У Берліні порушили питання видимості українок-в’язнів Равенсбрюка в німецькій культурі пам’яті
Захід організувала берлінська організація CineMova Ukrainian Empowerment Network в українській книгарні "Literatura bez cukru" в рамках "Український тиждень пам'яті", передає кореспондент Укрінформу.
"Це видання є насамперед можливістю посмертно дати голос жінкам, яких офіційна історіографія надто легко оминала. І це також заклик досліджувати долі багатьох невідомих", - зазначила під одна з ініціаторок видання Ірина Орися Марцюк, донька колишньої ув'язненої концтабору Лідії Укарми-Марцюк.
За її словами, книга стала "справжнім низовим проєктом". В її основі – десятиліття архівної роботи Українсько-канадського дослідчо-документаційного центру (UCRDC), який ще наприкінці минулого століття записував свідчення колишніх в'язнів. Під час пандемії коронавірусу їх почали переводити в письмову форму, і тоді стало очевидно, що частина цих історій належить українським жінкам із Равенсбрюка – що спонукало до ще ширшого пошуку.
"Коли ми востаннє спілкувалися, дослідниця нарахувала близько 5000 задокументованих імен жінок із теренів сучасної України", - розповіла Ірина Орися Марцюк.
Водночас, ці дані не є вичерпними, у тому числі через особливості реєстрації ув’язнених: у табірних документах їх зазвичай реєстрували не як українок, а як "росіянок", "польок", "румунок", "SU“ (Радянський Союз) або як осіб без громадянства – і таким чином їхнє походження робилося невидимим. За окремими оцінками, у концтаборі Равенсбрюк були ув’язнені до 8 тис. жінок із території сучасної України.
Ірина Орися Марцюк наголосила, що книга не може повною мірою передати масштаб трагедії: "Ми усвідомлюємо, що кілька голосів у цій книзі жодним чином не відображають страждання багатьох тисяч українок. Це лише голоси тих, хто вижив, хто залишив свідчення…Ця книга також не містить голосів тисяч жінок, яких після Ялтинських домовленостей повернули до Радянського Союзу, де їх зустріла ворожа атмосфера – суди, звинувачення у зраді, заслання до Сибіру", - додала вона.
Інша донька іншої колишньої бранки Равенсбрюку Оксана Марцюк представила біографію своєї – Лідії Укарми-Марцюк, уродженки Західної України, яка під час навчання у Берліні у листопаді 1942 року потрапила під облаву гестапо. Молоду жінку без жодного судового вироку відправили до Равенсбрюка, де вона спочатку виконувала важку фізичну роботу – прокладала дороги до заводу Siemens. Згодом, завдяки знанню мов і бухгалтерії, її перевели до заводської контори. У жовтні 1944 року її звільнили разом із 19 іншими в'язнями. Після звільнення Лідія Укарма намагалась передавати допомогу іншим українським в’язням – у Равенсбрюку та Заксенгаузені, а після звільнення Мюнхена організувала у місті центр підтримки для звільнених українських в'язнів і біженців, який став головним пунктом збору перед їхньою еміграцією до США та Канади.
За словами Оксани Марцюк, питання гідного вшанування українок у самому меморіалі на місці концтабору залишалося невирішеним десятиліттями. "Україна з’являлася лише під загальним поняттям Радянського Союзу… Це означало, що не існувало місця, де можна було б покласти квіти українським жертвам", - сказала вона.
Лише у 2011 році, після багаторічних зусиль вдалося встановити невелику меморіальну дошку українським в’язням – її відкривала зокрема Лідія Укарма-Марцюк. Це був її останній візит до Равенсбрюка – вона померла 2014 року.
Однак і сьогодні присутність пам’яті про українок у меморіалі залишається мінімальною. "Мене засмучує, що в основній експозиції майже немає згадок про українських в’язнів", - зазначила Оксана Марцюк.
Німецька історикиня Ута Герлант під час дискусії пояснила, що однією з ключових причин такої невидимості є усталена мовна та концептуальна практика ототожнення "радянського" з "російським". "У нас є звичка говорити не про радянських в'язнів, а завжди – про російських. Усе радянське зливається з російським, і за цим зникають інші нації – українці, білоруси, казахи, євреї та інші народи", - зазначила вона.
За словами Герлант, це стосується і мемуарної літератури, і таборових документів, де в'язнів часто позначали як "росіян", "радянських" або навіть "осіб без громадянства".
Історикиня підкреслила, що зміни у німецькій культурі пам’яті відбуваються, але дуже повільно: "Це – процес, який вимагає поколінь, і його рушієм, як правило, є самі постраждалі та їхні нащадки, а не академічні дослідники".
Окремо Герлант торкнулась актуального виміру проблеми: ярлик "фашизму" в Україні, яким Росія сьогодні виправдовує війну, укорінювався роками в тому числі й тому, що десятиліттями образ українців був пов'язаний з подачі радянської і пізніше російської пропаганди з темою колаборації. "Коли сьогодні українців називають фашистами, це використовується для виправдання агресії… Це перевертання правди", – підкреслила вона.
Як повідомлялося, у Берліні з 4 по 9 травня проходить серія заходів під назвою "Український тиждень пам'яті", головним ініціатором якого є громадська організація Vitsche e.V.
Фото: Василь Короткий / Укрінформ
Більше наших фото можна купити тут
