Підтримка з Канади українських інтересів і справ
Канада належить до країн, які завжди, послідовно і в різних формах та способах підтримують Україну, в тому числі й у її протистоянні російському агресору. Днями це підтвердило нове повідомлення: канадський уряд надав Україні близько 1,7 млрд доларів (2,3 млрд канадських доларів), забезпечених доходами від заморожених активів Росії. І в тому, що подібних прикладів не бракує та що їхня кількість з року в рік множиться, немаловажну роль відіграє активна позиція, міцний авторитет в канадському соціумі української діаспори – найбільшої серед усього зарубіжного українства.
Ця позиція, цей авторитет створювалися не одним поколінням наших співвітчизників, яких нелегка доля змусила покинути рідні краї і шукати виходу зі скрути в далекій заокеанській стороні. Один з найбільш відомих мені прикладів – митарства і сходження на вершини бізнесового успіху та суспільного визнання Петра Дмитровича Яцика, який народився сто чотири роки тому, 7 липня 1921 р., в селі Верхнє Синьовидне Стрийського району Львівської області, а на канадський берег, гнаний немилосердними обставинами, пристав у 1949 році з сімома доларами в кишені.
Приклад його життя й діяльності, зокрема підприємницької, мені справді добре відомий – ще з нашої першої зустрічі й інтерв’ю з ним під назвою «Мільйони починаються з центів».
Та й про його вражаюче благодійництво для України (одна лише фінансова підтримка українських програм і студій у Гарвардському, Колумбійському, Лондонському, Торонтському, Альбертському університетах та Міжнародного конкурсу знавців української мови, який ось уже чверть століття проводиться в Україні, чого варті). Але нещодавно мені випало відкрити до цього незнану для мене сторінку в житті цієї невгамовної і невтомної в підтримці української справи людини. Йдеться про його періодичні звертання до канадського уряду та його очільників на захист цієї справи. Допомогла в цьому відкритті моя праця над перекладом з англійської на українську книги відомого канадського письменника і публіциста Джона Рейнольдса «Залишаючи рідний дім. Надзвичайне життя Петра Яцика».
Не в характері Петра Яцика було захоплюватися листуванням узагалі й, зокрема, з урядовцями Канади. Він вдавався до цих письмових звернень лише тоді, коли вбачав у цьому нагальну потребу і припускав, що до його слова прислухаються, що воно допоможе українцям у Канаді й далекій від її кордонів Україні. Про три таких випадки розповім докладніше. Думається, вони не тільки ілюструють певні періоди й події в житті української громади в Канаді, а й проливають світло на ще одну грань проукраїнської діяльності видатного українця, яким був Петро Дмитрович Яцик, чий сто четвертий день народження ми нині згадуємо і вшановуємо.
Перший випадок, про який хочу розповісти, пов’язаний з візитом у травні 1971 року в СРСР тогочасного прем’єр-міністра Канади П’єра Елліотта Трюдо. Ця поїздка відбувалася в умовах розрядки, певного потепління відносин між Заходом і Сходом і задумувалася, зокрема, з метою обговорення можливої участі обох країн у розвитку Арктики. Варто зауважити, що наприкінці шістдесятих років Петро Яцик прихильно зустрів обрання Трюдо главою канадського уряду, вважаючи його прогресивним політиком, одним з найрозумніших людей у канадському істеблішменті. І раптом після повернення з Москви Трюдо робить дивну заяву: «Моя позиція в Радянському Союзі або в Канаді полягає в тому, що кожен, хто порушує закон, щоб стверджувати свій націоналізм, не отримує від мене багато симпатій».
Слід зазначити, що ця заява була зроблена через шість місяців після жовтневої кризи 1970 року в Канаді, пов’язаної з діями ліворадикальної підпільної партії Фронт звільнення Квебеку (ФЗК) і була спрямована проти сепаратистів-екстремалів у Квебеку так само, як і проти будь-яких інших, але його застосування до груп, які прагнули законної свободи від тиранії – саме в цьому випадку до українців, – викликали обурення і сердиту відповідь Петра Яцика. «Бути лідером кращої країни у світі не є легкою відповідальністю ", – писав він у своєму листі, – і це не слід марнувати під час підписання договорів з Радянською Росією, – договорів, які так обмежують, так зв'язують, що українська нація досі не змогла позбутися імперіалістичних наслідків одного з них – підписаного 317 років тому». Петро Яцик мав на увазі Переяславський договір 1654 р., також відомий як Переяславська Рада.
Визнаючи ймовірний вплив наслідків жовтневої кризи у Квебеку на твердження Трюдо, Яцик у своїх нотаціях зазначав: «Як може людина ваших знань свідомо порівнювати український націоналізм з націоналізмом ФЗК? Кожен з них – поєднання обставин та політичних ситуацій своєї країни. Причини і наслідки націоналізму як у Канаді, так і в СРСР абсолютно не пов'язані між собою. Тому що привело вас до ототожнення боротьби за визнання і свободу українців з жорстоким повстанням та незаконними методами Фронту звільнення Квебеку?»
Запальна атака тривала на чотирьох сторінках Яцикового листа. При цьому зазначалося, що заява про націоналістичну підтримку України (чи будь-якої республіки в Радянському Союзі) радянською людиною, ймовірно, призведе до її десятирічного ув’язнення і перебування в сибірському ГУЛАГу. Його лист також був пройнятий особистим пекучим болем. «Важко повірити, що таке необдумане твердження могло б бути ненавмисно висловлено вами, – продовжував він. – Потрібно приймати будь-який з двох поглядів на ваші дії в Росії: чи то ви захоплюєтеся і погоджуєтеся з російською формою правління і хотіли б бачити встановлення її в Канаді, ... або що ви – лицемір». Він закінчує свою звернення до Трюдо словами: «Я думаю, що для вас настав час прокинутися і подивитися на реалії договору з Росією, перш ніж у поколінь будуть підстави звинувачувати вас у своїх стражданнях!!!» Петро Яцик навряд чи був єдиним у Канаді та за її межами, хто критикувати слова Трюдо. Проте, як вважає Джон Рейнольдс, сумнівно, що хтось перевищив коментар Петра Яцика в запальності і доречності.
Другий випадок теж пов’язаний з початком сімдесятих років та із контактами Канади з СРСР. Наприкінці 1972-го радянський прем'єр-міністр Олексій Косигін здійснив державний візит до Канади із зупинками в Монреалі, Оттаві та Торонто. Коли протестувальники в Оттаві, серед яких було багато українців, висловили свою ненависть до Косигіна й радянської російської політики щодо України та інших республік, поліція Торонто занепокоїлася можливістю здійснення насильницьких нападів у їхньому місті. 25 жовтня, коли Косигін, його супровід та різноманітні канадські сановники обідали в Науковому центрі Онтаріо, натовп демонстрантів, який, за оцінками, складався з трьох – чотирьох тисяч осіб, зібрався на вулиці, розмахуючи плакатами та запаленими свічками. Більше тисячі поліцейських Торонто, зокрема двадцять верхи на конях, протистояли цьому натовпу, поки, за узгодженим наказом, весь поліцейський контингент не напав на демонстрантів, розмахуючи батогами та поліцейськими дубинками.
Цей погром заплямував імідж поліції Торонто й обурив українських канадців, у тому числі Петра Яцика, який побачив у ньому прояви жорстокості, схожі на ті, які він спостерігав підлітком в Україні. Його відповідь у листі, адресованому політикам на муніципальному, провінційному та федеральному рівнях по всій країні, показала не тільки виправдане обурення щодо реакції поліції, яке поділяють більшість громадян, а і його стійку недовіру до Радянського Союзу й усього, що за цим стояло. Зазначивши, мовляв, демонстранти зібралися «попередити канадців про те, що вони можуть очікувати від спілкування з росіянами», він додав: «Цей спосіб дій поліції може бути першим плодом та впливом від російської торгівлі з Канадою. Другий російський метод полягає у брехні урядових установ до громадськості». В останньому коментарі згадуються попередні повідомлення преси про те, що працівники поліції зіткнулися з розгніваним натовпом від двадцяти до двадцяти п'яти тисяч, значно перебільшивши чисельність та наміри демонстрантів. «Я став свідком того, що мене лякає і викликає сором за майбутнє Канади», – підсумував він. Лист показав не тільки ступінь гніву, який генерував інцидент, а й також рішучий порив до боротьби з несправедливістю, що продовжував горіти в Петрові після того, як він врятувався втечею з післявоєнної України й побудував успішний бізнес і комфортне життя для себе та своєї сім’ї в Канаді.
Третій випадок з практики громадянської активності й твердої політичної позиції у відстоюванні українських інтересів Петра Яцика повертає нас до справи кардинала Йосипа Сліпого, якого після смерті в 1944 році уславленого лідера греко-католиків митрополита Андрея Шептицького було обрано керівником церкви. Радянська влада оголосила, що Українська Греко-католицька церква має бути ліквідована, а її парафіяни повинні іти «в обійми» Руської православної церкви на чолі з Московським патріархом. Це було неприйнятним для українських церковних діячів та їхніх конфесій. У відповідь більшість лідерів Греко-католицької церкви та чимало її священників емігрували на Захід і підтримували її там. Йосип Сліпий залишився в Україні, що було викликом владі. Він і греко-католицькі ієрархи, які залишилися, були заарештовані. Сліпий був неправдиво звинувачений у співпраці з нацистами під час окупації України і засуджений до восьми років. Цей термін ув’язнення був згодом продовжений. Зрештою, Йосип Сліпий був звільнений на початку 1963 року завдяки політичному тиску Римського папи Івана XXIII та президента США Джона Кеннеді на уряд Микити Хрущова.
Після його звільнення багато українських єпископів звернулися до Ватикану з петицією, яка містила прохання призначити кардинала Сліпого патріархом Церкви. Папа Римський Павло VI відмовився це зробити, викликавши незадоволення єпископів та українців взагалі. Папа також призначив єпископів у регіоні кардинала без його відома чи консультацій з ним. Ці дії багато українців вважали неповагою до людини, яку вони шанували. Складність ситуації полягала в тому, що Ватикан намагався умиротворити Радянський Союз і, як наслідок, Російську православну церкву. Ватикан вірив, що занадто велике визнання Сліпого могло б позиціонувати його як постать, навколо якої згуртуються українські політичні, культурні та релігійні діячі в Україні та за її межами, з ризиком роздратувати радянську владу.
Ця ситуація змусила Петра Яцика скласти лист до папи Павла VI із протестом проти такого поводження з кардиналом Сліпим. Лист є проникливим свідченням віри Петра. Переповівши про переслідування та тюремне ув'язнення кардинала Сліпого, Яцик написав: «Мене глибоко засмучує усвідомлення того, що Святий Престол у своїй мудрості та знаннях не підняв свого голосу, щоб зупинити переслідування та утиски своєї церкви з боку комуністів. Важко повірити в те, що незліченні ряди духовенства та вірних, які в минулому готові були віддати своє життя, щоб побудувати цей бастіон правди і справедливості, стали слабовольними доброзичливцями і, схоже, не розуміють природу радянської сутності». Якщо папа вірить у те, що радянська Росія зменшила напади на християн у постхрущовський час, то, додав він: «Не слід звинувачувати скорпіонів у тому, що вони поводяться як скорпіони, але наївно робити вигляд, що скорпіон стане хвилястим папужкою».
Ми розповіли лише про три випадки з епістолярної спадщини Петра Яцика та його участі в різноманітних громадянських акціях канадських українців. Три з багатьох. Бо він розглядав це як важливу для загальної української справи частину своєї діяльності в канадському суспільстві, починаючи із супутника Торонто міста Міссіссаги, де він жив, і закінчуючи масштабами всієї країни. І такий підхід теж послужив утвердженню його доброго імені в Канаді, як і авторитету всієї української громади в цій прихильній до нашого люду країні. У вже згаданій книжці про незвичайне життя Петра Яцика приводиться один епізод з його життя. На початку 1980-х Яцик був запрошений директорами Банку Монреаля (Benk of Montreal) на обід разом з президентами великих канадських корпорацій. За коктейлями з директором банку однієї із приморських провінцій Петра запитали, чому він поселився в Онтаріо, замість того, щоб вибрати Альберту, куди, як висловився директор, «пішла більшість українських фермерів». Зовні це виглядало, м’яко кажучи, образливо: співрозмовник грав на стереотипі сприйняття українців як селян, нездатних належати до міських забудовників. Петро проігнорував цей натяк і відповів: «У моєму селі казали: ходи до лісу по деревину, йди до села за мізками, а у великі міста за грошима. Мені не потрібна була деревина, і я не потребував мізків, тому однією річчю, яка залишалася, були гроші».
Що ж, Петро Яцик заробив їх немало, ставши одним з найбільш успішних підприємців і заможних людей в українській діаспорі. Але він тратив їх не тільки на розвиток свого бізнесу в Канаді, а й на вагому підтримку України, захисту української мови, освіти, мистецтва і культури. «Я задоволений тим, що зробив, і я все ще намагаюся зробити більше. – писав він у своїх замітках. – Я думаю, що це «більше» є необхідність зростання та досягнення в будь-якій професії та занятті, те, що життя пропонує будь-якій амбіційній людині після того, як він чи вона забезпечує основні потреби. Що ж до особистого щастя і самовдоволення, то в моєму віці я більше задоволений грошима, які віддаю, ніж грошима, які заробляю. Я особливо щасливий, коли жертвую частину своїх доходів у навчальні заклади, тому що вважаю, що більше освіти означає менше конфронтації… Мій бізнес поглинув половину мого життя, щоб заробляти на життя і (заробляти) гроші, – писав він кількома роками пізніше. – Друга половина мого життя була присвячена роботі з освітою та вченими для поліпшення своєї спільноти з розумінням того, що, сприяючи зростанню знань, я також сприяю Україні та світу».
* * *
У своїх спогадах про батька Надія Яцик пригадала одну з розмов між ними. Йшлося про батьків намір надати фінансову підтримку навчальної програми з українознавства Гарвардського університету. Сума – два мільйони американських доларів – становила значну частину сімейних активів. Коли Петро запитав, що думає Надія про його план, вона відповіла: «Якщо ти так думаєш про нього, то не піддавай це сумніву. Їм потрібні гроші, то дай їм їх». «Ти розумієш, – сказав він, – що чим більше я жертвуватиму з різних причин, тим менше залишиться для тебе та твоїх сестер?» Надія запевнила його, що цілком усвідомлює ситуацію. «Ти приїхав у цю країну, без знання канадської системи, без сподівань, що хтось дасть тобі поради, і без жодних грошей, – відповіла вона. – Проте ти досяг тут свого успіху. Ми народилися тут, здобули тут освіту і маємо тут друзів, і якщо ми не можемо бути самостійними, то твої гроші не можуть нам допомогти». Роками пізніше Петро Яцик зізнався, що намагався тоді приховати, наскільки її слова глибоко зворушили його. Її слова запали глибоко в серце Петра, зберігшись у ньому протягом усього його життя.
Минуло вже майже чверть століття, як надзвичайне життя цього славетного українця обірвалося. Надія Яцик перейняла і достойно продовжує естафету його підприємницької діяльності в нелегких умовах гостроконкурентного бізнесового світу. Естафету не тільки в бізнесі, а й у численних конкретних проявах підтримки України, захисту її інтересів як у канадському суспільстві, так і за його межами, у всьому тому, що сповідував і вважав своїм священним обов’язком її незабутній батько.
Михайло Сорока, заслужений журналіст України
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства