Євген Гребінка. 2. Могила, що привела руденьке мишеня

У кожного поета є своя Аріна Родіонівна. Мав янгола-охоронця й Женя Гребінкін, дитинство якого минуло на мальовничому хутірці Убіжище. Першим вихователем допитливого панича стала саме ненька-годувальниця Марія; її співуча мова та народні перекази закладали світоглядні підвалини. Отой вогонь він беріг усе життя.

На відміну від першого поета Росії, Є.П. Гребінка пробував себе в різних іпостасях. Обер-офіцер, гувернер, канцелярист у Комісії духовних училищ Міністерства духовних справ та народної освіти, викладач словесності у Дворянському полку при 2-му Кадетському корпусі, педагог Інституту Корпусу гірничих інженерів, старший учитель (третього розряду) Морського кадетського корпусу – де тільки не шукав себе Пирятинець, як кликали його земляки.

*  *  *

На відміну від першого байкаря України, О.С. Пушкін (1799-1836) ніколи не прагнув стати ніким іншим – тільки літератором; геніям це покладено провидінням. Отож, якщо обережно торкнутися горезвісного перекладу українською мовою поеми “Полтава” Олександра Сергійовича Пушкіна, у чому – на мій погляд – полягала невиправна творча недолугість провінційного тлумача?

Упродовж семи років твір перекладали три різні людини: дійсний студент старших курсів Ніжинської гімназії вищих наук князя О.А. Безбородька, провінційний гувернер, добровільно усамітнений більш як на два роки на хутірці Убіжище, та канцелярський чиновник Комісії духовних училищ. Ось як проблему через сто років висвітлив у авторській статті “Пушкін українською мовою” (1938) відомий поцінувач слова, тонкий поет та делікатний перекладач Максим Рильський (1895-1964):

- У тім-то й річ, що, вкрита товстим шаром провінціалізмів, мова літературного напряму, до якого належав Євген Гребінка, і сама, своїм матеріалом, не давала Гребінці змоги достроїтися до того ключа, в якому написана “Полтава”. Вульгаризми, бурлескні, травестійні епітети, брутальні слова і звороти, – все це було виявом літературної традиції, яка існувала за часів Гребінки і якої він, при своєму обсязі таланту, перерости не зміг.

Мало хто і що нам говорить – складіть власну думку. У першого поета Росії так:

- Не только первый пух ланит / Да русы кудри молодые, / Порой и старца строгий вид, / Рубцы чела, власы седые / В воображенье красоты / Влагают страстные мечты.

У першого байкаря України блиск салону потьмянів до дотепів повітового ярмарку:

- Не тілько парубоцький чорний, / Закручований ус моторний / Чарує молодих дівчат; / А деколи й старого взгляд, / Що дивиться, мов січ з-під стріхи, / Давно забувши жарти й сміхи, / Знаходить не дівчину – клад.

У вас залишилися запитання? На горе, Євген Гребінка сприймав отакий свій переклад на повному серйозі — О.С. Пушкін, я переконаний, обурився. Оті відсебеньки, невимовно глузуючи, нахвалювали проросійські літературні критики – а Дант Росії шаленів. Над тим графоманством... плакав Григорій Квітка-Основ’яненко, тоді як Олександр Сергійович втрачав самовладу.

*  *  *

У чім полягала велич Пушкіна? Окрім генія від природи та творчої щедрості?

Не був він злопам’ятним співплемінником, хто лишень вичікує слушну годину, аби зненацька вдарити в спину або дати підніжку. Молодому канцеляристу шляхетний піїт… усе подарував, бо переймався більш серйозними проблемами в житті: мав якось повернути борги, яких до січня 1837 р. нагромадилося більш як 120 000 рублів.

Попри це, із особистого схвалення Олександра Сергійовича, як повновладного видавця, часопис “Современник” у числі за 1837 р. оприлюднив два вірші (!) Євгена Гребінки. Є навіть свідчення, що малоросійські байки початківця сподобалися Пушкіну. Ось як “Вовк і Огонь” лунав у заспіві:

- У лісі хтось розклав Огонь. / Було то восени вже пізно; / Великий холод був, вітри шуміли грізно, / І била ожеледь, і сніг ішов, либонь; / Так, мабуть, чоловік біля багаття грівся, / Та ідучи й покинув так його. / Аж ось, не знаю я того, / Як сірий Вовк тут опинився. 

А ось як сумно закінчувався:

- Скажений захотів Огонь поцілувать, / І тільки що простяг своє в багаття рило, / А полум’я його дощенту обсмалило. / Мій батько так казав: – 3 панами добре жить, / Водиться з ними, хай тобі господь поможе, / Із ними можна їсти й пить, / А цілувать їх – крий нас боже!

Ще раз повторюся: проти Пушкіна – це не була війна Є.П. Гребінки, але малороса витончено загребли на фронт. Чи, бува, не здалося йому, що літературно він здатен і Огонь цілувати?

*  *  *

Ніколи не міг похвалитися творчою інтуїцією Пирятинець.

Коли випадково в літературному салоні професора кафедри російської словесності Санкт-Петербурзького університету Петра Олександровича Плетньова (1792-1865) українець зазнав самого (!) Олександра Пушкіна, радощам не було меж. Тоді ж і виявилося, що перший поет Росії вміє вихваляти чужі літературні здобутки – метр тепло відгукнувся про дебютну збірку “Малороссийские приказки” та милостиво благословив аматора на переклад… своєї поеми “Полтава”.

Коли ж український маляр Аполлон Мокрицький (1810-1870), один із найближчих учнів Карла Брюллова, притягнув додому до Євгена Гребінки мовчазного художника Івана Сошенка (1807-1876), а той, у свою чергу, у червні 1835 р. привів балакучого Тараса Шевченка (1814-1861), знайомство із майбутнім апостолом нової української культури Пирятинець… якось пропустив повз вуха. Щоправда, малювальник від Бога тоді ще вчився на хатнього живописця київського пана Павла Енгельгардта у артілі Василя Ширяєва. 

Зважте й на те, що в 1830-х рр. літературна українська мова ще не усталилася. Проте на одній із зустрічей у салоні Пирятинця категоричний Тарас Шевченко – лишень кріпак, але вже одягнений з голочки, наче аристократ, – бурлескну манеру “Енеїди” Івана Котляревського глузливо назвав “сміховинною”, а провінційну травестію у перекладі пушкінських рядків “Полтави” взагалі засудив. Це при тому, що Кобзар до 1840 р. себе поетом взагалі не вважав – геніям це дозволено провидінням.

*  *  *

Годі поетизувати минувшину, класики були такими ж самими людьми, як і сучасники – зі своїми чеснотами та вадами. Як свідчать різні спогади, на столі у них частенько з’являлася пляшка, аж ніяк не “Миргородської”. Склянка-друга – і вже хотілося балакати за літературу. На подібних вечірках природно вирішувалися великі справи. Зокрема, саме так Євген Гребінка доленосно познайомив Кобзаря зі своїм хрещеним батьком, конференц-секретарем Імператорської Академії мистецтв Василем Івановичем Григоровичем (1787-1865). Із подачі останнього справа із викупом невольника закрутилась, і врешті- решт Тарас Григорович стали таким собі вільним слухачем Академії.

Ось і підступилися ми до знакових подій…

1837-й рік виявився знаменним в українській літературі не тим, що світ побачила авторська збірка “Рассказы пирятинца” Євгена Гребінки, а тим, що почались активні дії з викупу з кріпацтва талановитого маляра Тараса Шевченка. Та будемо відвертими, саме Євген Павлович Гребінка одним із перших оцінив велич Кобзаря, підтримував матеріально, опікувався його освітою.

Саме на “п’ятницях” у Гребінки талановитий художник дізнавався новини тогочасної літератури, зблизився з важливими діячами російської та української культури та справжніми сміливцями, хоча б – із майбутніми петрашевцями: прапорщиком Лейб-гвардії Московського полку Миколою Момбеллі (1823-1902) та вихованцем Дворянського полку Олександром Пальмом (1822-1885).

*  *  *

Від кінця 1830-х рр. Євген Павлович Гребінка перетворився на енергійного промоутера та невтомного організатора українських творчих сил у Санкт-Петербурзі. Так, за його участю у травні-червні 1841 р. з’явився перший у підросійській частині України альманах “Ластівка”, де публікувалися твори Леоніда Боровиковського, Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Олександра Афанасьєва-Чужбинського, Віктора Забіли, інших авторів, добірки народних пісень і приказок.

Найважливішим залишається той факт, що “Ластівка” принесла на своїх сторінках нові вірші Кобзаря, а саме: “Причинну”, “На вічну пам'ять Котляревському”, “Тече вода в синє море”, “Вітре буйний, вітре буйний” і розділ з поеми “Гайдамаки”, які автору ніде не вдавалося опублікувати. Скажу більше: у Російській імперії альманах Євгена Гребінки став першою збіркою, повністю виданою саме українською мовою.

Але наша глибока шана Пирятинцю за інше: він розрізнив і підтримав талант від Бога. У листі до Григорія Квітки-Основ’яненка від 18 листопада 1838 р. Євген Павлович сповіщав про намір видавати альманах і вперше згадав про справжній “діамант у кожусі”:

- А ще є тут (у Санкт-Петербурзі – О.Р.) у мене один земляк – Шевченко, що то за завзятий писать вірші, то нехай йому сей та той! Як що напише, тільки цмокни та вдар руками об поли! Він мені дав гарних стіхів на збірник.

*  *  *

А ще – окрема заслуга Євгена Гребінки в тому, що 1840 р. за його активного втручання світ побачило Євангеліє від Тараса – “Кобзар”. Коли Євген Павлович почитав перші аматорські спроби, він благословив талант. Заохочений схваленням трохи старшого товариша по красному письменству, український велетень ретельніше … працював над поемою “Катерина” та за порадою Гребінки дбайливо відбирав і готував до друку власні вірші. Що працювали вони саме разом, так про це йдеться в іншому листі до Григорія Квітки-Основ’яненка, де читаємо рядки, написані мудрим та спостережливим дорадником Є.П. Гребінкою:

- Маю тут чудового помічника – Шевченка. Молодець, гідний подиву…

Тарас Григорович умів пам’ятати безкорисливу добродійність. Адже саме Євген Гребінка, котрий у Північній Пальмірі вже знав усі входи-виходи, особисто подавав рукописний стосик першої Тарасової збірки до Санкт-Петербурзького цензурного комітету, а наприкінці 1839 р. познайомив 26-річного маляра зі своїм земляком, як яким був знайомий ще за часів навчання у Ніжинській гімназії вищих наук князя О.А. Безбородька, чернігівським поміщиком Петром Мартосом (1811-1880).

Знакові речі народжуються наче кумедні анекдоти. Так діялось і з першим виданням “Кобзаря”. Зі школи ви пам’ятаєте, що вже звільнений із кріпацтва Тарас Шевченко навчався в Імператорській Академії мистецтв. Зокрема, на першому третинному іспиті 29 квітня 1839 р. Карл Брюллов відзначив його рисунок як найкращий. Писав студент акварелі, але почав опановувати техніку олійного живопису.

*  *  *

Аби стимулювати талант, Карл “Великий” узявся скидати на вихованця власні замовлення, за дешеві портрети – ну, там 50 рублів – метр не брався. Отже, пан Брюллов скинув на Тараса Шевченка портрет аквареллю українського поміщика Петра Івановича Мартоса (1811-1880). Того самого Мартоса, котрий був товаришем Євгена Гребінки. Досить швидко виконав роботу студент, малюючи з натури у найманій квартирі в будинку №100 на 4-й лінії Васильєвського острова. Але, як на зле, напередодні затятий картяр П. І. Мартос програвся вщент, і чим заплатити за акварель тепер не мав.

Ось українська кмітливість! І Євген Павлович запропонував Петру Івановичу – у рахунок боргу – надрукувати “Кобзар”. Для відставного ротмістра це було у радість, оскільки власник Петербурзької привілейованої друкарні пан Є. Ф. Фішер заборгував за ломберним столом Петру Мартосу стільки, що можна було видати наклад Біблії для Китаю. Більше того, П. І. Мартос особисто пішов до цензора Петра Олександровича Корсакова (1790-1844), бо той виявився близьким родичем його дружини.

Ось так 18 квітня 1840 р. накладом в одну тисячу примірників світ побачив “Кобзарь, малороссийские песни и стихотворения”. Без грубої палітурки книжка видавалася в синювато-синій, так званій “німій” обкладинці, без будь-якого на ній друкованого тексту. Знаєте, що просто вражає? Ставлення великоросійських демократів до своїх малоруських колег? Як тепер з’ясовується, майже всі видання, так чи так фінансовані царатом, із великої ласки Миколи І, схвально відгукнулися на видання, як альманаху “Ластівка”, так і збірки “Кобзар”, тоді як демократичні видання на чолі з літературним месією В.Бєлінським… каменя на камені від них не залишили.

*  *  *

Аби віддячити благодійнику, Тарас Григорович намалював акварельний портрет Є.П. Гребінки та присвятив землякові вірш “Перебендя”. Щоправда, пізніше відносини двох колег по літературному цеху… зіпсувалися.

Богобоязний патріот та добропорядний християнин Є.П. Гребінка… обожнював Миколу I та щиро прийняв оголошену 1832 р. товаришем міністром народної освіти графом С. С. Уваровим (1786-1855) новітню доктрину Російської Імперії – православ’я, самодержавство, народність, що покликала до життя нове гасло:

- За Бога, Царя та Отєчєство! 

Побили горщики колишні побратими назавжди. Коли почалася підготовка рукописів із перевидання “Кобзаря” 1844 р., розлючений Т.Г. Шевченко навіть зняв присвяту Є.П. Гребінці з “Перебенді”. Що так розлютило поета? 

*  *  *

Оспівуючи мудрість гетьмана Богдана Хмельницького, в історичній поемі “Богдан”, надрукованій у 1839-1840 рр. частково у петербурзькій “Литературной газете”, а частково – в часописі “Современник”, Пирятинець договорився до ручки. Улесливі слова на честь самодержавства він вклав у вуста… провідника Національно-визвольної боротьби 1648-1649 рр., ватажка козацької держави:

- Столетия царей нам освящают, / Из детства в них привыкли видеть мы / Святую власть помазанников божьих / На недоступной высоте. / А я, простой казак, могу ли думать / Возвыситься и стать на степень эту!.. / Я не хочу накликать снова кровь / И бедствия на бедную Украйну. / Довольно нам примера Годунова, / Что царствовал так горько на Руси. / 

І – далі, аби не виникало сумнівів, куди гетьманською булавою тицяв Богдан:

- Еще горит для нас звезда спасенья: / В народе нам единокровном, / В единоверной нам Москве / Растет, цветет и мощно, и красиво, / Как древо жизни на брегах Евфрата, / Родных царей святое поколенье. / Под скипетром помазанников божьих / Живет народ счастливо, безмятежно; / В церквах торжественно гремят / Во славу вышнего святые гимны... / Туда, отец, душа моя летит!

Відколи Є.П. Гребінка розсварився з непоступливим “батьком нації” (Яків Кухаренко), українська громада відвернулася від всеїстівного патріота та проросійського викладача словесності. Як наслідок, після 1843 г. у Євгена Павловича пусте шукати україномовні твори. Здебільшого буття визначає мову – не мова визначає буття. Що не кажіть, а українці вміють затято дружити одне проти одного. 

Відтоді Гребінка здебільшого спілкувався російською, та з іншими діячами культури.

В основному то були представники російської культури: Віссаріон Бєлінський, Петро Плетньов, Микола Греч. Подейкують, що саме під легким, але тривалим впливом Віссаріона Григоровича Євген Павлович й відмовився від української, хоча не відмовився оспівувати в авторських творах саму Україну. І то вже була інша справа, що Україна у белетристиці відрізнялася від царської Малоросії. 

Чи не тоді вперше виникло риторичне запитання:

- А яка різниця, якою солов’їною писати про Неньку та земляків? 

*  *  *

Отримавши ще на початку січня 1842 р. звістку про смерть батька, лише влітку Євген Гребінка зміг із Санкт-Петербурга виїхати в Україну. Поштовою каретою разом із сестрою Людмилою вони рушили в путь – відвідати могилу Павла Івановича на хуторі Убіжище Пирятинського повіту Полтавської губернії, підтримати матір Надію Іванівну. На вимогу 49-річної удови син подався засвідчити шанування родичам покійного татового побратима, відставного поручика Григорія Івановича Боярського (1779-1815), які допомагали з організацією похорону.

Мешкали вони у сусідньому маєтку Березова Рудка. Говорили-балакали, і господар вирішив познайомити молодого гостя з 15-річною онукою Марією Ростенберг (1827-1894) – веселим чорнооким дівчам. Під час неспішної бесіди під глечик міцної “забіловки” та грубі скиби хліба з домашнім салом виясніло: вона – напівсирота. Мати – Анастасія Григорівна Боярська (?-1827) померла від холери, ледь-но сповивши донечку. Батько, штабс-капітан Василь Васильович Ростенберґ невдовзі одружився на Анастасії Андріївні Пашкевич, котра мала 527 десятин землі у селі Плехові Лубенського повіту. У новому шлюбі з’явилося п’ятеро синів та чотири дочки. Тож опікуватися дочкою від першого шлюбу часу Василь Васильович не мав.

Ось за якої причини, саме бабуся – Марія Олексіївна Боярська (1785-1856) та її другий чоловік, відставний полковник Андрій Андрійович Санковський (?-1860), опікувалися онукою, душі у малій не чула. Під час першої зустрічі 30-річний колезький радник Є.П. Гребінка не звернув особливої уваги на дівчинку-підлітка.

*  *  *

Повернувшись додому – на родинний хутір Убіжище, а за три дні і взагалі виїхавши до Північної Пальміри, він, відомий письменник, котрий друкувався у столиці Імперії, ніяк не міг викинути з голови оте незграбне чорнооке бісеня, котре у свої неповні 15 немилосердно крутило і рідною бабцею, і нерідним дідом, і його самотнім серцем.

Усе змінилося за рік, коли в сусідній Мойсеївці, у такому собі “українському Версалі” 29 червня 1843 р. на традиційному балу у княгині Тетяни Густавівни Волховської (1763-1853), куди столичний жених прибув разом із Тарасом Шевченком, – Євген Павлович знову угледів її. Побачив, як-то кажуть, і – пропав.

Поясню. До Мойсеївки Пирятинського повіту Полтавської губернії двічі на рік: 12 січня, коли господиня святкувала свій день народження, та на Петра і Павла, тобто 29 червня, коли відзначали іменини покійного чоловіка – стікався бомонд із Полтавської, Чернігівської та Київської губерній. Кажуть, до двох сотень гостей у багатих екіпажах та з вишколеними слугами.

*  *  *

Із хазяйкою балу, напівнімкенею-напівросіянкою за походженням, Євген Павлович і Тарас Григорович особливо не церемонилися – на той час 80-річна княгиня Волховська була вже давно напівсліпою та безпорадною вдовою дійсного статського радника Петра Степановича Волховського (1736-1815), тому пафосне прийняття організовували... дворецький та економка, тим часом, як затята картярка, Тетяна Густавівна цілу ніч сиділа за інкрустованим ломберним столиком.

Постать тендітної Марії Василівни Ростенберг Євген Павлович одразу вихопив із гамірної юрби. Дівчина помітно подорослішала, приємно вилюдніла і, як світська дебютантка, манірно підтримувала салонну розмову. Столичного чиновника аж пересмикнуло, коли чорнооке пташеня перше, владно, покликало його на танець. Чоловіче серце наче із прив’язу зірвалося, і несила була відвести погляд від грайливої чортячки. Завжди багатослівний викладач російської мови та словесності стулив рота і слухав, слухав, слухав – яке солодке було її витьохкування!

Після балу не спалося й Тарасу Григоровичу – він теж потонув у морській безодні милих очей заміжньої матері двох дітей Ганни Іванівни Закревської (1822-1857); десять заповідей Кобзар не завжди пам’ятав.

Від тієї ночі Євген Павлович не міг давати собі ради.

Щоб він не робив, а перед очима стояла мана – глибокі чорні очі.

Повертаючись у гранітне місто на Неві, поет зупинився на ніч у київському “Зеленому готелі”, що колись належав… Києво-Печерській Лаврі та приймав постояльців по теперішній Московській, 30 (тепер тут Печерське управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві). У це важко повірити, але не Хрещатик, а саме вона тоді вважалася центральною вулицею Києва. За однією з літературознавчих версій, у розгубленості Гребінка зайшов із друзями до “Зеленого трактиру” при однойменному готелі, де якісь пани напідпитку горлали щось на мотив французького військового маршу. Назва закладу пояснювалася просто: у зелений колір було пофарбовано дах будівлі, а також аналогічного кольору були кахельні печі у приміщенні. Сердечні муки потребували міцних ліків.

*  *  *

Після третьої чарки натхнення окрилило Євгена Павлович та виштовхало із зали: назад, до номера! Залишивши двох своїх супутників – Тараса Шевченка та українського маляра-аматора і російського офіцера Якова де Бальмена (1813-1845), котрий невдовзі загинув на Кавказі, поет збагнув: слід вилити почуття.

У напівсвідомому маренні він запалив свічку, дістав аркуш паперу, узяв гусяче перо. І – без виправлень, немов зі споду душі, зринули 12 рядків:

- Очи черные! Очи страстные! / Очи жгучие и прекрасные! / Как люблю я вас! Как боюсь я вас! / Ох, недаром вы глубины темней, / Вижу траур в вас по душе моей, / Вижу пламя в вас я победное – / Сожжено на нем сердце бедное. / Но не грустен я, не печален я, / Утешительна мне судьба моя. / Все, что лучшего в жизни Бог дал нам, / В жертву отдал я огневым глазам.

Пронизливу сповідь того вечора він сам і заспівав. На гітарі акомпанував автору із розбитим серцем Яків де Бальмен, котрий, деякі дослідники пишуть, підклав під щойно створений романс музику вальсу французького композитора Флоріана Германа. Мовляв, а Кобзар так розчулився, що аж сльозу пустив. Нісенітниць у вітчизняному літературознавстві гуляє безліч. Пишуть, наприклад, автором військового маршу, під звуки якого у 1812 р. армія Наполеона захопила Росію, був… французький композитор Флоріан Герман.

Насправді той автор (Florian Hermann; 1822-1892) був німцем польського походження, який народився через десять років після “Російської кампанії”. Це – по-перше. По-друге, Яків де Бальмен не міг акомпанувати на гітарі ще ненаписаний вальс Флоріана Германа, бо партитуру німецького поляка – “Hommage Valse Opus 21” (в обробці Сойфера Герделя), вперше було опубліковано 7 березня 1884 р.

Послухаємо, як це лунає на французький манер:

*  *  *

Проникливу поезію “Очи черные” вперше видрукувала петербурзька “Литературная газета” в номері за 17 січня 1843 р. Подейкували, що вона сподобалася самому Миколі I. Вам відомо, що таке не знаходити собі місця?

Ось саме кохання і калатало дорослим та поважним чоловіком. Коли закоханий чоловік дав собі раду, він, зібравшись із духом, знову вирушив до Березової Рудки: тепер – свататися. Почувши про таке, опікун неповнолітньої Марії, відставний полковник Андрій Андрійович Санковський та його дружина Марія Олексіївна Боярська замахали руками: мовляв, нехай ще у дівках посидить 16-річна красуня.

Андрій Андрійович дохідливо переконував:

- Побійтеся Бога, Євгене Павловичу! Маруся – молода для шлюбу. Та й маєток у мене в заставі… Ні, безприданницею я вам онуку не віддам. Почекайте: наступного року зберемо врожай, виліземо із боргів, тоді й поговоримо.

Тут у чоловічу розмову несподівано втрутилася бідова дівчина, заявивши дідові: вона також всією душею покохала молодого пана. Більше того, Марія пристрасно жадала подальше життя прожити – тільки з ним! Тут Андрій Андрійович лише руками розвели та й благословили молодих, але… звеліли чекати до наступного літа.

*  *  *

Ось так, у дивний спосіб, не лише літературна кар’єра, а й сімейне життя Євгена Павловича склалося! Під час чергової літньої відпустки, яку письменник провів в Україні, а саме 30 червня 1844 р., він повінчався з Марією Василівною Ростенберґ.

Що цікаво, дружкою на весіллі з боку нареченого став Козак Луганський, вельмишановний лексикограф та етнограф Володимир Іванович Даль (1801-1872), котрий, виявляється, частенько гостював у родовому маєтку Гребінки, на хуторі Убіжище на Полтавщині.

Саме грайливим і владним оченятам вихрової вродливиці, перед якими не встояв поет, ми завдячуємо літературній мініатюрі 1843 р., що згодом перетворилась на безсмертний романс “Очи черные, очи страстные”, що лунав у виконанні світових зірок – Федора Шаляпіна, Луї Армстронга, Хуліо Іглесіаса, Мірей Матьє, Володимира Висоцького, Патрісії Каас та інших. Ось і осучаснена, приджазована версія:

Часом написаний твір живе окремим життям, не погоджуючи власні кроки з автором. Так сталося і з Євгеном Гребінкою. Схоже на те, що поезія “Очи черные, очи страстные” писала Історію на власний розсуд. За однією з численних легенд навколо неї, у 1884 р. перевидання творів українського поета потрапило в руки авторові кількох популярних циганських романсів (“Милая, ты услышь меня...” , “Ветерочек”, “Везде и везде”, “В час роковой”), музиканту та аранжувальнику Сергію Гердалю (Сойфер Гердаль, або: Sofus Gerdel). Ні, він не був ні норвежцем, ні німцем, ні навіть поляком, а був звичайним українським євреєм із Бердичева. Дехто стверджував, щоправда, що за фахом той музика був… переписувачем Тори.

*  *  *

Що він утнув? На мій погляд, Сергій Гердель просто виконав сучасну обробку старої мелодії та прибрав зайві пишноти, домігшись того, аби музика назавжди пошлюбила текст. Щоб стати шедевром, шлягер має знайти власного виконавця.

Одного разу романс “Очи черные” почув двометровий велетень Федір Шаляпін (1873-1938). Пісня вразила оперного співака, потрапила в активний репертуар. Перше виконання високий бас присвятив нареченій, крихітній італійській прима-балерині Іолі Торнаґі (1874-1964).

Навіть… слова власні до того романсу росіянин дописав.

- Очи чёрные, очи жгучие, / Очи страстные и прекрасные! / Как люблю я вас! Как боюсь я вас! / Знать, увидел вас я не в добрый час! / Очи чёрные, жгуче пламенны! / И манят они в страны дальние, / Где царит любовь, где царит покой, / Где страданья нет, где вражде запрет! / Не встречал бы вас, не страдал бы так, / Я прожил бы жизнь улыбаючись. / Вы сгубили меня, очи чёрные, / Унесли навек моё счастие. / Очи чёрные, очи жгучие, / Очи страстные и прекрасные. / Вы сгубили меня, очи страстные, / Унесли навек моё счастие…

Дивина, але за традицією, започаткованою Шаляпіним, сміливі виконавці складають власні рядки до поетичного шедевру “Очи черные”, залишаючи незмінним лише перший куплет. У сучасному колективному авторстві “Очи черные” милують світ, а романс виконують солісти, ансамблі, хори з оркестрами. Співає Мексика, Японія, Австралія. Класичний романс німецько-польського композитора на вірші українського поета безжалісно перетворився на музичну візитівку… Росії. Імперії вміють привласнювати чужу славу.

*  *  *

Молоду дружину колезький радник привіз до Санкт-Петербурга – подружжя замешкало на Васильєвському острові. 23 листопада 1845 р. у них народилася дочка, яку назвали Надією. Хрещеними батьками стали тодішній ректор Санкт-Петербурзького Імператорського університету, статський радник П.О. Плетньов, колись “права рука” Олександра Пушкіна в журналі “Современник”, а по смерті дуелянта – видавець того часопису, та дружина впливового літературознавця Софія Іванівна Владиславлєва.

Роботи і ротів у сім’ї побільшало, тож Є.П. Гребінка трудився, не покладаючи рук. І до кінця року він напрацював на солідний результат. Адже служив Євген Павлович педагогом в Морському кадетському корпусі та Інституті Корпусу гірничих інженерів. У 1844 р. український прозаїк створив досить успішний у читача роман “Доктор”, що мав яскравий соціальний наратив, яким згодом так зачитувався Антон Чехов. Із платні за викладацьку діяльність та запопадливо відкладених авторських гонорарів у 1845 р. старший син запропонував матері 10 000 рублів – щедре придане для єдиної сестри Людмили. А ще статський радник фінансово залагодив справу із закладеним і перезакладеним маєтком дружини у с. Березова Рудка. Часом благородство коштує людині останніх жил.

Ні на хвилю не полишаючи красного письменства, від 1846 р. Є.П. Гребінка узявся за вельми важливу справу – впорядкувати та видати зібрання власних творів. У 1847 р. Євген Павлович підготував та видав перші чотири томи, а наступного року сподівався порадувати читача ще чотирма грубими книжками. Адже творчий доробок складали майже 50 романів і повістей, безліч оповідань та статей. Повне зібрання творів побачило світ тільки 1862 р. і було перевидано 1903 р. Українською мовою всі прозові твори Гребінки з’явилися тільки 1878 р.

*  *  *

Повертаючи борги власній Вітчизні та рідному народу, власним коштом, частково – на літературні гонорари, 18 травня 1847 р. меценат відкрив у Березовій Рудці Лубенського повіту Полтавської губернії парафіяльне училище для селянських дітей. Того ж року світ побачили нові повісті “Путевые записки зайца”, “Заборов” та “Приключения синей ассигнации”.

Не виказуючи матеріальних нестатків у столиці Імперії, подружжя Гребінок прагнуло пишніше облаштувати власну квартирку. Бо ж, як і раніше, на літературні п’ятниці Євген Павлович збирав високоповажне товариство. Хоча віднедавна скрута стала буденною і грошей повсякчас бракувало. Виникло питання про новий перезаклад знову закладеного маєтку дружини, але шанс, що підвернувся, вони проґавили.

Ось як у власних “Літературних спогадах” пригадував невеселі часи один з учасників бучних літературних п’ятниць, російський письменник та мистецтвознавець Дмитро Васильович Григорович (1822-1899):

- Квартира Гребінки почала зраджувати характеру простодушної провінційної простоти, якою, переказували, раніше вона вирізнялася. Ні, сам Євген Павлович і надалі залишався привітним і приязним, але господиня… Наслухавшись від чоловіка про літературні салони князя Одоєвського і графа Соллогуба, вона пнулася з останніх сил, аби й собі влаштувати щось подібне. Якось завітав я до них ранком, Гребінки удома не було. Назустріч вислали дочку, чарівну дівчинку років трьох. Перш ніж я встиг розкрити рота, вона втупила гарнюсінькі чорні оченята та й промовила:

- Матуся в будуарі! – Чуєте, в будуарі! Вам слід уявити собі той їхній будуар в помпеїському стилі, як у Володимира Олександровича Соллоґуба. Будуар – у помешканні на кілька невеличких кімнаток! Але у Гребінок уже були заведені й приймальні дні, в які приміщення до одуріння накурювалося парфумами.

*  *  *

Незчувся Євген Павлович, як 1841 р. в сирому петербурзькому кліматі захворів на сухоти. Відтоді літератор здебільшого відчував себе кволим. Напружена праця без відпусток упродовж 1845 та 1846 рр. далася взнаки: повнота буття та звичайне людське щастя робить із нас безтурботних невігласів.

Першою забила на сполох 55-річна мати літератора, Надія Іванівна Гребінкіна. Опікуючись здоров’ям сина, вона вирушила із первістком до Санкт-Петербурга. 15 серпня 1848 р. вони дісталися міста на Неві, де знову завирували дні виснажливої праці. Літератор ще спромігся видати чергову повість – “Полтавские вечера” та відредагувати наступні чотири томи зібрання прози… Далі?

У гнилому на тумани та важкі дощі місті туберкульоз прогресував. 30 листопада 1848 р. у рапорті помічник директора з навчальної частини Інституту Корпусу гірських інженерів засновник російської школи геологічної картографії, полковник Григорій Гельмерсен (Gregor von Helmersen; 1803-1885) доповідав директору, генерал-майору Петру Павтовичу Шрейдеру:

- Викладач російської словесності у двох відділеннях 2-го Кадетського корпусу Гірничого інституту колезький радник Гребінка більше двох місяців не з’являється на заняття – у зв’язку із хворобою.

Так, від початку 1848-1849 навчального року Євген Павлович не викладав: замість нього лекції читав земляк і побратим Микола Якович Прокопович (1810-1857), знайомий ще по Ніжинській гімназії вищих наук князя О. А. Безбородька; до речі, саме Микола Якович редагував перше чотиритомне зібрання творів Миколи Гоголя.

Щербата чекала на останню краплину. Почуваючись зле та перебуваючи під пильним оком стурбованої матері, Євген Гребінка майже не залишав винайману квартиру. Але наприкінці листопада 1848 р. трапилася тарапата зі знайомим викладачем Інституту Корпусу гірських інженерів Л. І .Коренєвим. Як щирий товариш, у відкритій колясці з Васильєвського острова, через Неву, Євген Павлович Гребінка помчав до начальства, аби заступитися за провинця. Усе пусте.

Ну, як пусте? Глибокий сум за звільненим товаришем краяв кволе серце. Дрижаки, вхоплені на вологому осінньому холоді. Нова застуда напівзнищених легенів. Пропасниця… Коли у відкритій колясці, знову – через Неву, правдоборець повернувся додому, його звалила лихоманка. За день-другий важкохворого улесливо сповідав та напучав у вічне життя рятівними Тайнами Тіла і Крові Христових священик Санкт-Петербурзького Андріївського собору Петро Гіацинтов.

*   *   *

Є.П. Гребінка помер у Північній Пальмірі 3 (11) грудня 1848 р. від запалення легенів, ускладненого задавненими сухотами. 7 (15) грудня 1848 р. об 11-й годині ранку в церкві Святого Андрія Первозваного на Васильєвському острові покійного відспівали.

У числі №278 за 1848 р. “Санкт-Петербуржские ведомости” вмістили некролог:

- Багато людей сумують за Євгеном Гребінкою, як за літератором, та нам належить журитися про нього, окрім того, як про дочасно втрачену добру і шляхетну людину. Не поросте його могила, ні кропивою, ні вересом; на південній батьківщині природа прикрасить її духмяними квітами.

За заповітом, покійного літератора молодші брати перевезли на батьківщину – на хутір Убіжище, що під Пирятином. Поховання із причетом відслужив парафіяльний священник Косма Іоанів Виревський. Так у родинному гробівці Гребінкіних, обнесеному глибоким ровом, в мерзлу землю 13 (25) січня 1849 р. і поклали Євгена Павловича Гребінку, про що записали у метричній книзі Петропавлівської церкви села Короваї Пирятинського повіту Полтавської губернії, де 36 роками раніше його хрестили.

Спочатку на могилі поставили простий дубовий хрест.

За півсторіччя, у 1900 р., стараннями Пирятинського земства та особистими клопотаннями українського історика і педагога, директора 4-ї Київської гімназії Миколи Васильовича Стороженка (1862-1942), на могилі з’явився чавунний пам’ятник – ажурний хрест на постаменті. Тоді й могилу обнесли залізними ґратами. До сторіччя від дня народження українського класика у 1912 р. прийняли рішення перейменувати залізничну станцію Петрівка на Гребінка. Прикро, та в роки Громадянської війни фамільний склеп зруйнували, а могилу Євгена Павловича сховав гінкий бур’ян.

*  *  *

Чверть століття радянська влада плювати хотіла на якогось там Гребінку.

Лише після Другої світової війни у головах розвиднілося. Готуючись відзначали 100-річний ювілей від дня смерті українського письменника, поховання відновили: змайстрували дерев’яний парканчик і витратилися на постаментик, де лише зазначили ім’я та дати – народження і смерті.

Лишень 1962 р. на могилі звелося погруддя письменника.

І тільки на честь 175-річчя від дня народження одного з зачинателів української класичної літератури у 1987 р. сіру безликість замінили академічним бронзовим пам’ятником роботи скульптора Юрія Гирича та архітектора Олександра Охріменка.

Пам'ятник літератору в місті Гребінка

*  *  *

Поховавши чоловіка, 22-річна Марія Василівна Гребінка-Ростенберг разом із чотирирічною донькою Надією виїхала на Полтавщину, де вимушено оселилась у селі Лазірках у бездітної тітки Євдокії Григорівні Неверовської. Адже в рідній Березовій Рудці Лубенського повіту вдова не мала змоги замешкати, ще 17 травня 1847 р. покійний чоловік облаштував у будинку… парафіяльну школу для селянської малечі.

На прохання Марії Василівни у травні 1849 р. благодійний заклад закрили, відтак вдова Євгена Павловича разом з дочкою перебралася жити до Березової Рудки.

Після семи років вдовування Марія Василівна пішла заміж за красеня-поручика Петра Миколайовича Маслова (1830-1895), молодшого за дружину на три роки. У 1857 р. хвацький офіцер вийшов у відставку в чині штабс-капітана та енергійно взявся управляти маєтком. Через невміле господарювання... хутірець він довів до зубожіння, наробив купу боргів, тож збанкрутовану спадщину продали з аукціону.

*  *  *

…Власними уроками старший учитель Інституту Корпусу гірських інженерів Є.П. Гребінка не зажив слави педанта. Часто траплялося, він не стримував бажання поділитися з юними вихованцями прекрасною літературною новинкою. Замість того, аби бубніти лекції, педагог міг декламувати новий вірш чи уривок прози. Так до студентів прослизала пісенна сповідь Олексія Кольцова, вірш Михайла Лермонтова, феєрія від Миколи Гоголя.

Ні, Євген Павлович ніколи у класі не сварив пустунів чи метких непосидючок, не скаржився на них начальству. Коли він сердився, то звертався до вихованця так:

- Ви нездужаєте? Вам конче треба до лікаря?

За свого життя Євген Павлович особисто пережив та відчув: як може обпалювати вогонь, як у темряві тебе обступають вовки і як змалку слід берегти світло в душі.

*  *  *

У першій авторській збірці “Малороссийские приказки” (1834) мене, зізнаюся, вразила байка “Могилині родини”: якась готика зразка ХХІ століття, їй-бо… Цитую:

- Ось чутка степом полетіла / (На що-то гріх не підведе), / Що у степу якась Могила / Дитину швидко приведе. / Про диво сеє як почули, / То люди зараз в степ майнули, / Старий і молодий к Могилі, знай, іде.

Далі, за українською народною традицією, усе в історії діялось як годиться:

- Народ дивується, да їсть, да п’є горілку. / Вже панський стадник Опанас, / Покинувши товар, що пас, / З кишені витягнув сопілку / Да як утне московського бичка! / Підківки зараз забряжчали, / В кружку дівчата танцювали; / Москаль покинув глек та садить гоцака.

А фінал, думаю, і досі зриває дах у читача:

- Могила тріснула, і те дитя, що ждали, / На божий світ сусіль – як пить дало! / Та що ж за чадо те було, / Що стільки гомону між нами наробило? / “Мабуть, підсудок?” – “Ні!” – “Так лев?” – / “Ні!” – “Так мішок / З дукатами?” – “Ні, ні!” – “Так папорті цвіток?” / “Але ж!” – “Так, з нами хресна сила, / Мабуть, вона полубіса вродила?” / “Не втяв!” – “Так вилила козацького коня?” / “Ні, просто привела руденьке мишеня”.

Олександр Рудяченко
Перше фото: ЧАР/Net