Коли сценою стає укриття: як миколаївські лялькарі долають воєнні виклики
Лялькарі у прифронтовому Миколаєві не ставлять життя на паузу, а продовжують працювати попри обстріли, блекаути та нестачу кадрів. Вони впевнені: навіть за найскладніших обставин театр має залишатися простором підтримки, спілкування та емоційного розвантаження.
Історія знає приклади, як мистецтво допомагало боротися навіть під час найтяжчих випробувань. Наприклад, під час Другої світової війни лондонські театри не припиняли діяльності, попри постійні бомбардування міста.
Звісно, повномасштабна російсько-українська війна внесла свої корективи в роботу культурних закладів, особливо у прифронтових містах. Проте Миколаївський академічний обласний театр ляльок не лише зумів пристосуватися до нових умов, а й знаходить можливості для творчого розвитку.

КОЛИ КАЗКА СТАЄ СИМВОЛОМ СПРОТИВУ
Із початку повномасштабного вторгнення, коли Миколаїв щодня потерпав від ворожих обстрілів, театр ляльок, як й інші культурні заклади міста, припинив показувати вистави наживо і перейшов у онлайн-формат. Саме тоді реалізували масштабний проєкт «Єдина родина». Вустами казкових героїв артисти розповідали про цікаві особливості кожного регіону України, намагаючись підтримати глядачів і нагадати їм про єдність країни. А вже за кілька місяців у театрі почали готувати повноцінну прем’єру.
- Із 14 акторів залишилося семеро, тобто половина складу. Тому довелося переробляти репертуар, вводити у вистави акторів, які раніше не були залучені в певних театральних роботах, замінювати ними тих, хто виїхав із міста чи країни або пішов у ЗСУ, – розповідає директорка – художня керівниця театру, заслужена працівниця культури України Вікторія Терещенко.
Першою виставою, створеною в Миколаївському театрі ляльок під час великої війни, стала українська народна казка «Гуси-лебеді». Для її постановки запросили режисера з Києва Гліба Тюпіна. Прем’єра відбулася на початку 2023 року.

- Режисер боявся їхати в наше місто, але все ж нам вдалося його вмовити. Це дуже важлива для нас вистава. Вона проводить паралель із боротьбою українського народу за свою культуру, традиції, мову, пісню, які тривалий час принижували й забороняли. У ній багато символів і підтекстів як для юного, так і для дорослого глядача, – зазначає керівниця літературно-драматургічної частини театру, заслужена працівниця культури України Олена Антонова.
Вона каже, що тут гуси-лебеді символізують агресора і за сценарієм вилітають під звук військового літака. Уперше цю виставу показали в інтернаті, де мешкали внутрішньо переміщені особи. І артисти, і глядачі не стримували сліз.
- Там є сцена, у якій гуси нависають над Івасиком і хочуть заподіяти йому лихо. Але глядачі криками й оплесками відганяють їх. Тоді гуси кажуть: «Дивіться, скільки в нього друзів! Полетіли звідси», – додає співрозмовниця.
За словами Антонової, це символізує те, що в України багато друзів, які нам допомагають: «Одна дівчинка під час цієї сцени закричала: "Дивіться-дивіться, вони тікають! Ми перемогли!". Усі були в захваті».
Керівниця літературно-драматургічної частини театру акцентує, що діти по-різному реагують на вистави, і під час війни це особливо помітно. Деякі маленькі глядачі пережили обстріли, евакуацію та вимушене переселення, тому звичайні для театру звуки чи сценічні дії можуть викликати у них страх.
- У нас була ситуація, коли ми ставили виставу в дитячому садочку для дітей-переселенців із Херсонщини. Директорка закладу запитала: «А що ви будете з ними робити, якщо вони ховаються під ліжко навіть від звуку клямки на вхідних дверях?». Але ми ризикнули. Наші актори почали спілкуватися з дітьми, знайомили їх із нашими добрими лялечками – колобочками, зайчиками. І це спрацювало. Спочатку на виставу приходило лише кілька дітей, потім їх ставало значно більше. Ми писали сценарії саме для цієї категорії, – додає співрозмовниця.

ЧОТИРИ ВИСТАВИ НА ДЕНЬ І ЖОДНОГО ПРАВА НА ВТОМУ
Сьогодні вистави в Миколаївському театрі ляльок відбуваються на стаціонарній сцені щосуботи та щонеділі. Водночас колектив активно гастролює Україною. Якщо до повномасштабної війни виїзди зазвичай відбувалися раз на сезон, то тепер гастрольні поїздки стали постійною частиною роботи театру.
- Нещодавно ми повернулися з одного з наших найбільших гастрольних турів, який тривав 23 дні. Ми спочатку вирушили на фестиваль лялькарів, який проходив в Івано-Франківську та Ужгороді, у ньому брали участь колективи не лише з України, а й із Литви та Молдови. В Ужгороді саме нашому театру довірили відкрити фестиваль, і це було дуже почесно, – каже керівниця літдрамчастини.

Під час цього туру миколаївські артисти також побували в Житомирі, Львові та Вінниці. Вони возили із собою вистави «Хлопчик-мізинчик» та «Пригоди маленького автомобільчика». Обидві постановки мобільні й розраховані на різні вікові категорії. У гастролях брали участь троє молодих акторів, які працювали в різних амплуа та постійно змінювали одне одного. Щодня давали по чотири вистави. У будні виступали у школах і дитячих садочках, а у вихідні – на стаціонарних сценах театрів у містах, куди приїздили. Такий графік потребував чимало сил і витривалості.

Не обходилося й без побутових труднощів.
- У Вінниці після обстрілів у готелі, де ми зупинилися, зникло світло. Води теж не було майже в усьому місті. Але ми розуміли, що маємо прийти до театру в гарному вигляді. Тож я, скажімо, милася мінеральною водичкою, – згадує Антонова.
І додає, що й сама вистава тоді опинилася під загрозою, оскільки не було електрики. У приміщенні театру живлення вдалося хоч частково відновити, але, позаяк не працював електротранспорт, багато глядачів не змогли прийти. Проте ті, хто прибув, були для них дуже цінними.
Іноді блекаути створюють для гастрольної трупи ще більші проблеми. Одного разу перед виставою в дитячому садочку, коли вже були розставлені апаратура та декорації, несподівано зникло світло. На такий випадок миколаївські актори возять із собою генератор. Однак того разу скористатися ним не вдалося, адже надворі лив сильний дощ. До того ж виставу довелося перенести в укриття – темне й вузьке приміщення, де зібралося 120 дітей. Воно зовсім не було пристосоване для театральної сцени.
- Ми були в розпачі, але все ж вирішили працювати. На ходу переробили виставу «Лялькарка», грали без ширми, бо для неї просто не було місця. Звукооператор каже: у нас є невеличка зарядна станція, яка потягне один мікрофончик і мінімальне освітлення. Поки переналаштовувалися, я проводила з дітьми ігри. А далі наші дівчата-акторки почали імпровізувати, додали інтерактив, узяли ляльок і наживо знайомили дітей із ними: це «Краплинка», це «Рисочка». Вони посварилися… І далі все за сценарієм. Акторки відіграли виставу, зберегли всі діалоги, діти їм допомагали і були в захваті, – згадує співрозмовниця.

Після цього випадку в колективі навіть виникла творча дискусія: чи варто професійному академічному театру працювати без належних умов? Зрештою, зійшлися на тому, що треба йти до дітей, які й так проводять багато годин в укриттях. А здатність адаптуватися, імпровізувати та працювати за будь-яких обставин не знижує, а, навпаки, підвищує професійний рівень театру.
Попри всі пригоди, враження від гастролей у колективу переважно приємні. Артистам дякували за професійність і високий рівень акторської майстерності.
Водночас гастролі в тилових містах мають свої особливості порівняно з прифронтовими регіонами. Зокрема, через те, що укриття там малопристосовані, і артисти не можуть використовувати певні декорації та сценічні атрибути. Ця різниця особливо помітна, коли рухаєшся далі на захід країни. Іноді через низькі приміщення актори просто не можуть стати на повний зріст і змушені працювати навіть на колінах. Але виходу немає, адже майже 70 відсотків вистав театр ставить в укриттях.
ТЕАТР ІЗ ПІВСТОЛІТНЬОЮ ІСТОРІЄЮ ТА НОВИМИ ВИКЛИКАМИ
Миколаївський академічний обласний театр ляльок заснували у 1970 році. Спочатку в ньому працювали переважно актори-аматори, але вже на початку 1980-х більшість колективу становили професійні артисти.
Перші вистави були масштабними, з великими декораціями. Згодом театр почав ставати мобільнішим: з’явилися різні види театральних ляльок, власна сценічна символіка, розширився та урізноманітнився репертуар.


Наступний період ознаменувався творчими експериментами, пошуком нових форм, простором для уяви та фантазії. З’являлися нові п’єси, а до традиційного репертуару додавали твори сучасних авторів.
Із 2004 року театр працює без постійного головного режисера. Натомість запровадили практику запрошення постановників з інших театрів. Розпочалася співпраця з відомими режисерами, художниками та композиторами з різних міст України. Такий підхід дає змогу залучати свіжий погляд на творчість і уникати заангажованості.
У 2017 році закладу присвоїли статус академічного. А торік один з акторів театру Андрій Біличенко отримав звання заслуженого артиста України.
- Актори нашого театру різнопланові: вони грають, співають, займаються хореографією. Нерідко двоє людей відпрацьовують усю виставу. Під час однієї постановки вони можуть виконувати від чотирьох до семи ролей, як, наприклад, у виставі «Щуча», – наголошує очільниця літературно-драматургічної частини.
Сьогодні колектив оновлюється, у театрі чимало молодих акторів. Один із них – Юрій Шешеня. До повномасштабної війни він здебільшого був залучений у масових сценах, а тепер отримав можливість проявити себе в головних ролях – і в нього все вийшло. Крім того, актор пише сценарії та пробує себе в режисурі.
Щоправда, успіхи у творчості не завжди означають фінансову стабільність.
- Зарплата у працівників культури не висока. Так було завжди. Тут ти або йдеш заробляти гроші на завод чи в бізнес, або займаєшся творчістю. Багаті й ситі актори сьогодні рідкість, – зазначає Юрій і додає, що для себе він давно зробив вибір, тому й займається улюбленою справою.
ВИСТАВА ВІДБУВАЄТЬСЯ НЕЗАЛЕЖНО ВІД КІЛЬКОСТІ ГЛЯДАЧІВ
Сьогодні одна з найбільших проблем театру – нестача кадрів. Потрібні не лише актори, а й звукооператори, режисери, художники-бутафори. Адже всі ляльки та декорації для вистав виготовляють майстри художньо-бутафорського цеху.
Сім працівників театру тепер у ЗСУ. Звукооператора Євгена Мінакова вважають зниклим безвісти.
- Попри труднощі та постійну загрозу обстрілів, театр продовжує приймати глядачів. За кілька метрів від основного приміщення облаштоване укриття. Під час оголошення жовтого рівня небезпеки працівники попереджають глядачів про можливість перейти туди. – Нерідко люди відмовляються, адже в Миколаєві повітряні тривоги лунають багато разів на день, і всі вже до цього звикли. Тож якщо глядачі залишаються, ми продовжуємо грати. Але в разі червоного рівня або безпосередньої загрози для міста припиняємо виставу й ідемо в укриття, – пояснює пані Олена.
У такі моменти особливо важливо подбати про маленьких глядачів. У театрі є двоє чергових акторів, які допомагають батькам зібрати дітей, одягнути їх за потреби та вивести в укриття. Якщо тривога затягується, там проводять ігри й анімаційні заходи, щоб діти не нудьгували. Якщо ж триває понад годину – виставу скасовують. Глядачі можуть прийти з цими квитками наступного разу.

Глядацька зала театру розрахована на 96 місць. Кількість відвідувачів – щоразу різна: іноді приходить понад сто людей, тож доводиться доставляти стільці, а іноді – 50 чи 20. Однак вистави відбуваються незалежно від кількості глядачів.
НОВІ ПРЕМ’ЄРИ ТА ПОВЕРНЕННЯ УЛЮБЛЕНИХ ВИСТАВ
Також театр продовжує оновлювати репертуар. Найближчим часом у Миколаїв має приїхати режисер із Полтави Олександр Іноземцев, який працюватиме над новою виставою «Кресало» за казкою Андерсена. Прем’єру планують до новорічних свят. Водночас колектив повертає на сцену постановки, які свого часу припинили показувати з різних причин.
- Є такі вистави, з якими не можна їхати на гастролі через велику кількість декорацій і спецефектів. Серед них – «Попелюшка», яку ми не ставили ще з часів ковіду, адже там залучено багато акторів. Тепер ми її поновили. На місце тих, хто виїхав або пішов до ЗСУ, ставимо молодь, – ділиться пані Олена.
Ще один важливий напрям роботи – інклюзивність. Ще до великої війни театр поставив виставу «Мауглі» для людей із порушеннями слуху. Вона мала успіх, однак нині її не показують, бо актори, які були залучені, роз’їхалися. Сьогодні є бажання відновити постановку. Але це потребує кадрів, коштів, відповідного звукового та світлового обладнання.

Водночас робота з дитячою аудиторією має свої нюанси: вистави дивляться діти, а квитки купують дорослі. І не завжди батьки одразу розуміють, наскільки важливим може бути театральний досвід для дитини.
- Дуже хотілося б, щоб батьки, коли обирають виставу для дитини, дослухались до наших порад. Адже п’єси розраховані на різні вікові категорії – 2+, 3+, 4+, для шкільного віку і дорослих. Скажімо, для зовсім маленьких – це «Котик та півник», «Колобок», «Золоте курча», «Лялькарка» тощо. Тож таку малечу не треба приводити, скажімо, на «Попелюшку», «Іванкову сопілку» або «Каліф – лелека». Бо вони для шкільної аудиторії і тривають 55 хвилин – для дворічної дитини це занадто довго та незрозуміло. Звісно, малеча починає нудьгувати, хоче побігати й усе поторкати. А отже заважає іншим, і сама не отримує повного задоволення чи, як тепер кажуть, вайбу, – наголошує Антонова.
Водночас зазначає, що є малюки, які й у три рочки сидять і дивляться з відкритим ротиком, а є й семирічні, які можуть чогось злякатися або заплакати. І це не залежить від сюжету. Скажімо, вистава «Пан Коцький» – дуже яскрава, музична, святкова. Але буває, що й на неї реагують не так, як діти тієї вікової категорії, на яку вона розрахована.

І ще один важливий нюанс: було б неправильно вважати, що Миколаївський театр ляльок працює тільки для дітей. У репертуарі є постановки та концерти й для дорослої аудиторії, які мають величезний попит і збирають повні зали. Адже ляльковий театр – це мистецтво, здатне зацікавити глядачів різного віку.
Алла Мірошниченко, Миколаїв
Фото авторки та з архіву Миколаївського академічного обласного театру ляльок