Володимир Вернадський. 1. Універсум як живе ціле

Володимир Вернадський. 1. Універсум як живе ціле

Укрінформ
Проєкт "Калиновий к@тяг" продовжуємо розповіддю про співзасновника та першого голову-президента Української академії наук

Парадний портрет ніколи не схожий на живого генія. Яким ми, наприклад, уявляємо Володимира Івановича Вернадського? Ну, того пана, котрий прикрашає лицевий бік банкноти в тисячу гривень. Щонайменше – вчений, котрий писав якісь монографії, щонайбільше – перший президент Української академії наук. Усе це чиста правда, як і те, що ціле життя сподвижника просвіти було пов’язане з книжками. Із дитинства він їх збирав і читав: щоб здобути суму знань, написати власні твори, пояснити Універсум і змінити світ.

Подобалося не всім... Дві його унікальні бібліотеки: власна, зібрана корінець до корінця у селі Шишаках Полтавської губернії, де він три роки будував літню дачу, та в успадкованому від покійного батька маєтку у селі Вернадівка Тамбовської губернії – революційно налаштовані маси, тобто “жива речовина” без розуму, пустили на попіл, спаливши разом із обома садибами.

Щоб люд став трохи розумнішим, В.І.Вернадський знав: потрібні просвіта й системно подані знання. Інструментом у досягненні одного та іншого він бачив національну Академію наук – УАН. І – ладен був домовлятися про її фінансування хоч із самим чортом.

Уявіть собі, у ставці командування Добровольчої армії у Ростові-на-Дону, 11-23 вересня 1919 р. академік Вернадський провів перемовини і 19 вересня домігся того, що в Києві білогвардійці, котрі досі взагалі не визнавали ніяких українських інституцій, змушені були зберегти “Академію наук як об’єднання державних наукових установ”. Нехай і під компромісною назвою… “Академія наук у Києві”. Після зустрічі з академіком Вернадським такий наказ їм надіслав головнокомандувач Збройними силами Півдня Росії генерал Денікін.

Його обізнаність та начитаність нервувала малописьменних шарикових.

14 липня 1921 р. Володимира Вернадського заарештували, а в московській квартирі влаштували трус. Найбільше здивувала, навіть викликала обурення чекістів… кількість книжок: – “Нащо тобі стільки, контра?” Затриманого запроторили до буцегарні на вулиці Шпалерній, 25. Але наступного дня звільнили – за телеграмою особистого секретаря Леніна, тов.Кузміна. І вчорашній бранець… узявся за старе. Уявіть собі, у житті, незважаючи на різні політичні режими, Володимир Іванович чотири рази вперто засновував мінералогічні кабінети. Вони для нього також були інструментами, якими вивчалися природні продуктивні сили, а значить – розбудовувався світ.

*   *   *

батько Іван Васильович Вернадський, 1880 р.
Іван Вернадський, 1880 р.

Видатний український науковець і філософ, природознавець, засновник геохімії, біогеохімії, радіогеології, фундатор вчень про біосферу, ноосферу та космізм Володимир Іванович Вернадський народився 28 лютого (12 березня) 1863 р. у Санкт-Петербурзі, у родині поважного професора політичної економії і статистики Олександрівського ліцею.

Його батько – Іван Васильович Вернадський (1821-1884) був знаним економістом, він обстоював принципи економічного лібералізму. Свого часу очолював кафедру в Київському Імператорському університеті Св.Володимира, де викладав політекономію, а переїхавши до Москви – посів таку ж кафедру в Московському університеті.

мати Ганна Петрівна Вернадська із сином Володею, 1864 р. А
Ганна Петрівна Вернадська
із сином Володею, 1864 р.

Мати, Ганна Петрівна, із дому Константиновичів (1837-1898), походила із роду малоросійської шляхти, що належала до козацько-старшинської верхівки. Була вона дочкою бригадного генерала, але працювала… звичайним викладачем музики. У спогадах Володимир Вернадський так написав про неньку:

- Мати, дуже музична, з великим голосом (мецо-сопрано) чудово співала українські пісні; лунали вдома і хорові співи. Це була яскрава особистість, пристрасна, розумна, добра жінка, до всього ж – дуже обдарована.

А ось материн дядько, науковець широкого профілю: математик, історик, філософ, літературознавець – Микола Іванович Гулак (1821-1899), у грудні 1845 р. - січні 1846 р. разом із Миколою Костомаровим та Василем Білозерським заснували в Києві Кирило-Мефодіївське братство.

Таким був, так би мовити, найближчий родинний бекграунд.

*   *   *

діти Івана та Ганни Вернадських - Іван і молодші на рік сестри-близнюки - Ольга та Катерина_ 1868 р. А
Іван та його молодші на рік
сестри-близнюки –Ольга та
Катерина1868 р.

За сімейною легендою, ще за часів Хмельниччини литовський шляхтич Verna став на бік козаків і разом із побратимами боровся проти шляхти. Згодом його схопили поляки та стратили. Вважається, саме він започаткував рід Вернацьких, які, між іншим, тільки від 1826 р. стали писатися як Вернадські.

Так ось. Коли у серпні 1775 р. Маніфестом Катерина ІІ скасувала Запорозьку Січ, один із нащадків Verna, зокрема – Іван Никифорович Вернацький, прапрадід майбутнього вченого, втік до села Церковщини (Березнинський повіт Чернігівського намісництва). Потім він гриз науку в Переяславському колегіумі та Києво-Могилянській академії й вивчився на священника. Його старший син Василь Іванович (1769-1838), дід Володимира Івановича закінчив медичний факультет університету, служив штабс-лікарем у російській армії, брав участь у воєнній кампанії 1799 р., коли Олександр Суворов ходив до Італії, потрапив у полон до французів.

За те, що вихованець Києво-Могилянської академії однаково уважно ставився як до російських, так і до французьких поранених, імператор Наполеон І нагородив Василя Івановича Вернацького орденом Почесного легіону. Після війни 1812 р. лікар працював у Київському військовому шпиталі. У 1826 р. за вислугу років він отримав чин колезького радника та записався в потомственне дворянство, змінивши прізвище Вернацький на Вернадський.

Що цікаво, у кабінеті Володимира Вернадського, над дверима до спальні, тривалий час висіла старовинна літографія першого президента США – Джорджа Вашингтона (George Washington; 1732-1799), на якого дід Василь був дуже схожим. Він діда картина перейшла до сина, а потім – і до онука. Закінчивши Московську медичну академію, дядько майбутнього академіка Василь Іванович служив військовим лікарем у різних полках і госпіталях. Згодом одружився з Катериною Яківною Короленко (1781-1884), до роду якої належав і письменник Володимир Галактіонович Короленко (1853-1921), та оселився у Києві.

*   *   *

У 1868-1875 рр. Володимир Вернадський, пишуть дослідники, жив у Харкові та Полтаві. Але не пояснюють: чому? Справа у несприятливому кліматі Санкт-Петербурга? З одного боку – так. Молода родина Вернадських із первістком переїхала до Харкова, бо, як на ті часи, місто вважалося одним із провідних наукових і культурних центрів Російської імперії. Теж – слушна заувага. Нагадаю, саме в Харкові у 1805 р. відкрився третій в країні університет; після Львівського – другий найстаріший на теренах України… Основною причиною стала інша: на Слобожанщину батька перевели на посаду… керуючого місцевим відділенням Державного банку Російської імперії.

Далі пишуть… “Ще хлопчиною Володимир Вернадський бував у Києві, де із батьками зупинявся у Шоколадному будинку на Липках – там мешкала й померла його бабуся, Вікторія (Віра) Мартинівна Константинович (у дівоцтві – Красницька; 1796-1862)”. Перепрошую, бабуся, удова генерал-майора Петра Христофоровича Константиновича (1785-1850), котрий відзначився у 1812 р. у бою під Смоленськом та у битві при Бородіно та належав до… старовинного козацько-старшинського роду грецького походження, також померла, років за сорок, перш ніж почали будувати сам Шоколадний будиночок...

*   *   *

У чім тут справа? Майбутній академік згадував:

 – Батько і мати мої були кияни. В обох сім’ях жили національні українські традиції.

Петро Константинович
Петро Константинович

А в традиції – знати не лише ботаніку, а й своє коріння, тобто історію та географію. Про діда першого президента Української академії наук за материнською лінією слід окремо сказати. У 1836 р. П.Х.Константинович командував Київським артилерійським гарнізоном, у 1848 р. отримав звання генерал-майора, а наступного року – вийшов у відставку. За заслуги перед Імперією ще у 1838 р. бойовому офіцерові в довічне і спадкове володіння надали 1500 десятин землі у Переяславському повіті Київської губернії.

А ще – останні роки свого життя Петро Христофорович володів ділянкою землі (!!!) на розі київських Виноградного провулку та Левашовської вулиці, 15 (нині – вул.Шовковична, 19). А генеральську садибу тоді складали… два одноповерхових дерев’яних будинки та кілька господарських споруд.

Після смерті бабусі – Віри Мартинівни Константинович, той шмат походив по руках, а від 11 вересня 1870 р. власницею отих 612 квадратних саженів (0,28 га) на Липках стала баронеса Софія Володимирівна Ікскюль-Гільденбанд (1807-1887), дружина полковника Генерального штабу барона Людвіга-Августа Ікскюль фон Гільденбанда.

Тоді як Шоколадний будиночок на вулиці Шовковичній, 17/2, за проєктом головного архітектора Києва, академіка архітектури Володимира Ніколаєва на замовлення відомого промисловця, фінансиста та мецената, 1-ї гільдії купця Семена Семеновича Могильовцева (1842-1917) збудували аж в 1901-1902 рр.

Це при тому, що наміть особняк баронеси Софії Ікскюль-Гільденбанд стояв і стоїть (!!!) поряд – на Шовковичній, 19… А ви кажете: у дитинстві Володимир Вернадський бував із батьками в Шоколадному будиночку.

*   *   *

Та сьогодні – про інше. Ще російський радянський прозаїк Лев Гумілевський (1890-1976), котрий для серії “ЖЗЛ” написав ґрунтовні книжки про видатних вчених М.Є.Жуковського, О.М.Бутлерова, С.О.Чаплигіна, В.І.Вернадського, – стверджував:

- Уже підлітком Володя почував себе українцем і залишився ним за своїми уподобаннями й симпатіями ціле життя.

Сам Володимир Іванович у спогадах про дитинство тому не суперечив:

- У батьковій бібліотеці я знайшов окремі номери “Основи” та інші українські видання. Я добував українські книжки з-за кордону. Докладно розпитував батька про Шевченка, Куліша, Максимовича, Квітку-Основ’яненка, а також про Кирило-Мефодіївське братство, про Костомарова і таке інше.

У 1873 р. Володимир Вернадський вступив до першого класу 1-ї Харківської класичної гімназії (тепер – Харківський державний професійно-педагогічний коледж імені В.І.Вернадського) і в будинку по Старомосковській вулиці, 24 (нині – Московський проспект) вчився наступні три роки. Особливих вражень заклад на вихованця не справив. Хіба що саме тут потяг до природознавства зблизив гімназиста з майбутнім відомим ботаніком і географом Андрієм Миколайовичем Красновим (1862-1914). Багато часу друзі присвячували спільним спостереженням за природою, навіть видавали рукописний ентомологічний журнал.

1-ї Харківська класична гімназія
Харківська класична гімназія

На підлітка найбільший вплив справив батько – Іван Васильович, котрий прищепив синові прихильність до українського руху. Щоб читати книжки про Неньку, хлопчик спеціально вивчив польську мову, адже в Російській імперії факти і події викладалися викривлено. Усе життя Володимир Іванович не лише вважав себе малоросом, а й пишався цим. У щоденнику (1944) перший президент Української академії наук записав, що пам’ятає ті часи, коли cлово “Україна” ще ніколи не вживалося.

*   *   *

Гімназист Володимир Вернадський, 1878 р
В. Вернадський, 1878 р.

У 1876 р. родина повернулася до Північної Пальміри, де підліток вступив до третього класу 1-ї Санкт-Петербурзької класичної чоловічої гімназії. Тут особливо гарно викладалися іноземні мови, історія, філософія. Надалі Володимир Вернадський самостійно вивчив три європейські мови, а читав на п’ятнадцяти. З іншого боку, він майже нічим не відрізнявся від однолітків. Ось наприклад, столичний гімназист писав вірші, але поезії – глибоко патріотичного змісту. І, що цікаво, не про Росію:

- Украина, родная моя сторона, / Века ты уже погибаешь… / Но борешься, борешься, бедняжка, одна, / И в этой борьбе изнываешь. / В минуту погибели крайней твоей / Детей твоих дух пробуждался, / Старались свободу найти от цепей / И ум их тобой восхищался. / Но дела вести до конца не могли, / И вновь начинались раздоры…

Володимир Вернадський із семтрами-близнюками Олькою та Катериною, Санкт-Петербург, 1881 р. 1
Володимир Вернадський із сестрами Ольгою та Катериною, Санкт-Петербург, 1881 р.

Покірним бидлом він ніколи не був, а ще за часів навчання в 1-й Петербурзькій гімназії занотував у щоденнику. І лунає це наче обітниця:

- Чиняться жахливі утиски малоросів! Драгоманову навіть в Австрії не дозволяють видавати газету малоросійською мовою. У Росії зовсім заборонено друкувати книги моєю рідною мовою. На канікулах з усім завзяттям візьмусь за неї.

Василь Докучаєв
Василь Докучаєв

За списком успішності у 1881 р. Володимир Вернадський закінчив гімназію восьмим. Зважаючи на сильний склад випускників, ще було доволі пристойно. Потім юнак вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Санкт-Петербурзького Імператорського університету. У різні роки його наставниками були такі видатні вчені, як хімік Дмитро Іванович Менделєєв (1834-1907), геолог Василь Васильович Докучаєв (1846-1903), ботанік Андрій Сергійович Фамінцин (1835-1918), астроном Сергій Павлович фон Глазенап (1848-1937), архітектор Олексій Миколайович Бекетов (1862-1941), історик Олександр Хомич Петрушевський (1826-1904) та інші.

Дмитро Шаховський, 1887 р.
Дмитро Шаховський, 1887 р.

Особливий інтерес українського студента викликали лекції з мінералогії, кристалографії та ґрунтознавства геолога і ґрунтознавця, професора Василя Васильовича Докучаєва (1846-1903). Саме під його керівництвом студент перейшов від читання підручників до самостійного прочитання науки. Він спостерігав роботу вітру на Сестрорецьких дюнах, у Смоленській губернії студіював фосфорити, виконував метеорологічні описи, на вакаціях досліджував ґрунт у маєтку сестри. Володимир Вернадський прагнув стати вченим, а не науковцем, професіоналом, а не фахівцем. Щоб це втілити в життя, належало зазирнути вглиб речовини. Живої речовини.

*   *   *

В університеті життя вирувало. 19-річному юнакові подобалося занурюватись у науку, спілкуватися з ровесниками, дискутувати, вибудовуючи власне майбутнє і прийдешнє країни. Так Володимир Вернадський і незчувся, як опинився в одній із молодіжних соціально-політичних організацій. Центральною ідеєю політичного гуртка князя Дмитра Шаховского (1861-1939) вважалося зближення інтелігенції з народом, що передувало спробі усунути… класову нерівність.

Сергій і Федір Ольденбурги
Сергій і Федір Ольденбурги

Почалося все безневинно – наче звичайне студентське братство, яке колишні випускники варшавських гімназій, “варшавське земляцтво”, перетворили на студентський “Ольденбургський гурток”. Туди входили брати Федір і Сергій Ольденбурги, Дмитро Шаховський, Олександр Корнілов, Лев Обольянинов, Сергій Крижановський, Микола Харламов, Іван Гревс, до яких долучився Володимир Вернадський. Справа дійшла до того, що коло “ольденбургців” розрослося до 300 учасників, а в жовтні 1885 р. Дмитро Шаховський і Федір Ольденбург, одягнувшись у косоворотки, ходили в Ясну Поляну до… графа Льва Толстого.

Прослухавши повний університетський курс, 7 (20) жовтня 1885 р. випускник успішно захистив дисертацію за темою “Про фізичні властивості ізоморфних сумішей”, здобув ступінь кандидата і за пропозицією професора В.В.Докучаєва, котрий обіймав посаду консерватора (хранителя) безцінної мінералогічної колекції, – став співробітником Мінералогічного кабінету Санкт-Петербурзького університету.

В.І.Вернадський, Париж, 1884 р. 1
В. Вернадський, Париж, 1884 р.

Тим часом, навіть по закінченні університету збратані члени “Ольденбургського гуртка” вирішили не розбігатися, а придбати у складчину маленький маєток (тимчасовий притулок), аби влітку збиратися і погоджувати власну громадську діяльність. Тому згодом маєток дістав назву “Приютине”, а його члени стали “приютинцями”. Як логічне продовження ідеї, у 1886 р. виникло “Приютинське братство”, засноване на ідеях утопічного комунізму, народницького демократизму і гуманізму. У повсякденному житті ними рухало просте гасло:

- 1. Працюй якомога більше, 2. Споживай (для себе) якомога менше, 3. На чужі біди дивись, як на власні.

*   *   *

Аж раптом гукнулися колишні контакти із одним студентом, секретарем Науково-літературного товариства Олександром Ульяновим (1866-1887). Так, до нього В.І.Вернадський ставився з величезною симпатією, відколи у 1883 р. вступив до студентського Товариства. Але старшого брата майбутнього “вождя світового пролетаріату” поліція заарештувала 1 березня 1887 р., як одного з організаторів і керівників терористичної фракції “Народної волі”, що планувала замах на Олександра III.

Прямих доказів проти співробітника Мінералогічного кабінету поліція не знайшла, але сам факт спілкування з терористом ставив під сумнів саму можливість роботи В.І.Вернадського в університеті. Талановитому кандидатові запропонували подати у відставку, та зненацька знайшлося компромісне рішення. І з подачі доброго генія, професора В.В.Докучаєва, коштом (!!!) Вільного економічного товариства молодий учений вирушив… досліджувати поклади фосфоритів у Смоленську губернію, але зберіг посаду в університеті.

дружина Наталя Єгорівна Старицька, 1877 р.
Наталія Старицька, 1877 р.

Печаль та радість – то рівних два крила людської долі.

Діяльність у середовищі народників подарувала Володимиру Вернадському несподіване знайомство. У 1885 р. саме на засіданні гуртка народної літератури він познайомився із майбутньою дружиною, Наталією Єгорівною Старицькою (1862-1943). Вона була дочкою видатного правника, сенатора (1867), дійсного статського радника, члена Державної Ради Російської імперії (1879), голови Департаменту законів (1883-1885) Єгора Павловича Старицького (1825-1899), чий рід, між іншим, також тягнувся від української козацької старшини.

3 (16) вересня 1886 р. закохані обвінчалися, а 20 серпня 1887 р. у молодого подружжя народився первісток, син Георгій, котрий згодом став відомим істориком.

діти Гелогій та Ніна Вернадські, Полтава, 1909 р. 1
Діти Георгій та Ніна Вернадські, Полтава, 1903 р.
Володимир Іванович Вернадський із дружиною Наталею Єгорівною, дітьми Георгієм та Ніною і братом дружини П.Є.Старицьким, Полтава, 1907 р. А
Володимир Іванович Вернадський із дружиною Наталією Єгорівною, дітьми Георгієм та Ніною і братом дружини П. Є. Старицьким, Полтава, 1908 р.

*   *   *

Як перспективного студента, 17 березня 1888 р. кафедра спрямовувала В.Вернадського на подальше навчання до Західної Європи. Стажування відбулись у Відні, Неаполі та Мюнхені. Зокрема, у столиці Баварії у 1888-1889 рр. українець стажувався в лабораторії кристалографії у видатного фахівця, німецького мінералога, графа Пауля Генріха фон Грота (Paul Heinrich von Groth; 1848-1927) – не лише професора Мюнхенського університету, а й куратора відділу мінералів Мюнхенського державного музею.

Володимир Вернадський на геологічній екскурсії, Мюнхен, 1888 р. А
Володимир Вернадський на геологічній екскурсії, Мюнхен, 1888 р.

Потім, із березня 1889 р. по червень 1890 р., у паризькому “Collège de France” Володимир Вернадський вивчав синтез мінералів: у професора природознавства та неорганічної хімії Фердинанда Фуке (Ferdinand André Fouqué; 1828-1904) і професора кафедри загальної хімії Анрі Ле Шательє (Henri Louis Le Chatelier; 1850-1936).

В.І..Вернадський, Мюнхен, 1888 р.
В. Вернадський, Мюнхен, 1888 р.

По закінченні навчального року старшокурсник вирушив у велику ознайомчу подорож Західною Європою – хотілося на власні очі побачити, як влаштовані провідні мінералогічні музеї Старого Світу. Володимир не лише відвідав Австрію, Італію, Швейцарію, а й в Англії 30 серпня - 22 вересня 1888 р. брав участь в роботі IV сесії Міжнародного геологічного конгресу, девізом якого досі залишаються слова – “Розум і молоток” (лат. “Mente et malleo”). Тут, між іншим, українця прийняли в члени Британської асоціації наук.

Так у свідомості молодого вченого почала вимальовуватися мінералогічна карта Європи.

*   *   *

У серпні 1890 р. на пропозицію видатного російського геолога і палеонтолога, професора Олексія Павловича Павлова (1854-1929) 27-річний В.І.Вернадський очолив кафедру мінералогії і кристалографії Московського університету. Звідки метр дізнався про самородка? Та познайомився із ним у Лондоні, коли обидва брали участь у… IV сесії Міжнародного геологічного конгресу.

В.І. Вернадський, 1895 р.
В. І. Вернадський, 1895 р.

Отже, від 8 вересня 1890 р. приват-доцент Володимир Вернадський читав лекції й опікувався групою студентів. Слід віддати належне, у Білокам’яній він прийняв пристойно обладнаний Мінералогічний кабінет і добре оснащену хімічну лабораторію, а з другого семестру почав читати лекції не лише на фізико-математичному, а й на медичному факультеті.

Розвиваючи теорію генезису мінералів, у 1891 р. науковець захистив магістерську дисертацію. Наступного року друком з’явився його “Курс кристалографії”. Навіть тоді геологічні розвідки він не полишив, а чимало їздив у відрядження Центральною та Східною Європою, не кажучи вже про Російську імперію. Мінералогія розкривала таємниці кристалів, а загадки кристалів вели до великих таїн Універсу.

професор Московського університету В.І.Вернадський біля свого будинку у дворі університету, 1910 р.
В. Вернадський біля свого будинку у дворі Московського університету, 1910 р.

*   *   *

У хімічній лабораторії В.І.Вернадського, яку вчений називав Інститутом, окрім його студентів та асистентів працювали ще й слухачки жіночих курсів. Несподівано розкрився талант приват-доцента як… історика науки – Володимир Вернадський написав наукове дослідження “Про значення праць Ломоносова в мінералогії та геології”. Стаття здобула високу оцінку фахівців. 1 травня 1897 р. за темою “Явища ковзання кристалічної речовини” Володимир Іванович захистив у Санкт-Петербурзькому університеті докторську дисертацію із кристалографії.

Не залишав він і політичну діяльність. 15 (28) - 18 (31) липня 1903 р. разом із П.Б.Струве, М.О.Бердяєвим, С.М.Булгаковим та іншими науковець брав участь в організації в Північній Пальмірі нелегальної політичної організації “Союз визволення”. Невдовзі ця партія відкрила філії у 22 містах Російської імперії. Але підпілля – то не був його метод. Здійснюючи наукові відкриття, дослідник не має права ховатися від суспільства.

співкерівники “Союзу визволення” І. І. Петрункевич, В.І. Вернадський і Д. І. Шаховський
Співкерівники “Союзу визволення” І. І. Петрункевич, В. І. Вернадський і Д. І. Шаховський

Коли Володимир Іванович став помічником ректора Московського університету, він використав службове становище і… доклав чималих зусиль, аби підготувати і 12-18 жовтня 1905 р. провести Установчий з’їзд першої легальної політичної партії – Конституційно-демократичної; як наслідок, “Союз визволення” припинив своє існування. Якось логічно, В.А.Вернадського товариші висунули в члени Центрального комітету Партії народної свободи, як раніше називали кадетів. 10 квітня 1906 р. 43-річного науковця обрали в Державну Раду – від Академії наук і університетів Імперії.

*   *   *

В. Вернадський, 1901 р.
В. Вернадський, 1901 р.

Наукова кар’єра теж розвивалася стрімко, по висхідній. 31 січня 1898 р. дослідника затвердили на посаді екстраординарного професора Московського університету. 4 березня 1906 р. В.І.Вернадського обрали дійсним членом-ад’юнктом із мінералогії Санкт-Петербурзької Академії наук та призначили завідувачем Мінералогічного музею, а 5 квітня 1908 р. – екстраординарним академіком Російської Академії наук. Відтоді жити вченому доводилося на дві столиці – в Санкт-Петербурзі й Москві.

Інтенсивне життя примушує ущільнювати час. Разом із тим, велику увагу Володимир Іванович, як завжди, присвячував мінералогічній частині музею Академії наук Російської імперії. Часом – навіть власним коштом, він купував й привозив із наукових поїздок колекції каменів. Разом з тим, чимало часу він приділяв і викладацькій роботі в Московському університеті, на Вищих жіночих курсах та в приватному Московському міському народному університеті імені А.Л.Шанявського, що діяв у Білокам’яній у 1908-1920 рр.

Відкритий усьому новому, він, здавалося, першим ловив ідеї, що літали в повітрі. Це – справжній дар для дослідника Універсу. Отже, у серпні 1908 р. В.І.Вернадський потрапив на з’їзд Британської асоціації сприяння розвитку наук у Дубліні. Його вразила доповідь ірландського геолога, одного із засновників радіогеології, професора Дублінського університету Джона Джолі (John Joly; 1857-1933). Діловито колега “прочитав доповідь про геологічне значення урану – дав перше зведення по радіогеології”, а головне – висловив гіпотезу: земні надра розжарюються в результаті безперервного теплового випромінювання радіоактивних елементів.

Мінералогічний гурток Московського університету, 1907 р.
Мінералогічний гурток Московського університету, 1907 р.

Рубікон із пошуків “живої речовини” було перейдено.

Трохи згодом В.І. Вернадський переконував:

- Мені Джолі тоді відкрив очі, й у 1910 р. я виступив на засіданні Академії наук із власною промовою – “Завдання дня в галузі радію”.

Проте і мінералогії він не зраджував. У серпні 1909 р. Володимир Іванович здійснив поїздку до Італії, навіть здійснив сходження на Везувій, де зібрав велику кількість прекрасних експонатів для університетського Музею. Яскравим підсумком наукового відрядження стало повідомлення про те, що наступного року знаний італійський натураліст назвав відкритий ним мінерал… “вернадскит” (vernadskit), знайдений у метаморфізованих осадових марганцевих рудах на Південному Уралі як продукт окислення родонітів, які містять кальцій.

*   *   *

Комплексне ставлення до широких наукових інтересів вивело вченого на вістря сучасної науки. 28 грудня 1909 р. дослідник виступив на XII з’їзді природознавців і лікарів із доповіддю “Парагенезис хімічних елементів у земній корі”, чим започаткував принципово нову науку – геохімію, яка, в розумінні В.І.Вернадського, мала стати історією “земних атомів”. Відтоді, знай, більше уваги вчений почав приділяти проблемі… радіоактивності.

В.І..Вернадський у колі колег, 1911 р.
В. І. Вернадський у колі колег, 1911 р.

Він завжди відчував вібрації, які саме ідеї сьогодні туманно хвилюють колег, а завтра визначатимуть обличчя сучасної науки. Справді, у природознавстві відбувалися разючі зміни, зумовлені появою теорії відносності Альберта Ейнштейна та успіхами в галузі вивчення радіоактивності. Одним із перших саме українець зосередився на систематичних дослідженнях явища.

Сенсаційною для наукової Росії стала його згадувана промова “Завдання дня в галузі радію”, виголошена професором-універсалом 29 грудня 1910 р. на річних загальних зборах Російської академії наук. Ось чому саме навколо нього швидко утворилася школа, зорієнтована на комплексне застосування геологічних, хімічних і фізичних методів у вивченні порід, будови та еволюції Землі. Він просто бив на сполох:

- Не було в історії людства миті, коли більше виправдовувалися б витрати державних коштів на стадії попередніх досліджень, ніж у цій наново відкритій галузі науки.

Насправді ж, тема його гріла вже мінімум три роки. Ще у жовтні 1907 р. поданням професорів геології В.І.Вернадського, О.П.Карпінского та Ф.М.Чернишова Академія наук ухвалила рішення розпочати вивчення (!!!) радіоактивних мінералів у Росії, а 1908 р. була організована спеціальна Радієва комісія, яку очолив Володимир Іванович. Невдовзі він подав до Академії наук розгорнуту записку із планом проведення радієвих експедицій. Керівництво звернулося до уряду з проханням виділити кошти, але отримало відмову. Попри це, професору Вернадському вдалося провести перші польові дослідження, які засвідчили навдивовижу цікаві результати.

*   *   *

Московський період І.І.Вернадського припинився раптово – у лютому 1911 р. На знак протесту проти репресивних заходів, зужитих щодо столичного університету з боку міністра народної освіти Російської імперії Л.А.Кассо третина (!!!!) викладацького складу залишила учбовий заклад.

Тому у вересні 1911 р. Володимир Іванович повернувся до Санкт-Петербурга. У місті на Неві 12 березня 1912 р. він став ординарним академіком Російської академії наук, а 19 березня 1914 р. науковця призначили директором Геологічного і Мінералогічного музею Академії наук у Санкт-Петербурзі. Не хочу, аби у вас склалося враження, мовляв, відтоді В.І.Вернадський перетворився на науковий флюс, якого ніщо інше, за винятком досліджень, не цікавило.

Ось, будь ласка, інший приклад. Маю на увазі полемічну статтю “Українське питання і російська громадськість”, написану у липні 1915 р., але за зрозумілих причин – так і не надруковану. У ній виразно проступає чітка позиція вченого-патріота:

- Небезпека для Росії не в українському русі як такому, а в його трактуванні як шкідливого і, до того ж, ззовні привнесеного явища в державний і національний організм… Українська інтелігенція чекає від Росії повного визнання за українською народністю прав на національно-культурне самовизначення, тобто прав на вільну національну працю в галузі школи, науки, літератури, громадському житті; українці вважають, що в інтересах не лише місцевої української, а й загальноросійської культури не створювати перешкод їхнім прагненням до українізації місцевого громадського та церковно-релігійного життя, а також місцевого самоврядування. У цілому українці вважають, що свобода української культури зумовлюється саме інтересами російської справи. Щоб зберегти українців як руських, Росія може, лише, коли прийме їх з усім національно-культурним обличчям як українців.

А тепер – увага: це написане не у 1917 р. Головою Центральної Ради Української Народної Республіки Михайлом Сергійовичем Грушевським (1866-1934), котрий саме перебував у засланні у Казані, де йому заборонялося займатися науковою роботою і викладацькою діяльністю. Це вкарбовано в 1915 р. ординарним академіком Російської Академії наук Володимиром Івановичем Вернадським, котрий мінімум на два роки за ідеями випереджав українських есерів та інших лібералів.

*   *   *

Попри Першу світову війну, з ініціативи та під головуванням українця В.І.Вернадського виникла Комісія з вивчення природних продуктивних сил (КППС) Академії наук Російської імперії, створена задля координації розвитку гірничорудної промисловості. Невдовзі унікальна наукова організація, перше засідання якої відбулося 11 жовтня 1915 р., об’єднала багатьох вчених, організувала низку комплексних експедицій, системно видавала “Праці…”, що містили величезний матеріал щодо сировинних ресурсів Російської імперії.

Досить швидко КППС перетворилася на науковий інкубатор, звідки згодом виокремилися численні наукові інститути: Ґрунтовий, Географічний, Радієвий, Керамічний, Оптичний і таке інше. Володимир Іванович Вернадський, обраний в 1916 р. головою Вченої ради при Міністерстві землеробства, продовжував наукові дослідження, публікуючи статті з мінералогії, геохімії, корисних копалин, історії природознавства, організації науки, метеоритики.

Що найбільше мене вразило, попри зміну режимів, Комісію з вивчення природних продуктивних сил Володимир Вернадський не лише очолював до 1930 р., а й як її незмінний керманич став одним з творців плану ГОЕЛРО, бо саме КППС здійснила величезний внесок у геологічне вивчення території Радянського Союзу і створення його сучасної мінерально-сировинної бази. Є люди, котрі мислять категоріями десятиліть, а не поточним моментом.

*   *   *

Наталія Єгорівна та Володимир Вернадський після 25 років шлюбу, 1911 р.
Наталія Володимир Вернадські
після 25 років шлюбу, 1911 р.

Окремо слід сказати, що тема радіоактивності з кола наукових інтересів В.І.Вернадського ніколи не випадала. У 1911 р. науковець зазирав на тридцять п’ять років у майбутнє, коли писав:

- У явищах радіоактивності перед нами відкриваються джерела атомної енергії, що в мільйони разів перевищують всі ті джерела сил, які досі малювалися людській уяві. Із надією та острахом вдивляємося ми в нового спільника і захисника.

З огляду на це, саме Володимира Івановича Вернадського дехто з дослідників справедливо вважають “батьком вітчизняної атомної енергетики”. Це він писав:

- Ми підступили до великого перевороту в житті людства, з яким не може зрівнятися все ним раніше пережите. Недалекий той час, коли людина отримає в свої руки атомну енергію, таке джерело сили, яке дасть можливість будувати життя, як людині захочеться. Чи зуміє вона скористатися тією силою, спрямувати на добро, а не на самознищення? Чи доросла вона до вміння використати ту силу, яку неминуче повинна дати їй наука?

Аби закрити тему, доведеться трохи забігти наперед. У 1922 р. за ініціативи українського вченого у Петрограді було створений Радієвий інститут Російської академії наук (тепер – Радієвий інститут імені В.Г.Хлопіна); установа прийняла на себе наукове керівництво роботою створеного раніше в Бондюзі, Татарстан експериментального Радієвого заводу, де в грудні 1921 р. з ферганської руди вперше в Росії був виділений високозбагачений препарат – радій. Саме В.І.Вернадського призначили директором установи, і цю посаду дослідник обіймав аж до 1939 р. І ще одне – дуже важливе: у 1937 р. під очільництвом В.І.Вернадського у Радієвому інституті було створено перший в Європі (!!!) циклотрон; починав роботу над проєктом ще один видатний український вчений, колишній одеський фізик, молодий доцент ЛДУ Георгій Гамов (1904-1968), котрий у жовтні 1933 р. вимушено емігрував до США.

Улітку 1940 р. із ініціативи Володимира Івановича розпочалися дослідження урану – під кутом видобутку ядерної енергії. На жаль, радянсько-німецька війна всі плани зруйнувала. Сам Інститут та його директора терміново евакуювали до Казахстану, де вчений створив фундаментальні монографії “Про стани простору в геологічних явищах Землі. На тлі зростання науки XX століття” (1943) і “Хімічна будова біосфери Землі та її оточення”. Та про це – трохи нижче.

*   *   *

Лютневі події 1917 р., як і більшість передових учених, професор Вернадський вітав, бо з ентузіазмом чекав. Думалося, відтепер феодально-аграрна Росія стане на шлях доленосної модернізації. Не випадково, 26 лютого 1917 р. дослідник був присутнім на останньому засіданні Державної Ради й поставив підпис під відозвою чотирьох її виборних членів про зречення Миколи ІІ та перехід влади до Тимчасового комітету Державної думи. Думалося, дороги назад – у минуле, нема.

21 березня 1917 р. В.І.Вернадського призначили головою Вченого комітету Міністерства землеробства, обрали професором Московського університету, а в червні поставили на чолі Сільськогосподарського наукового комітету Міністерства землеробства. Усе рухалося до потужних, наукових і демократично виважених змін.

1 серпня 1917 р. В.І.Вернадський разом зі своїм добрим київським товаришем, професором Миколою Прокоповичем Василенком (1866-1935), з яким вони були прекрасно знайомі за спільною роботою в партії кадетів та Державній думі, навіть увійшли до складу Тимчасового уряду.

*   *   *

В.І. Вернадський із дочкою Ніною, Полтава, 1910 р
Вернадський із дочкою Ніною,
Полтава, 1910 р.

Треба було собі дати трохи відпочити, і літо 1917 р. вчений разом із дружиною Наталею Єгорівною та дочкою Ніною вирішив провести на українській дачі, у селі Шишаки Миргородського повіту Полтавській губернії, яку потихеньку будував від травня 1913 р. Окрім іншого, належало підлікувати задавнений туберкульоз. Але без пера в руках він не залишився, а навпаки – працював інтенсивно.

Саме у полтавських Шишаках у серпні 1916 р. йому пощастило здійснити масштабний дослідницький прорив. Підійти до осмислення проблем Натури і всього живого комплексно. Так він дійшов висновку, що у тканині буття існує “жива речовина з геохімічного погляду”, а її роль у Всесвіті неоціненна. Відтоді українець мислив Універсум як живе ціле… Саме там, на Бутовій горі, або, як місцеві кажуть, на “Бутовій кобилі” – його застав Жовтневий заколот.

Бурхливі політичні події примусили терміново повернутися до Петрограда. Членом ЦК Конституційно-демократичної партії Володимир Вернадський залишався протягом всієї її історії – до 1918 року. Коли кадети перемогли на виборах у першу Державну думу, вченого направили до Державної ради. У 1917 р. депутата запросили обійняти посаду: спочатку – ділового експерта, а потім – товариша (помічника) міністра народної освіти Російської імперії. Жовтневий заколот припинив державницьку діяльність В.І.Вернадського на злеті, коли він лише вибудовував широкі плани розвитку освіти в країні.

*   *   *

Більшість членів Тимчасового уряду 25 жовтня (7 листопада) 1917 р. революційно налаштовані матроси заарештували. Пам’ятаєте, оте голоштанне з бубном: “Которые тут временные, – слазь! А ну-ка, слазь! / Кончилось ваше время!” Володимир Вернадський із шістьма іншими міністрами і товаришами міністрів не злізли, а ввійшли до підпільного складу Тимчасового уряду, утворивши Малу рада міністрів. Їхнім головним завданням бачилося: забезпечити наступність влади – до відкриття Установчих зборів. 17 листопада 1917 р. з-посеред інших членів Уряду на нелегальному становищі вчений підписав “Звернення до російських громадян” із закликом… не визнавати влади більшовиків, оголосивши їх “узурпаторами” і вимагаючи все-таки скликати Установчі Збори. Чому? Більшовики не мали в собі “живої речовини”, а із дикунства “новый, наш новый мир” не збудувати.

З огляду на те, що залишатись у зреволюціонізованому Петрограді було небезпечно для життя, 19 листопада 1917 р. В.І.Вернадський виїхав до Москви, але тільки в грудні дістався до Шишаків. Як вчасно Академія наук оформила йому безстрокове відрядження на Південь! 28 листопада 1917 р. спеціальним декретом Ленін оголосив усіх кадетів… “ворогами народу”. На щастя, в Україні вже виникла Центральна Рада, і більшовицькі цидулки не діяли.

Та не лише Росія, світ до невпізнання змінився, і змінився назавжди. Хоча він ще й сподівався тут, у провінції, перечекати криваві дні революції. Але ошелешеному лібералові довелося прийняти як доконаний факт… оголошену незалежність України. Чи то від безсилля, чи то від глибокого розуміння процесів, що відбулися, але в травні 1918 р. В.І.Вернадський залишив лави Кадетської партії. Чи пристосовувався він до панування більшовиків? Однозначно – ні:

- У більшовизмі є ідейна сторона, але вона настільки чужа свідомим силам, що врешті-решт сприймається ними як дика руйнівна сила…

В.І.Вернадський із дружиною Н.Є.Вернадський і дочкою в Петрограді, 1921 р.
В. І. Вернадський із дружиною Н. Є. Вернадський і дочкою в Петрограді, 1921 р.

*   *   *

Як наївно він у 1893 р. сформулював один з головних принципів лібералізму:

- Для мене умова правильності урядової діяльності виходить з того, що: 1) держава існує для громадян, а не громадяни для держави; 2) уряд, який би він не був – монархічний чи республіканський, є лише ставленцем громадян і мусить, отже, постійно діяти за їхньої участі та під їхнім контролем. Очевидно, така діяльність можлива лише за існування в країні суспільного розуміння.

Ні про яке “суспільне порозуміння” у більшовиків не йшлося, будь-якій освіченій людині Російської імперії вони здавалися ідеологічними варварами. Відомо, що не перше покоління родина Вернадських том до тому збирала фамільні бібліотеки. Частина книг Володимиру Івановичу дісталась у спадок від давно покійного батька – Івана Васильовича, іншу, більшу частину книгозбірні зібрав сам вчений. У роки Громадянської війни та Революції не просто були пограбовані садиба у Шишаках Полтавської губернії та успадкований від батька маєток у селі Вернадівка Тамбовської губернії. Революційно налаштована голота спалила обидві безцінні бібліотеки, що зберігались у тих будинках. Люди, нащо?

У листі до доньки Ніни великий вчений намагався дошукатися причин:

- Я дивлюся на більшовицький рух як на велике нещастя. В їхньому середовищі нині відкривається рідкісний в історії ганебний вплив на життя людей великих злочинців і великих грішників. Убивці, злодії, грабіжники – люди з цього оточення впливають на життя Росії і цілого світу…

*   *   *

Це наше з вами щастя, що свого часу В.І.Вернадський так і не став професійним політиком. Це – по-перше. По-друге, яке то щастя, що він навіть такого бажання не мав. Україні вистачило одного Михайла Грушевського. А ось науковий пошук завжди залишався у життєвих пріоритетах Володимира Івановича. А нарешті, ось по-третє, це – чому саме він став одним із засновників і першим президентом Української академії наук.

Не випадково, але у 1924 р. цю думку він чітко занотував у щоденнику:

- Ніколи я не міг цілком поринути в громадське чи політичне життя, бо для мене головними залишалися наукова думка і дослідницькі шукання.

Це ніяк не означало, що він цурався державотворення навіть у часи “революційної вакханалії”, навіть упродовж перших п’яти місяців Жовтневого заколоту, коли центральні губернії Росії опинилися в руках більшовиків.

Що могло їм опиратися? Лише потужна і самостійна Українська Народна Республіка, яка виникала на руїнах Російської імперії. Але, на жаль, ні гідних лідерів у місцевих національних партіях, ні достойних очільників у самій Центральній Раді УНР Володимир Іванович не бачив, але знав: “червону пошесть” слід зупинити. Тому з великим оптимізмом та надією він вітав встановлення 29 квітня 1918 р. Другого Гетьманату, коли булаву в Україні прийняв Павло Скоропадський (1873-1945), котрого невдовзі європейські ЗМІ назвали “українським Наполеоном”.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-