Моменти – смішні, незручні, доленосні. Театральна прем’єра

Моменти – смішні, незручні, доленосні. Театральна прем’єра

Укрінформ
Театр на Лівому березі Дніпра на завершення сезону поставив виставу дель арте «Моменти» від італійського режисера

Усі події вистави «Моменти» проходять в одному місці (зараз ми сказали б – у офісі, а за радянських часів – у конторі середньостатистичної установи) в період з 1969-го року до Помаранчевої революції (2004-2005).

Драматург – українка Марина Смілянець та режисер – італієць Маттео Спіяцці створили незвичайне, водночас комічне і трагічне полотно, на якому яскравими гротескними фарбами цілковито серйозно намалювали сюжет, як зовнішні історичні події впливають на маленьких людей, котрі все життя пропрацювали в одному конкретному місці. І все це – без жодного слова, лише музика і маски на обличчях акторів.

Наголошую, гротескність образів невідривно пов’язана саме з мовою виразності, якої вимагає гра в масках, і глядач обов’язково побачить дуже цікаві переходи від гротеску до романтичності й поетичності.

Звичайно, у вас може виникнути резонне запитання: чому за таку суто нашу радянську тему взявся режисер з Італії?

По-перше, Маттео Спіяцці відразу попереджає: «Ми не претендуємо на абсолютно правдиве викладення історії, й ще менше – на історичну лекцію. Боже, борони! Ми розказуємо історію одного офісу – одного мікрокосмосу, в життя якого втручаються відголоски великого світу – макрокосмосу.

Маттео Спіяцці
Маттео Спіяцці

Безумовно, я не претендую, що можу досконально знати історію іншої країни, і тут мені дуже допомагала наша драматург Марина Смілянець – саме вона відшукувала і підтверджувала історичну відповідність.

Розумієте, правдивість чи неправдивість – дуже відносні поняття. Але це все ж – не стільки про історію, скільки про людяність, яка проходить ниткою через нашу виставу. І канвою її є любов».

Італійський режисер приїхав у нашу країну зі своїми студентами і спостерігав, як вони сприймають і розуміють сьогодення України, мало що знаючи про неї до приїзду сюди. Говорить, що вони були приємно вражені реальністю, яка їм відкрилася: вони не очікували, що тут усе значно краще і розвинутіше, та не сподівалися на такий високий рівень, зокрема, у театральному світі.

«Мені гірко констатувати, що й сьогодні Україна в більшості італійців кореспондується з дуже роботящими жінкам-українками, на яких можна покластися, і які у нас виступають у ролі економок. Існує все ж невидимий, але дуже відчутний бар’єр, який нас віддаляє. Сприйняття і бачення того, що відбувається сьогодні й відбувалося раніше у вашій країні, різниться між людьми, які жили тут або живуть сьогодні, і нами – хто живе на Заході (не тільки в Італії, а в цілій низці інших країн), і мені хотілося дещо наблизити це сприйняття. Я сподіваюся, що буде нагода показати виставу «Моменти» ще десь у інших країнах, щоб увесь світ знав, як це відбувалося насправді. Бо досі існує багато викривлень або міфів щодо радянського минулого частини нашої планети», – розповів Спіяцці.

Він належить до невеликого кола митців, які здебільшого творять у жанрі комедія дель арте (або комедія масок) – й у театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра вже є його вистава в цьому жанрі «Сімейний альбом». Але також він працює не лише з масками, його цікавить перформанс, танцювальний та драматичний театр.

Говорячи з Маттео про засоби виразності у його новій виставі, я мимоволі вжила слово «пантоміма», але він наголосив, що насторожено сприймає цей термін у застосунку до його роботи.

- Мені важливо це пояснити, бо «пантоміма» – це коли у мене немає змоги говорити, і я маю жестами замінити слова, увага (!) – слова. Ми ж займаємося пошуком іншої й більш витонченої мови виразності, ми працюємо над якістю жесту – кожен жест має означати щось більше і ширше, ніж значення одного слова.

Саме в цьому, мабуть, і полягає складність нашої акторської колективної роботи, оскільки йдеться про таку якість жесту, як драматургія дій, а не драматургія слів, замінених жестами, – розтлумачив він.

І команда всіляко намагається уникати, щоб це виглядало як пантоміма або як хореографія, тобто – набір певних рухів.

Цікавим моментом підготовки вистави у цьому жанрі є те, що робота має починатися з протилежного кінця. Якщо зазвичай у театрі прийнято виходити зі слів тексту, і потім вкладати в цей текст наміри режисера та здатності й таланти акторів пристосуватися до нього, то в даному ж випадку – все починається з технічної підготовки для роботи в масці, й паралельно здійснюється співавторство. Адже сюжет створено зусиллями всіх, починаючи від драматурга, режисера, акторів і всіх інших служб, які докладають зусиль.

«Дуже цікаво спостерігати, як такий стиль роботи спонукає акторів відчувати себе співавторами і дозволяє їм створювати, виліплювати щось своє, що потім цілковито вписується в скульптурну композицію, яку ми ставимо за мету.

Безумовно, з боку акторів необхідне дуже глибоке усвідомлення того, куди ми йдемо. А для цього головне – створити умови, щоб вони відчували себе абсолютно вільними в пошуку образу, уже маючи за спиною багаж отих технічних знань для подібної роботи.

Це не є абсолютна свобода в будь-яких діях, але це свобода, спрямована на спільний успіх. Тут можуть бути якісь жарти, імпровізації, які йдуть у спільний багаж», – розповів Маттео.

Драматургиня Марина Смілянець додала, що для режисера-італійця деякі речі про радянську дійсність стали справжнім шоком: наприклад, він ніяк не міг повірити, що людям упродовж кількох днів після аварії на Чорнобилі нічого не казали і вони масово виходили на травневий парад… І таких моментів, пов’язаних з історією Радянського Союзу, було багато: глушили іноземні радіо-хвилі, було безліч заборонених платівок, авторів. Маттео приблизно знав, але не розумів масштабів цього абсурду.

Марина Смілянець
Марина Смілянець

«До того моменту, як я детально почала вивчати цей історичний період, я й сама багатьох речей не знала. Мені всього 28 – я не жила в той час, але багато спілкувалася з людьми, які жили, росли і працювали тоді. І дуже багато таких тонких речей я приносила саме від людей із народу. Плюс – перечитала багато історичної довідки, передивилася багато передач. Й у мене теж у процесі цієї роботи перевернувся світ! Якщо раніше я розуміла, що повернення до Радянського Союзу – щось абсурдне і страшне, то тепер я розумію, наскільки ми маємо дивитися у бік Європи, а не кудись в інший бік. Дійсно, ті часи були і страшні, й абсурдні», – зізналася Смілянець.

За її п’єсами йде безліч цікавих вистав у різних театрах України, серед яких: «Привіт, Малий!» (театр «Вавилон»), «Методи виховання малих засранців» (ЦМ Новий український театр), «Отелло. Україна. Фейсбук» (у співавторстві з драматургом Павлом Ар'є, у театрі «Золоті ворота»), «Дон Жуан. Коктейль» та «Естроген» (Київський академічний театр «Актор»).

Розпитую у неї далі:

- Марино, а наскільки вам цікаво було попрацювати в жанрі дель арте?

М.С.: - Це був виклик, і спочатку мені здавалося, як ми взагалі це зробимо? Було цікаво, тому що це – імпровізація й акторів, і режисера. Це настільки колективна творчість, що дуже складно відділити ролі – наскільки у кого вони важливіші. 

- Але ж акторові завжди важливо виявити свою індивідуальність, а тут він вдягає маску – і все – ми не розуміємо, хто під нею! А у вас ще й два різних склади.

М.С.: - Насправді, кожен склад абсолютно різний! Якщо ви подивитеся виставу в одному складі й в іншому, це буде 2 абсолютно різні вистави, тому що вони створювали свій образ, самі шукали рухи, мені навіть здається, що трохи характери відрізняються у персонажів, залежно від складу. Я завжди впізнаю, хто саме з акторів грає під маскою, тому що у них зовсім інша психофізика.

Коли я дивилася «Сімейний альбом», я не знала, хто кого грає. Й коли актори зняли маски, я була в шоці, бо всю виставу думала, що цю роль грає одна акторка, а це взагалі – виявився чоловік! І це дуже круто, – розповіла Смілянець.

- Саме цього, в принципі, Маттео й добивався в роботі – щоб ми не були схожі, – доповнює драматургиню актриса Катерина Качан. – Наприклад, коли жіночий образ створює чоловік – режисер добивався, щоб це не була карикатура. Він каже: ти маєш стати жінкою – подивися, як вони ходять, щоб ти саме був нею.

Катерина Качан
Катерина Качан

Всі наші герої дуже різні, тому що допускається імпровізація – от, як ти зараз це відчуваєш, що ти можеш принести сьогодні. Ми ж спочатку взагалі не працювали в масках, займалися тренінгами, щоб відчути себе, своє тіло, відчути одне одного й простір. Тільки потім, коли ми вже разом змогли створити якусь нашу атмосферу, почали вдягати маски.

Режисер каже нам: ми маємо весь час нести думку. Думка без маски, чи з маскою – працює все одно, в будь-якому театрі. І коли ти її відчуваєш – це пропускають і маска, й твоє тіло.

Найбільша складність, на думку актриси – це те, що коли артист грає звичайну виставу, він може подивитися вниз або очима щось зіграти, а в масці – це неможливо. Ти маєш грати всім тілом. І якщо у тебе буде відчуття, що маска – статична, то й глядач це відчує! Тобто, актор має відчути емоцію і пропустити через себе – через своє тіло, через руки – і видати навіть через маску.

Катерина Качан
Катерина Качан

- Це було досить дивно для нас, коли ми спочатку працювали без масок, а потім нам їх принесли – ми почали виходити на сцену і розуміли, що це дуже складно, бо в масці ти погано бачиш! Але наскільки маска оживає і живе на кожному з нас по-різному, і як вона пропускає емоції, які ми відчуваємо, і те, що має побачити глядач, то це – диво якесь! Це дуже приємний досвід, – розповіла актриса, для якої це вже другий подібний досвід – вона також грала в «Сімейному альбомі».

Майстерно пропрацьовані риси облич героїв вистави – справді дуже емоційні й живі, але, як на мене – ніби набагато старші, аніж мало б бути за сюжетом.

- А чому вони у вас такі… ніби немолоді? – запитую у режисера.

Маттео Спіяцці
Маттео Спіяцці

Маттео посміхається: - Це суто технічний момент. Погодьтеся, чим більше старішає обличчя, тим воно стає більш виразним, з віком проступає природна краса або… навпаки. Чим ідеальніше, молодше й гладше обличчя, тим воно менш емоційне – зверніть увагу, у дітей воно виразне здебільшого завдяки очам!

Ви ж помітили, що у жінок, які надто зосереджені на своїй зовнішності й посилено їй «допомагають», з’являється певна статичність обличчя. Виходить, що таку ж проблему має маска, яка є надто ідеальною і не має недоліків рис. Вона – статична, а нам треба, щоб найменший поворот маски змінював її емоцію.

Маски виготовлялися за технологією пап’є-маше, а коли їх затверджували – в театрі відбувався цілий перформанс – Маттео піднімав маску і показував, як вона має працювати на світлі, потім її затверджували, або ще щось доробляли. Цього разу для вистави виготовлено 30 масок (для двох складів, усього 15 героїв).

«Це дуже важливий момент – у кожного актора має бути окрема індивідуальна маска, і з гігієнічних міркувань, і з форми обличчя. У художників-декораторів взагалі було надскладне завдання, тому що у виставі проходить 30 років, час дуже швидко змінюється, і, відповідно, змінюються й декорації, предмети, реквізит – і маски, звичайно. Це – не документальна вистава і може десь якісь моменти ми могли опустити, але в принципі ми намагалися, щоб кожен рік збігався», – додав режисер.

Не втримуюсь і запитую:

- Ви знаєте, антураж першої дії «Моментів» мені дуже нагадав кадри з фільму «Службовий роман».

Маттео сміється: - Насправді світильники в першій дії вистави – ми звідти й взяли! В першій дії у нас все виглядає так, як у радянський період. Коли я побачив декорації того офісу, то сказав, що не могло бути такої контрастної підлоги. А буквально наступного дня мені показали фільм «Службовий роман» – і виявляється, там на підлозі були такі ж біло-чорні квадратики!

Знову ж таки, це сплетіння того, що ми знаємо на сьогодні про той відрізок історії, й того, що нам диктують практичність і реальність. Насправді, театральна мова – це ніколи не є ані практичність, ані реальність. Це – щось посередині, це – метафорична мова.

Макар Тихомиров
Макар Тихомиров

Ще з дитячих років я пам’ятаю фразу, яку часто говорили дорослі відносно якихось установ: «Вони там лише папірці з місця на місце перекладають!». І от, власне у цих словах містяться витоки ексклюзивного жанру вистави – «паперова рапсодія» – так офіційно охрестили її в театрі. Як з’ясувалося, автором такого цікавого визначення став актор Макар Тихомиров.

Запитую у нього:

- Чому саме «Паперова рапсодія»?

М.Т.: - Зараз у нашому театрі є така тенденція – на кожну виставу давати новий жанр. І якось у курилці в нас про це зайшла мова, і я жартома сказав про нову виставу – це «офісна рапсодія». Маттео сподобалося слово «рапсодія», але не сподобалось – «офісна». Ми почали думати далі, були різні пропозиції, й мені прийшла в голову «паперова рапсодія» – ну, прикольно ж звучить!

Тихомиров також мав грати в «Сімейному альбомі», репетирував, але через зйомки не зміг брати участь у виставі. Тож у нього це вже не перший досвід роботи у дель арте.

- Як вам працюється в такому жанрі? Все ж актор – це насамперед індивідуальність: ти виходиш, тебе всі бачать. А тут – ти в масці? Якесь колективне творіння виходить.

М.Т.: (посміхається) - Питання про егоїзм?

- Можна й так сказати.

М.Т.: - Якщо мова про те, що мого обличчя не видно, то я буду відвертий: мені якось трошки це байдуже. До того ж, фішка в тому, що тут – так само, як і в «Альбомі» – ми маски знімемо і себе покажемо.

- Але це ж інші умови гри. Було складніше, ніж звичайно?

М.Т.: - Це абсолютна інша історія! Перший час ми репетирували без масок і без «тіл» – накладок, які створюють нам статуру. Ти щось пробуєш, шукаєш варіанти, ходиш, у тебе народжується вираз обличчя, а потім… тобі приносять «тіло». І ти розумієш, що та хода, яка здавалася органічною, поки тіла не було – з цим тілом уже не працює! Вона виглядає нереалістично. Ти підлаштовуєш ходу під це тіло. О’кей, вдалося більш-менш. Працюєш, працюєш, а потім… приносять маски! І в масках – це, знову таки, зовсім інша історія!

А щодо особливостей гри в масці, то, як мінімум, у своєму житті ми звикли дивитися очима – нам не треба повертати голову, щоб на щось подивитися. В масці так не працює – голова має повертатися носом чітко туди, куди ти дивишся! Плюс не бажано, щоби маска була спрямована на підлогу. А якщо об’єкт, до якого ти йдеш, – на підлозі, то ти маєш робити, як каже Матео, трикутник – побачив об’єкт, але, рухаючись до нього, маскою граєш щось інше, видаєш увагу персонажа до чогось іншого, але все одно йдеш до цього об’єкта. Тільки підійшовши до нього, береш його, щоб не йти, втупившись у підлогу. Такі штуки (сміється).

Кожна маска – індивідуальна, навіть маски одних і тих персонажів (якщо мова йде про склад) трохи відрізняються і трохи по-різному працюють зі світлом.

Маски зумисно робляться асиметричними, це, по-перше, надає їм живості, а по-друге – при русі з’являється набагато більше варіантів виразу обличчя. А до цього ще додається пластика, і не тільки тіла, а й голови. При різкому русі маска виражає щось одне, при плавному – щось зовсім інше, от це треба вивчати, підлаштовувати себе.

На щастя є склади, є інші актори, які виконують твою ж роль – можна спостерігати за ними, дивитися – що працює, що не працює, підказувати одне одному. Це дуже допомагає! – розповів актор Макар Тихомиров.

Вистава «Моменти» передбачає кілька рівнів прочитання – вона розрахована на різні покоління, тому що серед її глядачів будуть і 50-60-річні (а може й більше) люди, яким є що пригадати, є з чим порівняти, і будуть зовсім молоді – 20-30-річні, до яких автори намагаються донести щось з нуля.

«Сподіваємося, що наприкінці якісь нові сторінки для них відкриються. Тому нам важливо, з одного боку, і не розжовувати занадто, бо лаконічність – наш принцип, а з іншого боку – послати такі сигнали, які будуть прочитані й підводитимуть до розуміння певних моментів», – говорить режисер Маттео Спіяцці про свою нову роботу.

Цей театральний сезон у театрі на Лівому березі вже закрито, команда швидко набереться нових сил – і саме виставою «Моменти» відкриє новий сезон 25 серпня.

Моменти бувають різні – незручні, смішні, важливі, доленосні. Вони приходять у наше життя без попереджень – якісь ми свідомо ловимо, а якісь – застрягають у нас, не питаючись, чи ми цього хочемо. Наше життя – суцільна вервечка моментів, додайте собі ще однин приємний – подивіться цю виставу – це справді цікава, естетична, незвична і гарна робота.

Любов Базів. Київ

Фото: Анастасія Мантач та Костянтин Мохнач

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-