплової генерації третій рік поспіль скорочується і нині становить 33,8%.

При цьому, відповідно до нової методики, вартість вугілля у виробництві вугільно-теплової генерації визначається за так званою формулою «Роттердам+» (коли до ціни вугілля у порту нідерландського Роттердама додають витрати на умовну доставку палива в Україну). Застосування цієї формули дозволило власникам ТЕС, зокрема, генерацій ДТЕК Ріната Ахметова і державного «Центренерго», отримувати додатковий прибуток, адже енергію вони почали продавати дорожче. Хоча більшість вугілля, яке використовують для виробництва продукції, аж ніяк не пов’язане із далеким Роттердамом: лише невелика частка палива справді надходить через європейські порти із ПАР та Південної Америки, а також віднедавна – зі США (для потреб «Центренерго»). У випадку ж із ДТЕК йдеться, переважно, про дешеве російське паливо та вугілля, видобуте на тимчасово окупованих територіях нашої країни. І, звісно ж, вугілля газової групи, що видобувається в Україні – на копальнях, більшість з яких також належать ДТЕК. А це гарантує компанії олігарха надприбутки (недарма ж після впровадження «роттердамської формули» акції ДТЕК на європейському фондовому ринку «підскочили» у ціні аж на 40%). При цьому власники генерацій, вочевидь, не поспішають вкладати ці «грубі гроші» в модернізацію виробництва, що й оцінили «належним чином» автори звіту, назвавши українські ТЕС найменш ефективними на планеті…

Капіталовкладення – як найлегший спосіб заощадити

«Не можна сказати, що устаткування вітчизняних ТЕС взагалі не оновлюється. За останні роки ситуація в галузі трохи поліпшилася, – розповів у коментарі Укрінформу голова Бюро комплексного аналізу і прогнозів Сергій Дяченко, – за даними аналітичних звітів, кількість фізично зношеного устаткування на таких об’єктах дещо зменшилася. Але це – «крапля в морі». Адже йдеться, зазвичай, про часткову заміну деталей і агрегатів, а не про комплексну модернізацію, яка вже давно назріла. Тобто, кардинально проблему це не розв’яже».

А проблема справді украй гостра. Адже ще у період приватизації більшості енергооб’єктів, пік якої припав на середину 2000-х – початок 2010-х років, фізично й морально застарілими були 80% українських теплоелектростанцій. Нині цей показник іще вищий.

«Наша вугільна генерація створювалася в 1960-1970-і роки. Логічним було б модернізувати усе це господарство іще кілька десятиліть тому. Але замість цього із нього увесь цей час намагалися «витиснути» максимум, – пояснює Сергій Дяченко. – Приміром, якщо атомну енергетику ще намагалися утримувати в належному стані і навіть створювали нові потужності (оскільки боялися виникнення аварійних ситуацій), про теплову генерацію «успішно забули». У цю галузь не робили жодних капіталовкладень. Та їх і ніде було взяти, оскільки гору брала «політична доцільність» збереження низьких тарифів».

До цієї, так би мовити «магістральної», проблеми додалися ще й інші, – нагадують експерти:

• Зокрема, вугільну генерацію в Україні традиційно використовують не у проектних режимах, при дотриманні яких підвищується ефективність виробництва і уповільнюється амортизація обладнання, а в маневрових – для запобігання виникненню дисбалансів в енергосистемі у періоди пікових навантажень.
• Також у попередні роки ніхто не звертав уваги на якість палива, використовуючи не ті види вугілля, які передбачені проектами будівництва ТЕС.
• Далися взнаки і помилки, допущені при приватизації більшості таких об’єктів. За логікою, це потрібно було б робити «під інвестиційні зобов’язання». Відповідно до умов таких договорів новий власник повинен був би упродовж визначеного періоду модернізувати ТЕС чи, принаймні, частину її виробничих потужностей. На практиці ж їх приватизували під створення вертикально-інтегрованих структур.

Як «працював» такий механізм, пояснює Сергій Дяченко:

«Цілком очевидно, що приватизаційна програма в енергосфері створювалася так би мовити «під компанію ДТЕК» – з умовою забезпечення ТЕС власним вугіллям. А на той момент усі найбільш ефективні шахти уже належали структурам Ріната Ахметова. При цьому нікого не хвилювало, що ДТЕК не має власного інвестиційного ресурсу. Знайти вільні кошти у процесі виробництва також було складно – через штучне стримування цін, коли власники потужностей компенсували втрату прибутків саме за рахунок скорочення інвестиційних програм».

Загрози для експорту і для внутрішнього споживання

З урахуванням цього зовсім не дивно, що виробництво одного мегавата електроенергії на наших ТЕС обходиться в 1,5-2 рази дорожче, аніж у розвинутих країнах. При цьому вартість електроенергії на внутрішньому ринку порівняно невисока – оскільки вона визначається за принципом «середньої температури по палаті». Так би мовити «в одному котлі» змішують дешеву атомну енергію, відносно дешеву, що акумулюється на ГЕС і ГаЕС, незначну частку дорогої (з урахуванням «зеленого тарифу») «альтернативної» енергії і дорогу продукцію ТЕС із не завжди вмотивованими «накрутками», пов’язаними із дією згаданої уже формули «Роттердам+».

«За таким же принципом українська електрика постачається і на експорт, – каже Сергій Дяченко, – низька собівартість атомної і гідроенергії забезпечують певну конкурентність цін на українську енергію на світових ринках. Але при переході до торгівлі на умовах двосторонніх контрактів (як це передбачено Законом «Про ринок електричної енергії». – Ред.), купувати продукцію українських підприємств теплової генерації ніхто із сусідів не захоче».

«Лікування» – за 30 млрд доларів…

Вихід, здавалося б, очевидний – повна модернізація потужностей. Але це не так просто – і з огляду на згадану вже проблему відсутності інвестиційних коштів, і з урахуванням змін, що відбуваються на європейському енергоринку. Адже приєднання України в 2011 році до Енергетичного співтовариства тягне за собою виконання екологічних директив ЄС щодо викидів парникових газів – в тому числі, і при модернізації енергетичних об’єктів.

«А це – дуже дорого. І справа не лише у тому, що встановлення на українських ТЕС очисних споруд «влетить у копієчку». Робота енергоємного очисного устаткування ще більше знизить ефективність роботи теплової генерації, – наголошує Сергій Дяченко. – За таких умов 25% наших ТЕС модернізувати взагалі недоцільно. Адже собівартість їх оновлення становитиме 1,25-1,3 млрд доларів з розрахунку на 1 гігават потужності. При цьому 1 гігават нових потужностей коштує максимум 1,5 млрд. Тобто, доцільніше будувати нові теплоелектростанції, шукаючи для цього інвесторів».

Повна ж модернізація зношених і морально застарілих українських ТЕС, за підрахунками експертів, обійдеться у 30 млрд доларів. Це – дві третини річного бюджету країни! Та й то такі капіталовкладення гарантують лише досягнення нашою тепловою генерацією середнього європейського рівня, а не наближення до кращих світових взірців...

…або – «газова» і «відновлювальна» альтернатива

Отже, складається враження, що вітчизняна теплоенергетика безнадійно відстала від рівня генерації у Європі. Однозначної відповіді на запитання: «наскільки доречно «гнатися» за сусідами?» – експерти не дають. Хтось при цьому говорить про безальтернативність атомної енергетики. Хтось активно критикує такий підхід – це, мовляв, небезпечно. І нагадує, що деякі із «цивілізованих» країн в осяжному майбутньому готуються відмовитися від неї взагалі. Хтось – за розвиток малої гідроенергетики. Інші ж нагадують про непоправну шкоду, якої вона завдає довкіллю. Один із виходів – розвиток альтернативної енергетики. І Україна тут має неабиякий потенціал. Але за нинішніх технологій і з урахуванням необхідних преференцій для стимулювання така енергія доволі дорога. Хоча затвердженою Урядом Енергетичною стратегією України на період до 2035 року і передбачене збільшення частки відновлювальної енергетики в енергобалансі країни до 25%. При цьому йдеться про максимальне скорочення власного вуглевидобутку і обмеження впливу на енергосистему вугільної теплової генерації. Натомість можливості ТЕС пропонується розвивати за рахунок власного ресурсу «блакитного палива». Адже Енергостратегією передбачене збільшення його національного видобутку до 30-35 мільярдів кубометрів на рік – зокрема, за рахунок газу із нетрадиційних покладів вуглеводнів.

З огляду на таку перспективу Сергій Дяченко пропонує вже зараз (незважаючи на доволі високу собівартість продукції), приділяти більше уваги використанню газових і газово-мазутних потужностей українських теплоелектростанцій. Він нагадує: приміром, Вуглегірська ТЕС, що входить до складу компанії «Центренерго», активна підготовка до приватизації якої нині триває, має потужні газово-мазутні блоки.

«З одного боку ідеться про додаткові потреби в дорогому «блакитному паливі» – приблизно 800 мільйонів кубометрів газу на рік, – уточнює експерт, – Тож поки що на станції працюють лише вугільні блоки. Але з точки зору ефективності регулювання вітчизняної енергосистеми, належним чином модернізувавши «газові» потужності цієї станції, ми отримаємо дієвий інструмент використання маневрових потужностей. А це – один із важливих елементів енергетичної безпеки країни».

При цьому для такої модернізації підприємству потрібен потужний інвестор. Тому Сергій Дяченко закликає при приватизації ДАЕК «Центренерго» не наступати «на старі граблі», намагаючись віддати її в руки вітчизняного бізнесу, який очікувано піде шляхом «заощадження на інвестиціях». Натомість потрібен стратегічний інвестор – приміром, впливова європейська компанія зі значним фінансовим ресурсом. Такий же «наголос» варто робити і при майбутній приватизації інших енергооб’єктів, що допоможе хоча б частково виправити ту «невеселу» ситуацію, в якій опинилась нині вітчизняна теплова генерація. І – як по-справжньому безальтернативний «рецепт» – тектонічні зміни в енергоефективності вітчизняної економіки.

Владислав Обух, Київ