Повезло нам з Тарасом Григоровичем, що тут скажеш...

Повезло нам з Тарасом Григоровичем, що тут скажеш...

Блоги
Укрінформ
У перекладі на наші сьогоднішні реалії Шевченків «Журнал» мав би називатися не щоденник, а блог

Позаяк мене вже зранку 9 березня кілька українських журналістів устигли спитати про Шевченка, який "писав по-російськи" (за третім разом я вже огризнулась, що теж в СРСР диплом і дисер писала по-російськи, а тепер "по роботі" раз у раз по-англійськи доводиться, ну і?..), то вклеюю тут, із просвітницькою метою, уривок з мого свіженького інтерв’ю журналові "Локальна історія" – і більше такого не питайте, будь ласка! Щиро, ваша "вчителька правильних проізношеній".

Одне слово, з Тарасом Григоровичем нас!

Повезло нам із ним, що тут скажеш...

*   *   *

О.З.: ...Непомітний, «повзучий» відкат до радянсько-імперської рецепції Шевченка відбувся якраз у наступне десятиліття після того, як я в 1990-ті написала «Шевченків міф України». Йшло якесь таке постійне навіювання – і так довго форсувалося в медіях, у соцмережах – що Шевченко ж от і щоденник писав по-російськи, що він насправді був же, виходить, нормальний «пєтєрбурзкій інтєліґєнт», і взагалі, як казала Ганна Герман, в першу чергу був художник, а не поет: мовляв, те, що він там якимсь діалектом віршики писав, це так собі, хобі, а от художник «петербурзької школи» – це, виходить, ніби доказ, що ми з росіянами «адіннарод»… Таке тонке пропаґандистське зміщення фокусу: бо ж справді, не заперечиш – Шевченко став після заслання першим в Росії академіком гравюри, це дійсно частина його біографії, й Петербург – це його художня освіта, його професія: він художник, учень Брюллова, вивчений в Петербурзькій академії мистецтв… А потім, уже після Майдану, випливає на яв уся ця історія – що, виявляється, 200-ліття збирались святкувати «совмєстно», Україна з Росією, і в Каневі навіть готували спеціальний вертолітний майданчик, і всі там знали про цей новий Дім культури, який будувався «для Путіна», бо там мали Путін з Януковичем підписувати 9 березня 2014 року оцей самий договір про Таможенний союз – новий «Переяслав». Нищук дуже точно висловився – що таке враження, ніби Шевченко повстав, не потерпів цього плану, і в результаті ми отримали Майдан – і 200-ліття Шевченка на Майдані.

Бо всі ті роки ніхто ж не згадував у ЗМІ, що, мовляв, рєбята, що ж ви верзете, який у біса щоденник російською, це ж ніякий не щоденник, на ньому ж чітко написано – «Журнал»!!! Щоденник – ми всі знаємо зі школи – це те, що людина пише для себе, що дівчатка ховають від мами і від подружок, бо там є якісь сердечні звіряння і т.д. і т.п. – й от всім цим дівчаткам і вішалась на вуха локшина, ніби «Шевченко вів щоденник по-російськи», так само, як вони! Бо що таке «журнал» у салоновій культурі 19-го століття, вони, ці дівчатка, які постять котиків у соцмережах, уже не знають, і дурити їх можна цілком безкарно. Тоді як у перекладі на наші сьогоднішні реалії Шевченків «Журнал» мав би називатися не щоденник, а блог.

Тарас Шевченко, автопортрет, 1860 рік
1. Тарас Шевченко, автопортрет, 1860 рік. 2. Сторінка рукописної книжечки Тараса Шевченка, створена на засланні, 1847 рік

ЛІ: - Написаний, щоб його читали.

О.З. - Так, він і починає його вести аж ніяк не для себе. Для себе – це «Захалявна книжечка», коли він, як у Гулагу, на тому Мангишлаку солдатом сидить і не знає, чи колись вибереться з тої пустелі. А коли приходить вістка про те, що випускають, і далі він чекає, як на дембелі, пароплава, – ура, попереду свобода, але! Позаду-то – десять років поза соціумом, у який тепер йому належить вернутись, а там тим часом життя йшло! І це дуже важлива, недооцінена тема, на яку наша культура тільки тепер, з війною взагалі почала звертати увагу: що людина, повертаючись «у мирне життя» з екстремального – з тюрми, з табору, з фронту, – потребує соціальної й психологічної реабілітації! Якось ніхто з тих, хто писав про Шевченків «Журнал», не думав про те, що цей журнал веде людина, котра понад 10 років відрізана інформаційно, в пустелі, куди два рази на рік пошта приносить листи – або не приносить, і він у розпачі молить прислати хоч «томик Шекспіра, ради Розп’ятого за нас», – як цій людині повертатися в суспільство, з якого її було викинуто на десять років. З професії, з життя, з соціальних зв’язків.

Сьогодні ми, нівроку, порозумнішали, і хлопцям після одної ротації, після року в окопах на Донбасі, психологів наймаємо – бо ПТСР, бо проблема адаптації, ресоціалізації тощо. А ще з радянськими нашими дисидентами ніхто цієї теми й близько не досліджував: як, відсидівши строк у мордовському таборі, люди повертались потім у професію, з якої випали, скільки там ненаписаних драм! І от вам, приклад Шевченка, – він починає «Журнал» саме для реадаптації! Це, можна сказати, «щоденник соціальної реабілітації», писаний для друзів: тут він, рядовий солдат після десяти років відлюдництва, обмірковує і покроково аналізує своє повернення у великий світ, у столицю, в мистецьке середовище, в професію, про яку пише: «о живописи мне теперь и думать нечего»... А куди повертатися? Як починати відбудовувати життя, чим, зрештою, заробляти на хліб? Гравюра! – придумує він, – нове діло, нова техніка, щойно тоді відкрита, – і, повернувшись до Петербурга, робить фактично нову кар’єру, і в цьому жанрі домагається успіху…

Обкладинка книги Оксани Забужко
1. Обкладинка книги Оксани Забужко "Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу". 2. Мурал із зображенням Тараса Шевченка у Харкові

Де не вийшла реабілітація – це в особистому житті. На час арешту він був молодим перспективним художником, із численними світськими зв’язками, професійними контактами тощо. І це був якраз той вік, 32-33, – згадайте, його ж жандарми беруть мало не з церкви, де він мав бути боярином на весіллі у Костомарова, – коли чоловіки, вже устаткувавшись в кар’єрі й суспільному становищі, обзаводилися родинами, брали шлюби з набагато за себе молодшими жінками, – отут він випав з процесу, і цієї травми так і не подолав. Коли він повертається, в його друзів, з якими він парубкував, уже діти бігають. А в нього фіксація залишається на тому самому матримоніальному статусі: йому – 33, а їй має бути 18. І це окрема тема й окрема драма – що в плані сім’ї йому не вийшло реінтеґруватися. Проте в усьому іншому йому це вдалось блискуче!

І оцей «Журнал», оцей блог, який він потім, завершивши через 13 місяців своє «довге повернення», дарує Михайлові Лазаревському, вівся насамперед для тої аудиторії, на чию допомогу він розраховував. Це така «перша соціалізація», «в умі» – писати «звіт» про своє повернення з думкою про бета-рідерів, про яких він точно знає, що вони його чекають. А вони ж його дійсно там чекають, у тому Петербурзі, вони його зразу ж там хапають в обійми! В Богдана Рубчака є класна стаття про «Журнал», де він досить уїдливо пише, що, «повернувшись до Петербурга, Шевченко безупинно бігає по обідах та вечерях» – що, до речі, є теж частиною тієї самої ресоціалізації, повернення в соціум, а тоді це була салонова культура, це так, як сьогодні на каву сходив… Шевченко пише «Журнал» для середовища, в яке повертається – не для себе. І оця версія, яку нам перед війною пробували підсунути, цей штучно склепаний образ «рускоязичного інтєліґєнта», у якого все, що по-українському, то «селянське», і не таке вже й важливе, – це відкат назад, у радянські часи, порівняно з 1990-ми, коли я писала «Шевченків міф».

Оксана Забужко
FB 

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-