Книги проти кулі: пам’ять про Симона Петлюру

Щороку в Парижі біля могили Симона Петлюри – голови Директорії, Головного отамана військ УНР, журналіста й дипломата – збираються українці. До останнього він боровся за державність і культурну присутність України в Європі. У 1926 році Петлюру застрелили, а суд виправдав убивцю. Його ім’я й досі несправедливо пов’язують із «єврейськими погромами» – наративом, вигідним Москві й зручним для Франції. Насправді ж Петлюра закликав до союзу «Тризуба і Сіону». Наша кореспондентка у Франції розповідає, як зберігають пам’ять про Отамана та про нерукотворний пам’ятник йому – найстарішу українську культурну інституцію в Європі – Українську Бібліотеку Симона Петлюри.

«БАТЬКУ, МИ ТРИМАЄМО СТРІЙ, УКРАЇНУ НЕ ВІДДАМО»

25 травня, 14:35, цвинтар Монпарнас, Париж. Цього року тут накрапає дощ, вітер ганяє хмари. Я спостерігаю, як стежками поміж старих надгробків стікаються люди. Вони приходять щороку рівно в той самий час, у той самий день, коли Петлюру було нахабно розстріляно. Отамана не стало 99 років тому, відтоді, з невеликими перервами, – це непорушна традиція. Така сама, як і приносити 7 червоних троянд – за кількістю куль, випущених у засновника української армії. Найстарше покоління видно по поставі – вони тримають спину дуже рівно. Їм далеко за 80. Це діти тих, чиї батьки були соратниками Петлюри. Є діти цих дітей. І навіть онуки. Всі покоління української еміграції. Звичайно, тут і наші дипломати, й українці, які опинились в Парижі вже після початку повномасштабної війни. Але останніх значно менше. З 2022 року могила Петлюри стала також знаковим місцем для наших військових. Про це розповідає Алла Лазарева, заступниця головного редактора та паризький кореспондент "Тижня», яка вже 28 років живе в Парижі.

«Якось мені довелося супроводжувати тут українського військового у відпустці. Він звернувся до Петлюри: «Ну що ж, батьку, ми тримаємо стрій, боремося. Україну не віддамо. Справа твоя не вмерла, а навпаки – живе. От подивись, де проходить лінія фронту зараз – на Донеччині, Херсонщині, Запорізькій області. Порівняно з армією УНР ми дуже непогано просунулися на Схід».

Після панахиди Петлюрі та його дружині й доньці біля монументу залишається значно більше, аніж сім червоних троянд. Присутні потрохи розходяться, а ми з Аллою прямуємо до метро, щоб перетнути добрий шмат міста та потрапити туди, де досі живе одна з найважливіших справ, ним задуманих.

Рік тому Алла Лазарева була обрана головою управи асоціації «Українська бібліотека Симона Петлюри». Дорогою туди треба змінити три гілки метро, тож є час продовжити теми, які обговорювала громада біля монумента. Насамперед, про наслідки того гучного судового процесу, внаслідок якого вбивцю Петлюри Шварцбарда виправдали, а в свідомості французів закарбувалася зручна неправда про нього як про людину, що нібито вчиняла масові вбивства євреїв – ті самі «погроми».

КОМУ БУЛО ВИГІДНО ВИПРАВДАТИ УБИВЦЮ ТА ЗГАНЬБИТИ ЖЕРТВУ?

Як удалося поміняти місцями вбивцю та жертву і покарати вже вбитого? Алла Лазарева вже багато років вивчає, що пишуть французькі дослідники, які мають сміливість повертатися до цієї гучної справи. На її думку, з’являється дедалі більше нових свідчень та доказів, що за вбивством стоїть Москва.

Так лише зараз у Франції почали визнавати, що у вбивці – Шварцбарда – таки був спільник. Свого часу, суд не взяв це до уваги. Українські свідки ще раніше вказували на такого собі Міхаїла Володіна, якого вважали більшовицьким агентом.

«Цей Володін наполегливо намагався дізнатися адресу Петлюри. Його бачили разом із Шварцбардом напередодні вбивства два свідки. І саме Володін, найпевніше, попередив Шварцбарда, що Петлюра йтиме обідати сам, а не як завжди з дружиною та дочкою. Він стежив за Петлюрою. Тому ж цей Шварцбард так швидко і прибіг з пістолетом – просто в своїй білій блузі годинникаря».

Вона розповідає, що сучасний французький дослідник Ремі Біжауї у своїй книзі «Злочин Самюеля Шварцбарда» цитує листа Лаврентія Берії від 1930 року: «Якщо ми витратили стільки грошей на вбивство Петлюри та на викрадення Кутєпова…». Кутєпов – це білогвардійський генерал, який теж жив у Парижі, і якого радянські спецслужби таки викрали. Про причетність до вбивства сталінської ГПУ також згадував в американському Конгресі перебіжчик Пьотр Дерябов. «Є свідчення цього Дерябова десь у бібліотеці Конгресу. Треба туди їхати та шукати», – пояснює Лазарева.

Як відомо, справу виграв адвокат Шварцбарда Анрі Торес, який так вдало зманіпулював свідченнями та сконструював свої виступи, що більшість присяжних виправдали вбивцю.

«Торес відкрито навідувався до радянського посольства, і саме посольство організувало поїздку до України «по докази» такого собі журналіста Бернара Лекаша. Той ніким не був уповноважений, щоб це робити. У своєму щоденнику академік Сергій Єфремов каже, що цей Лекаш приїхав в Академію наук і став просити надати йому свідчення про «петлюрівські погроми». І коли йому сказали: ми можемо підготувати всі виписки газетні, про всі погроми того часу, то він відмовився, бо шукав саме «петлюрівські». Тобто він поїхав по упереджену інформацію, і супроводжував його всюди, звісно, представник посольства».

Саме цей Лекаш і привіз ті описи погромів, які так вразили присяжних.

Що найцікавіше, розповідає Лазарева, що цей журналіст, коли їздив по докази, навідався до мами Шварцбарда, написавши про це у своїй власній книзі.

«У ній він описує стареньку жіночку зі світлими очима, з якою були ще якісь її родичі. Вона зраділа, коли почула, що він від її сина. Але вона нічого не знала ні про вбивство, ні про гучний процес. Від неї все приховали. А тепер пригадаймо, що сам Шварцбард на процесі казав, що його матір померла, коли йому було сім років. Тобто він дуже багато брехав».

Звісно, від того 1926 року минуло майже сто років, дедалі важче шукати докази. Але точно зрозуміло, кому була вигідна дискредитація українського державного діяча – і білогвардійцям, і комуністам, і особливо зараз – теперішній Росії.

СТРАТЕГІЧНА КОМУНІКАЦІЯ ПО-ПЕТЛЮРІВСЬКИ

Ми знову змінюємо гілку метро, а з нею і тему розмови. Петлюра був гарним журналістом, каже Лазарева, тож він ще тоді добре розумів, що українцям слід розвивати свій культурний вплив у Європі. Те, що в наш час зветься стратегічною комунікацією.

«У часописі «Тризуб», який він видавав у Парижі, він писав, що українцям потрібна бібліотека, і потрібна вона насамперед як центр української культурної присутності. Тобто для нього це було важливо, щоб за тих обставин, у яких опинились українці, які тоді програли війну за державність, щоб вони зберігали та поширювали своє інформаційну присутність».

Йшлося не лише про книги, а і про документальні свідчення боротьби за державність – цінні архіви документів, а також про науковий та культурно-освітній центр українознавства у Франції.

«На жаль, не встиг він цю справу поставити на ноги. Але щойно його не стало, у тому ж 1926 році створився комітет – його найближчі друзі, соратники об'єдналися і запустили цю бібліотеку. Люди стали приносити книжки, збирати фонди. Бібліотека весь час змінювала місце. Її першим директором став друг Петлюри, який з ним воював і з ним приїхав сюди, Іван Рудичів».

Згідно зі звітом Рудичіва, до 1940 року книгозбірня нараховувала 14329 книжок (з них українською мовою – 7911, іноземними – 6318). Заклад робив експозиції на світових виставках у Брюсселі та Парижі. Але коли німці увійшли в місто, то всі 100 скринь з літфондом та реліквіями разом із самим директором вони вивезли до Берліна, а потім до Ратибора. Після війни Рудичів повернувся в Париж, але вже без книг.

СКАРБИ, ЯКІ ВКРАЛА МОСКВА

Коли до Німеччини зайшли радянські війська, то вони вивезли все у Москву. І це була величезна втрата, адже саме у тих фондах, каже Лазарева, були оригінали документів УНР та найцінніші історичні артефакти. Не кажучи вже про перше видання Конституції Пилипа Орлика.

«Тож наша перша бібліотека, по суті, застрягла у гебешних спецфондах, в Москві. Був один маленький проміжок часу, за Єльцина, коли Росія ненадовго відкрила архіви. І одна з французьких дослідниць, яка там працювала, побачила, що в багатьох книгах стоїть штамп «Бібліотека Петлюри». І вона сказала про це Ярославі Йосипишин – тодішній директорці. Та зробила купу демаршів разом із французькою державою. Тому що бібліотека ж була заснована як французька організація. Тобто книги ці юридично теж французькі. Ну, звичайно, нічого нам не повернули».

Узагалі, історія книгозбірні невід’ємна від історії її хранителів. Саме на них і трималась українська справа. Один із таких Петро Йосипишин, також соратник Петлюри. Він перебрав керівництво у 1958 році й обіймав цю посаду упродовж наступних трьох десятиліть. Завдяки його старанням та допомозі української діаспори відновилися надходження до фондів. Люди приносили те найцінніше, що досі зберігали вдома. Зрештою українцям вдалося відсудили в німців невеличке, порівняно із завданими збитками, відшкодування. Процес тривав понад десять років, і у 1968 році бібліотека за ці кошти змогла придбати нове приміщення, де вона перебуває і зараз – на вулиці Палестини, 6.

ЖІНКА, ЯКА ВРЯТУВАЛА БІБЛІОТЕКУ ПЕТЛЮРИ

Ми сідаємо на останню гілку метро, наближаючись до 19 кварталу, і я розпитую більше про Ярославу Йосипишин, доньку офіцера армії УНР Петра Йосипишина. Це та сама, що робила запити в Москву про повернення книг.

Після Василя Михальчука, який встиг заснувати представництво бібліотеки в Києві та конкурс молодих петлюрознавців, справа перейшла до Ярослави. Саме вона керувала бібліотекою упродовж чверті століття. І це стало, без перебільшення, справою її життя.

«Ти не уявляєш собі, наскільки вона була глибокою та освіченою людиною. Вона знала про всі книги, всі документи. Досконало. Не тільки, які саме та де вони лежать. Вона знала їхній зміст, все про них. Власне, всю картотеку своїми власними ручками створила. Ярослава була доктором Сорбонни з філософії. Вона написала дисертацію про землі на Заході України між двома світовими війнами. Знала історію визвольних змагань, літературу, культуру краще, аніж багато хто в Україні. А ще була блискучим фахівцем з французької історії, мови, культури. Таких людей більше немає, які б поєднували всі ці якості та ще й були настільки віддані українській справі».

Йосипишин викладала в Українському Вільному Університеті в Мюнхені та в Сорбонні. На початку 1990-х вела курси французької мови та цивілізації у тодішньому Київському державному інституті іноземних мов.

Водночас Ярослава самовіддано працювала з фондами. Любила це робити сама. Допомагала їй Дарія Мельникович, зараз цій бібліотекарці вже майже 90, тож вона рідко виходить із дому. Саме на цих двох жінках було усе господарство у вигляді 44 тисяч книг, архівних документів та мистецького спадку.

Йосипишин пішла з життя у 80 років. Гроші на своєму банківському рахунку вона заповіла бібліотеці. Завдяки цьому «Асоціація Українська бібліотека Симона Петлюри» може сплачувати комунальні, робити необхідні внески та утримувати будівлю в Парижі.

Тим часом ми вже підходимо до будинку номер 6 на вулиці Палестини. Це, до речі, єдина будівля в столиці Франції, що належить українській громаді. На горішньому поверсі майорить наш прапор – там парафія Української автокефальної православної церкви св. Симона.

ВУЛИЦЯ ПАЛЕСТИНИ, ДІМ №6: СЕРЦЕ УКРАЇНСЬКОЇ ПРИСУТНОСТІ У ФРАНЦІЇ

На маленькій кухні нас уже чекає Аллина заступниця Ганна Фабр, ми п’ємо чай з українськими цукерками та українським печивом. Весь інший простір другого поверху – це стелажі, полиці, ящички з картотекою, стоси книг та теки з документами. Відчуття – портал у часі щонайменше на 50 років назад. Алла каже, що колись часто приходила сюди працювати, але ніколи на думала, що колись фактично очолить цей заклад.

«Я дуже любила це місце, мені тут завжди було дуже цікаво. Море книг, тем, невідомих сторінок історії. Ми ж не знали тоді про цих дослідників України, які видавали книги тут, на Заході, й ніколи не бачили цієї літератури. Для мене, як людини, що приїхала ще з пострадянського Сходу, все було новим. До того ж тут завжди була Ярослава. Відколи почалась війна в 2014 році, вона не лише займалася бібліотекою, фактично, до самої смерті, а й постійно передавала через мене гроші на різні збори, для підтримки українського війська. Ярослава сама була дочкою петлюрівського сотника, який прибув до Парижа після падіння УНР та залишився тут жити».

За кілька років до смерті Ярослава вирішила перекомпонувати фонди. Хотіла зробити тематичні каталоги, виробила власну систему. Однак не встигла закінчити. Почався ковід, потім війна та хвороба. Тож коли довелося перебирати її справу, то половина книг уже були складені по-новому, а половина ще ні. Тепер усі книги проходять звірку з інвентарною книгою та сортуються.

Донині Алла з Ганною впорядкувала п'ять тисяч дев'ятсот примірників. А всього, нагадаю, 44 тисячі. Їм допомагають ще кілька волонтерів.

«Нас зовсім небагато, приходить Юля Штуль. Потім є одна пара – Наталка Крамар, вона в Сорбонні докторську захистила, та її чоловік. От ми з Ганною. Тобто тут немає нікого на платні. Є ще дві дівчини – француженка Кларіс Бросар та Ірина Собченко. Вони займаються каталогізацією, намагаються перевести картотеку в ту систему, яка відповідає світовим бібліотечним каталогам». Тож тепер бібліотека працює в режимі інвентаризації, щоб потрапити сюди, треба, як кажуть французи, «взяти рандеву», домовитися наперед. Але якщо комусь із дослідників потрібно, то йому обов’язково відчинять.

Після відходу Йосипишин сюди перекочував і її спадок – колекція писанок, старих листівок, альбоми, її портрети. Усе це родичі Ярослави, а вона не мала дітей, гамузом залишили під будинком, каже Алла. Ми ж переміщуємося до окремої кімнати вглибині. Знов клацає замок, вмикається тьмяне світло – і ми потрапляємо в кімнату-музей.

ПРОСТРЕЛЕНА СОРОЧКА ТА ЗНАМЕНА УНР

Тут на стінах висять старі копії усіх Універсалів УНР, досі стоять бойові знамена, які були вивезені проводом після відступу Директорії.

«Бачиш, це пшениця і капсула із землею з Полтавщини, яку з собою привіз Петлюра. Крихта рідної землі. Ці люди, які боролися за Україну, хотіли свободи, і які були змушені були переїхати, вони їхали сюди з гірким серцем. Знаючи, що вже ніколи не повернуться додому».

Як ілюстрація цього нового кочового життя, на стінах – світлини з кількох місць, де жила сім’я Петлюри в Парижі. Вони часто змінювали квартири та готелі. Один із підписів – «Петлюра в своїй ХАТІ в Парижі». На фото власне ця «хата» – маленька комірчина зі столом і ліжком.

Є тут і зображення робочого столу з готелю. Все в такому вигляді, в якому він його залишив, коли вийшов на обід у день вбивства 25 травня 1926 року.

Пізніше дружина Петлюри Ольга передала в експозицію його пальто, капелюх, шалик, краватку та інші особисті речі. Є його валіза та навіть набір для гоління.

Окреме місце займає посмертна маска Отамана, а також пасмо його волосся. Нарешті в кутку в скляній шафці, певне, головний скарб – сорочка, у якій було убито останнього Отамана.

«Ось, бачиш, тут на комірі є досі сліди крові. Мій син, коли був малий, приходив і рахував дірочки, знайшов одну, яку навіть Слава не бачила. Ось це нижче, під сорочкою – залишки зотлілого прапора, яким вкривали труну при похованні», – розповідає Алла.

Кімнатка, яка також набита по вінця бібліотечними фондами, видається занадто малою для таких реліквій. Усе це аж проситься в якесь належне місце.

«Так, звісно, ми вже давно хочемо створити окремий музей української діаспори. Які є в Канаді, в США. Тут, у принципі, є свій музей еміграції у Франції. Але ми колись запропонували їм виставку українську, то вони відмовили. Зараз там немає ні рядочка, ні навіть полиці української».

Тож українська спільнота прагне мати свій, окремий український музей. Щоправда, де саме і за який кошт – ще невідомо.

«Ми не знаємо ще, чи на базі цієї бібліотеки, чи все ж якесь окреме приміщення. Бачиш, це по суті частинка музею українських визвольних змагань. Але її треба розширити, щоб він включав у себе весь пласт української еміграції. Бо тут усе таки цікаві й важливі діячі були. Париж був тоді дипломатичним центром Європи. Тож маємо кілька хвиль – політична еміграція, ще петлюрівська, потім повоєнна. Та й надалі були гідні українці, які приїжджали та працювали тут ще до розпаду СРСР і пізніше».

ВІДНОВИТИ ЧЕСНЕ ІМ’Я ТА ПОВЕРНУТИ ВКРАДЕНЕ

Колекція такого музею аж ніяк не буде повною без тої найпершої збірки, яка була вивезена в Москву. Про це я поспілкувалася з одним із французьких правників – друзів України. За його словами, є один шлях. Оскільки ці книги та документи належать Французькій Республіці, то саме вона має знов звернутися до РФ із проханням повернути її власність. Враховуючи напружені відносини Франції з РФ зараз, шансів на таке повернення – практично жодних. Тоді – суд. Міжнародний суд ухвалить рішення, яке зобов’яже Росію повернути вкрадене. Колись вона це рішення таки виконає. Але потрібно його мати.

Так само необхідно відновити честь і гідність самого Петлюри, аж ніяк не причетного до «погромів». Саме про таку можливість розповів мені один з найстарших українських емігрантів, син воїна УПА Олександр Ганяк. Він вважає, що, якщо винайняти гарних юристів, можна почати цей процес. Я цікавлюсь у Алли, наскільки це можливо.

«Так, розмови про це ведуться вже давно. Але наскільки я знаю, принаймні за українським правом, ти можеш позиватися, якщо ти є спадкоємцем. Але у Петлюри була єдина донька, яка померла, не маючи дітей. Якщо ж у французькому праві знайти таку можливість, то треба її вивчати. Нам важливий не так сам вирок суду, як зміна ставлення загалом – до нашої війни, до нашої боротьби, до наших лідерів. Тому що багато французів уведені в оману».

Ми міркуємо про ксенофобію, яку нам завжди намагалися приплести росіяни. І тоді, і зараз, коли Путін постійно називає українців «фашистами». Як відомо, саме ксенофобські елементи є важливою складовою ідеології, яку сповідує сама Росія зараз, як раніше СРСР та Російська імперія.

Я прощаюся з Аллою на вулиці Палестини, вона біжить на один із французьких каналів розповідати про російсько-українську війну. А я підсумовую той перелік найважливішого, що необхідно зробити: впорядкувати архіви, відкрити музей, боротися за повернення наших скарбів з Москви та зрештою відновити добре ім’я Петлюри.

Чи вистачить самій лише діаспорі ресурсу на цю подвижницьку працю? Свого часу Україна втратила державність, але Петлюра – вже без армії, без жодного додаткового ресурсу продовжував свою боротьбу – словом, ідеєю. Тепер Україна має державність, має свої сильні Збройні Сили, про які він мріяв, дипломатію та міжнародних партнерів. І має шанс закінчити те, що він почав. Бо справа Петлюри – це частина справи суверенної країни, яка веде ту саму боротьбу – і за правду, і за пам’ять, і за своє обличчя в очах світу. Наступного року саме виповниться 100 років від дня його вбивства.

Лідія Таран, Париж

Фото автора