Василь Макух. Безсмертний із Пожежної вулиці

Василь Макух. Безсмертний із Пожежної вулиці

Укрінформ
Проєкт "Калиновий к@тяг" продовжуємо розповіддю про учасника українського руху опору в СРСР, який став "смолоскипом свободи"

О 16:30, 5 листопада 1968 р. у під’їзді будинку по вулиці Хрещатик, 27, – це неподалік Бессарабського ринку, – облився бензином, підпалив себе та вибіг на вулицю колишній розвідник Української Повстанської Армії. Вигукуючи гасла: “Геть окупантів!”, “Хай живе вільна Україна!” – він побіг Хрещатиком у бік тодішньої площі Калініна (тепер – Майдан Незалежності); це було його останнє бойове завдання.

У такий спосіб Василь Макух протестував проти тоталітарного комуністичного режиму, колоніального становища України в складі СРСР, політики жорстокої русифікації в республіці та агресії Радянського Союзу проти збуреної Чехословаччини.

Співробітники КГБ, що вмить прибули на місце самоспалення, зробили все можливе, аби акція політичного протесту розголосу не набула. Думаю, той вчинок патріота був Майданом однієї людини, Майданом однієї особистості, яка ні на кого в часи застою політично покластися не могла.

У підпіллях чи схронах той вояк УПА ні від кого не ховався… Напередодні Василь Макух надіслав лист першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту, де відкрито засуджував окупаційну політику радянської влади, що, прикриваючись інтернаціональними гаслами, ганебно поневолює інші народи.

Василь Макух став першим із українців, хто обрав самоспалення і власну смерть, як спосіб політичного протесту проти дій комуністичного тоталітарного режиму, аби “молоде покоління сміло, відважно продовжувало святу справу національно-визвольної боротьби”. Після В.О.Макуха палали й інші “смолоскипи свободи”. Зокрема, 16 січня 1969 р. на Вацлавській площі (Václavské náměstí) третьокурсник філософського факультету празького Карлова університету Ян Палах (Jan Palach; 1948-1969) також підпалив себе на знак протесту проти радянської окупації. Київська історія мала продовження. І про це у Празі є не лише пам’ятний знак про ту подію, а вдячні чехи пішохідний міст через річку Ботич, притоку Влтави, в Празі назвали на честь українського борця за свободу Чехословаччини Василя Макуха.

пішохідний міст через річку Ботич
Пішохідний міст через річку Ботич у Празі

Минають десятиріччя, а “смолоскип свободи” не вгасає.

*   *   *

Майбутній учасник українського руху опору в СРСР, воїн УПА Василь Омелянович Макух народився 14 листопада 1927 р. у селі Карові Львівського воєводства Польської Республіки (нині – Сокальський район Львівської області) в багатодітній родині та був наймолодшою дитиною.

Батько – Омелян Макух (1872-1944) мав славу доброго ремісника – маляра і муляра, якого поважало все село, то той робив цеглу та ставив хати. Мати – Єва Василівна Леуш (1898-1953) – гарно вишивала, була гарною господинею, котра вміла заробляти й зберігати гроші.

Для кожного з батьків був то другий шлюб.

Раніше за малого Василька на світ з’явилися сестри: Ірина (1919-1976), Меланка (померла у 17 років від сухот), Ксенія (1923-2005; від першого шлюбу матері з Прохором Леушом), Параска (1924-1982). Мав Василь і братів, як-то: Миколу, Дмитра, Максима (від першої дружини Омеляна Макуха). Проте останній брат пропав у лісі, а Миколу – за його зв’язки з УПА – закатували поляки.

 Повстанці тоді давали просту, але святу клятву:

- Я, воїн Української Повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров’ю усіх найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського: …Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за Неї. Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі Твоєї Нації. Пам'ятай про великі дні наших Визвольних змагань. Будь гордий з того, що ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба. Помсти смерть Великих Лицарів.

*   *   *

На Галичині УПА та нарід, скажу я вам, не існували окремо, бо були єдиним цілим. Зокрема, хата Омеляна Макуха стояла край села, біля лісу. Там стояв підрозділ Української Повстанської Армії. Зранку вояки займалися вишколом, потім обідали, відпочивали, а по полудні йшли допомагати селянам. Далеко не героїчно все починалося й у малого Василька. Прибігав під час обіду хлопчик до повстанців – послухати. Командир грав на гармошці, потім брав дитину на коліна й говорив, що є люди, котрі мають хліб, сіль, і є люди, котрі те відбирають, а ми охороняємо перших. Коли вояки пішли із села, Василько страшно засмутився.

Ще підлітком хлопець втратив батька. Не маючи змоги потрапити до гімназії, здобував він освіту в сільській читальні, де поволі під впливом побожних, національно свідомих, працьовитих сусідів формувався світогляд українського патріота. Вчасно поруч із допитливим напівсиротою, який шкільної освіти мав лише два класи, у Карові стали безпосередні учасники національно-визвольної боротьби – два брати: майбутній підхорунжий УГА, секретар Головної Управи товариства “Просвіта” Микола Дужий (1901-1955) та майбутній референт пропаганди ОУН, український письменник Петро Дужий (1916-1997).

Та й сам Василь Макух власну голову мав. Юнак багато читав, відвідував читальню товариства “Просвіта”, очолювану організатором драмгуртка в Карові Іваном Дужим (1911-1941). Тут хлопець познайомився з літературою національно-патріотичного змісту, тут у спілкуванні зі старшими товаришами збагнув важливість практичних методів боротьби з окупантами.

*   *   *

У Великі Лицарі подаватися він попервах не збирався. Що ж тоді вплинуло на рішення хлопця? Улітку 1944 р. Василь Макух став свідком жахливої події: енкаведисти вщент знищити сусідній хутір Іваньки. Ті з селян, які залишилися живими, розбіглися по цілому світу. І була це не поодинока трагедія. В окрузі у той час московські карателі винищили ще два галицькі села – Синьковичі та Пирятин. Геноцид проти місцевого населення лише посилювався: проводились облави, арешти і заслання в Сибір.

Червоний молох поклав око і на нього… У листопаді 1944-го його, 17-річного галичанина, котрий при ході налягав на ногу, бо права від народження була на чотири сантиметри коротша за ліву, – призвали до Червоної Армії.

За чужі ідеї, за “великого Сталіна” помирати він не збирався, тому за два дні Василь Макух, скориставшись нагодою, втік дорогою із Рава-Руської до призовного пункту Львівського облвійськомату. І тоді невисокий на зріст юнак зробив свідомий вибір у житті – подався до лісових братів, де присягнувся і тримав слово до самого скону. На те існували причини.

Наприкінці 1944 р. Василь Макух потрапив у військову розвідку УПА, де отримав псевдонім “Микола” та служив у відділі з десяти повстанців під проводом “Завірюхи”, прізвище того повстанця, на жаль, й досі не встановлено.

*   *   *

До середини лютого 1946 р. тривали запеклі бої воїнів УПА з окупантами, в яких участь брав і “Микола”. Також неодноразово, з боями він переходив радянсько-польський кордон, аби тримати тісніший зв’язок із повстанцями Закерзоння, як по Другій Світовій війні називали крайньо західні українські етнічні території, розташовані на захід від сучасного польсько-українського кордону.

14 лютого 1946 р. підрозділ “Завірюхи” отримав новий наказ. Під час виконання бойового завдання вони, вночі, зупинились у верболозі, за 200 метрів від хутора Соснина-Бутинська, що під селом Бутини Великомостівського району (тепер – Сокальський район Львівської області). На пару з повстанцем “Білим” розвідники вивчали обстановку, визначаючи місце дислокації загону МВС, та раптом наштовхнулися на наряд 109-го мото-стрілецькового полку НКВС.

Довелося вступили в перестрілку. Під час бою Василь Макух, вдягнений у шинель польського жовніра, штани німецького вояка, шапку-вушанку червоноармійця та українські чоботи, отримав загалом сім поранень – одна з ворожих куль із ППШ вище коліна зламала праву ногу, ту, яка від народження була коротшою на чотири сантиметри.

Відтоді, після невдалої операції, нога стала коротшою на 20 сантиметрів, і все життя Василеві доводилося замовляти спеціальне взуття із пробковою устілкою, а потім зуживати ортопедичний протез.

*   *   *

Повстанець намагався сховатися на подвір’ї у місцевого мешканця Яцька Куця, 1865 р. народження, але у сінях патруль карателів розвідника УПА знайшов, знов завдавши йому поранень.

Про що шкодував Василь? Що у нього залишилося 37 невикористаних патронів до гвинтівки 1897-го року випуску. А ще, що під час особистого обшуку в нього вилучили кілька листів.

В одному з них він носив, біля серця, невміло складений, але гранично щирий текст журливої пісні, хоча давно знав його на пам’ять:

- Невесело сонце сходить в Україні / (На) селі покидають рідні стріхи усі хлопці молоді / Покидають рідні стріхи, покидають родину, / Та й у ліси в сумних дебрях знайшли собі хатину. / Ніде свята по неділі у тих дебрях лісових. / Гірка доля нас спіткала усіх хлопців молодих. / Приснився в лісі сон дивненький, що він дома ночував. / Пробудився, а він в лісі. Став та й собі заспівав: / – Україно, мати-ненько, Україно дорога, / Виганяє ворог з хати молодого юнака.

До речі, у Василя замолоду був гарний голос. Усі сусіди навіть переконували:

 – Із тебе вийшов би гарний парох. Тобі треба вчитись. – Щонеділі та на свята хлопець завжди ходив до церкви й обов’язково був на ранішній Євангелії.

*   *   *

Ось так 19-річний повстанець потрапив до рук агентів НКВС, але на допитах тримався мужньо, кмітливо. Спочатку він назвався… Миколою Омеляновичем Христославенком, 1927-го р. народження, із села Щетково Любечського району, що в Польщі.

У непритомному стані 15 лютого 1946 р. він опинився у Великомостівському райвідділі МВС УРСР та у кримінальній справі П-27504 пережив важке слідство у камері найстарішої у Львові в’язниці №4, лихозвісній “Бригідці”, розташованій на вулиці Городоцькій, 20. Тим часом слідчі у справі не лише допитали сестру Ксенію, матір Єву та трьох односельців, а й 1 червня 1946 р. влаштували трус у батьківській хаті дев’ять на чотири метри під солом’яною стріхою.

В’язниця №4 у Львові
В’язниця №4 у Львові

Що там уповноважений Рава-Руського РВВС Миколюк із посвідками знайшли? Уважно вчитайтеся. Ні, ви вчитайтеся!... Корову масті бурої віком (на вигляд) 17 років, гардероб, ліжко дерев’яне просте, стіл простий дерев’яний, ліжко залізне просте, постільні приналежності, одну перину, дві пухові подушки, дві ковдри простих. Більше нічого галицькі селяни не нажили. Розумієте, нічого!

*   *   *

11 липня 1946 р. Військовий трибунал Львівського гарнізону на чолі гвардії майора юстиції Ліванова у закритому засіданні розглянув справу за статтями 54-1 “б” та 54-11 Карного Кодексу УРСР й засудив Макуха В.О. до 10 (десяти) років каторжних робіт із обмеженням у правах на 5 (п’ять) років та з конфіскацією всього належного йому майна. Меблі дільничний, до речі, ретельно переписав, але на зберігання весь той мотлох залишив матері засудженого – Єві Василівні.

Потім засудженого воїна УПА перевели до в’язниці №2 у Рава-Руській. Наймолодшому із синів, 19-річному Василю мати носила із Карова передачі, щоразу долаючи пішки 25 кілометрів, в один бік. Тим часом енкаведисти не завжди прості харчі приймали, а зазвичай знущалися над жінкою, часом – лупцювали за її надмірну сердечність до… сина.

Із 8 жовтня 1947 р. по 16 серпня 1948 р. засуджений відбував покарання у виховній трудовій колонії №32, що у селищі Підкамінь Бродівського району Львівської області. Потім на два роки його етапували в установу ЖХ-385/8, що у селищі Явас Зубово-Полянського району Мордовської АРСР, яка скорочено називалася Дубровлаг. Українське товариство там збиралося добірне. Зокрема у жовтні прибув етап із Воркути, а в ньому – митрополит УГКЦ Йосиф Сліпий (1892-1984). У виправному закладі власні терміни відбували останній ректор Львівської духовної семінарії о.Іван Чорняк (1899-1980), директор Львівської консерваторії, композитор Василь Барвінський (1888-1963), інша поважна галицька еліта.

Що бранці робили? Попервах ЖХ-385/8 був не робочим, але навесні 1949 р. начальство організувало… плетіння маскувальних сіток для військових об'єктів та звичайних “авосьок”. Лафа тривала недовго, від 1949 р. колонія стала табором суворого режиму. У 1951 р. ув’язненим навіть поставили на одязі номери; у Василя Макуха був: Е-315. Їх відмінили тільки після смерті Сталіна.

*   *   *

Затим, у 1950-1952 рр., галичанин відбував покарання в колонії на станції Потьма Мордовської АРСР. Проте навесні 1952 р. за “злостное невыполнение нормы” його запроторили на 30 діб до “БУРу” (“барак посиленого режиму”, карцер).

Повернувшись у старий-новий табір ЖХ-385, де відтепер тримали в основному політичних ув’язнених, він розшукав земляків, з-поміж яких були: підстаршина УГА Григорій Вовчук з Кутів, Степан Артим із Дрогобича, Михайло Троцко із села Бориничі, дивізійники Богдан Курчаба та Роман Сомик, інженер Северин Любінецький із Медики, Степан Осташ із Григорова, Михайло Пастух із Голешева, Дмитро Синишин із Васючина, Василь Михайлюк із Баковець, Богдан Мелимук із Прибілля.

Від 1952 р. до 18 липня 1955 р. незламного бранця кидали в різні відділення ЖХ-385, але скрізь українці гуртувалися та жили надзвичайно дружно. Старші доброзичливо ставилися до молоді, передати свої знання та набутий життєвий досвід. Про юнацтво постійно піклувалися парохи УГКЦ, отці Іван Чорняк та Олексій Зарицький.

Разом у своєму колі патріоти відзначали такі славні дати, як 22 січня (День соборності України), “Крути” (29 січня), “Базар” (17 листопада – День пам’яті героїв Базару – бою, що відбувся 1921 р. побіля села Базара), роковини створення УПА (14 жовтня), 1 листопада (військовий переворот, організований в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. Українською Національною Радою), а ще на пам'ять вчили “Декалог” (10 правил українського націоналіста), "12 прикмет характеру українського націоналіста” та "44 правила життя українського націоналіста”.

У радянських концтаборах Василь Макух знаходився дев’ять років п’ять місяців і чотири дні. Коли сплив термін, Василь Макух звільнився із сибірських концтаборів, але незламного “бандерівця”… вислали на спецпоселення. За колючим дротом ні на хвилю українець не припинив свій супротив. Свого земляка – Івана Гуменюка, якого повстанець зазнав у концтаборах, патріот надихав:

- Наша боротьба триватиме, хота тепер – іншими способами.

*   *   *

Зненацька у його заґратоване віконце зазирнуло сонце… Перебуваючи на засланні, Василь Макух зазнав Лідію Іванівну Запару (1925-2012), що родом була із Дніпропетровська. Ні, познайомилися вони ніяк не на танцях, не буває таких у концтаборах, а разом ходили… пиляти дрова. Василь рубав, старався – за двох, а по полудні кидав сокиру та йшов купити хліба, халви та ситра, щоб з коханою поїсти: у таборі їм копійки платили, але не годували.

Ліда Запара була жінка складної долі. У ранньому дитинстві померла її мама, а батько – голова юридичної колегії адвокатів Іван Купріянович Запара – переслідувався більшовиками. Згодом тато одружився вдруге… Відступаючи з Дніпропетровська, у жовтні 1943 р. гітлерівці етапували на примусові роботи до Третього Рейху чимало цивільних осіб, переважно – жінок та підлітків. Серед трудових в’язнів опинилася й 17-річна Ліда з мачухою, Тамарою Степанівною Лук’яновою.

Дорогою вони познайомилися з професійними артистами Маріупольського театру, які зорганізували так звану “агітбригаду” і виступали з концерти від 16-ї німецької піхотної дивізії вермахту (16. Infanterie-Division). З огляду на вокальні та хореографічні здібності, у невольницьку трупу потрапили і мачуха, й Ліда, які до кінця війни з концертами об’їздили Чехословаччину, Німеччину, Францію та Голландію, виступаючи перед нацистами та власівцями. Коли Лідія Запара повернулася до Дніпропетровська, 18-річного “ворога народу” заарештували і за “зраду Батьківщини” засудили на 10 (десять) років каторжних робіт у віддалених концтаборах Сибіру та на 5 (п’ять) років заслання.

У 1955 р. за колючим дротом двоє страдників познайомились, потім – зблизилися. Коли Лідія захворіла і стан її дійшов до зараження крові, у зимову хуртовину Василь на руках відніс кохану до лікаря. Лише вчасно надана медична допомога врятувала жінці життя.

*   *   *

будинку на вулиці Пожежній, 38/2
Будинок на вулиці Пожежній, 38/2

Першою отримала волю Лідія Іванівна. Вона повернулася до Дніпропетровська, де оселилась у бабусиному будинку на вулиці Пожежній, 38/2, на Амур-Пісках, що положені над річкою Дніпро на піщаних ґрунтах, тобто у Амур-Нижньодніпровському районі міста.

Тим часом ще довгий рік Василь Макух перебував на спецпоселенні, а остаточно звільнився 6 квітня 1956 р. Довелося колишньому розвіднику УПА їхати до Ліди в Дніпропетровськ, адже повернутися до Західної України колишньому в’язневі заборонялося. Сумним побачив він Батьківщину й раз-у-раз згадував тужливу пісню, яку часто співали ті, хто повертався з неволі:

- Йдуть через села, через чужії, / З українцями ся вітають, / Що натерпілися за Україну, / А України ще немає.

Подружжя Ліда і Василь Макухи
Подружжя Ліда і Василь Макухи

У недобудованому будинку на Пожежній вулиці, де ані вікон, ані дверей, ані даху не було, самі стіни стояли, – довелося чоловікові засукати рукави і ставати до праці. Пара розписалась у 1956 р., й у шлюбі народила дочку Ольгу (1958) та сина Володимира (1960). Відверто кажучи, тривалий час Василь не хотів брати шлюб, пояснюючи коханій:

- Однаково, рано чи пізно, я віддам життя за волю України, то нащо створювати сім’ю?

*   *   *

Василь Макух (ліворуч) з родиною після повернення з ув'язнення, село Карів, 1957 р.
Василь з родиною, с. Карів, 1957 р.

Але навіть незламні вояки УПА – люди, яким хочеться звичайного родинного щастя, хоча й у вільній Україні… Тож у Дніпропетровську Василь Омелянович Макух спочатку працював у цеху вогнетривких матеріалів заводу “Промцинк”. Виробництво виявилося занадто шкідливим і за станом здоров’я він влаштувався слюсарем-механіком з ремонту теплового обладнання, котрий часто їздив у відрядження по Україні. Тим часом Лідія Іванівна трудилася: спочатку – кухарем, а потім – стала заввиробництвом, – але додому ніколи нічого не несла.

Працюючи, Василь знаходив час і постійно вчився: закінчив дев'ятий та десятий класи вечірньої школи. Слюсар-механік навіть вступив на філологічний факультет Дніпропетровського державного університету, уголос мріяв і розповідав рідним та близьким, що хоче написати книгу про Богдана Хмельницького. Але, довідавшись про судимість за політичними статтями, у навчанні колишньому розвіднику УПА працівники КДБ відмовили. Тому з університету першокурсника негайно відрахували.

Радянської влади він і доти не сприймав, а тут особисто обурили: приниження українства і тоталітарна система освіти, де русифікація України вважалася наріжним. Батька допікало й те, що, коли його син Володя у школі розмовляв українською мовою, однокласники принижували його, називаючи то “бакланом”, то “бандерівцем”. Постійно Василь Макух стверджував:

- Усе це мине, Лідочко! Колись настане час, й Україна буде самостійною!

*   *   *

Що у житті для Василя Омеляновича було вище – родина чи країна?

Ось яскравий факт, що стоїть за однією побутовою світлиною.

1963-й. Батьки з дітьми обідають. П’ятирічний насуплений Володя, бачите, горнеться до тата, бо щойно зірвав із семирічної сестри бант. Ну, розумієте, діти є діти. І ось мати, нахилившись над дочкою, намагається повернути красу Олі.

Відновлюючи справедливість, Лідія Іванівна щойно насварила сина, тому Володя неприховано набурмосений. Коли дружина захотіла за той вчинок ще покарати малого, втрутився чоловік і пояснив:

- Лідо, облиш із дітьми лаятися… Не можна сваритися на дітей. Бо Оля – це моє серце, а Володя – моя душа. Так, я дуже люблю дітей, але понад усе люблю Україну. І вище ставитиму інтереси Вільної Держави, аніж свої.

В усьому він залишався свідомим українцем. Коли настав час віддавати дітей до школи, Василь Омелянович наполягав на тому, щоб дочка і син неодмінно навчалися українською мовою. Лідія Іванівна не розуміла:

- Поруч є російськомовна школа. Коли Оля і Володя починають розмовляти українською, з них глузуватимуть...

Але батько залишився непохитним, бо такі чоловіки – цільні наче шмат металу. Ось чому я вам і кажу: свідомо Василь Макух відмовився від приватного права на родинне щастя, а вибрав важкий громадянський обов’язок – стати полум’яним дороговказом до Свободи і Незалежності.

*   *   *

Григорій Дзік
Григорій Дзік

За цієї причини багато часу Василь Омелянович віддавав політичній діяльності. Часто їздив до Львова та Києва, де налагоджував зв’язки з однодумцями. У Карові націонал-патріот зійшовся з тодішнім директором місцевої школи Григорієм Петровичем Дзіком, за фахом вчителем географії, призначеним на керівну посаду в 1953 р.

Василь Макух жваво листувався зі своїми побратимами по неволі, кожен лист закінчуючи високим гаслом: “Слава Україні!” У Дніпропетровську, у його хаті на вулиці Пожежній, зрідка збиралися друзі. Аби обговорити методи боротьби за самостійну Україну в нових умовах, доводилося бути вкрай обережними – з огляду на постійний нагляд агентів КДБ УРСР. Як справжні повстанці на нелегальному становищі, вони зустрічалися – в центрі міста, проте у непримітній будці з ремонту взуття. З-поміж тих, із ким спілкувався патріот, були місцеві дисиденти Микола Холодний (1939-2006), Микола Плахотнюк (1936) та інші.

Ніколи цей патріот не приховував своїх націоналістичних поглядів, хоча до нього самого та його родини було пристановлено нишпорок, задля “негласного” нагляду. Свого часу Василь Макух скаржився сусідові в Карові:

- Вороги не спускають з мене ока, підсилають агентів-запроданців, які намагаються “переконати” мене у безперспективності нашої боротьби. Та зі свого шляху, обраного за молодих літ, я не зійду.

*   *   *

Ніби бажаючи попрощатися з малою батьківщиною, ріднею та старими друзями, наприкінці жовтня 1968 р. він приїхав до Карова. До всього ж, хотілося перевідати хвору старшу сестру. З ріднею він якось знехотя поділився думками про антиукраїнську політику, про русифікацію, про колоніальне становище України та замкнувся в кімнаті: хотілося зібратися з думками.

Кажуть, тоді Василь Макух написав чимало листів київським, дніпропетровським та маріупольським друзям. Були ще два послання до дружини Ліди, які, щоправда, закінчувалися не словами “Я тебе кохаю”, а “Слава Україні!”.

3-го листопада 1968 р. із Карова, несподівано, колишній розвідник УПА виїхав до Львова, без валізи, хоча прихопив із собою кілька яблук та в сітці-авосьці трилітрову банку, загорнену в газету. Здивованій небозі Ярославі Осмиловській дядько пояснив: то – яблучний сік, який у дорогу налила сусідка. Перші тривожні сумніви змінило глибоке занепокоєння, коли, повернувшись із базару додому, свояк Юрій Осмиловський недорахувався у коморі… банки з бензином.

*   *   *

До останнього він тривожився за рідних. Із міста Лева Василь Макух надіслав дітям – Олі та Володі, посилку з улюбленим варенням, а коханій дружині Ліді – останнього листа.

Між іншим, Лідія Іванівна теж повсякчас думала про чоловіка, бо приготувала Василю Омеляновичу сюрприз:

- Чекаючи на повернення чоловіка, я мала для нього подарунок! Адже Василь одягався дуже скромно, бо заробітки мав маленькі, й усе витрачав на нас із дітьми та на дорогу до друзів… А тут при нагоді купила я йому гарний чорний костюм і сорочку білу, нейлонову! Вони тоді так цінилися...

Приблизно опівночі зі Львівського головного вокзалу луганським поїздом Василь Макух виїхав до столиці, і 5 листопада 1968 р. потрапив до Києва, що заливався багряними кольорами, метушливо прикрашаючись до найбільшого радянського свята – поточної річниці Жовтневого перевороту.

Чому патріот вирушив саме до Києва, існує кілька версій.

За однією з них, висловленою дніпропетровським краєзнавцем Юрієм Денисенком, перед 7 листопада 1968 р. у Києві підпільно гуртувалася демонстрація протесту проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини. Проте організаторів хтось зрадив й, опинившись у столиці, Василь Макух зрозумів, що він залишився сам.

Але ж один у полі теж воїн. Якщо ти – колишній розвідник УПА.

*   *   *

Попри вівторок, Хрещатик виповнювали кияни, гості столиці, а також міліціонери та перевдягнені в цивільне кедебісти. Аж раптом всі перехожі побачили, як із під'їзду будинку №27 на Хрещатику вибігла охоплена вогнем постать, гучно вигукуючи гасла: “Геть окупантів!”, “Хай живе вільна Україна!”

Це була його особиста Революція Гідності… Він жадав жити в іншій, незалежній Україні, а скніти напіврабом в Українській РСР – не зміг. Якась жаліслива жіночка накинула на охоплену полум’ям людину власну шубку – не допомогло, та й шубка спалахнула – а патріот мчав собі далі.

Загасити “смолоскип свободи” намагалися якійсь військовики, що крокували Хрещатиком… Не вдалося й їм. Врешті-решт, Василь Макух стишив біг і сам впав на асфальт. І тоді хтось прикрив обвуглене тіло шинеллю, з-під якої тривалий час клубочів дим.

арка, зякоїпалаючийВасильМакухвибігнаХрешатик 1
Арка, з якої палаючий Василь Макух вибіг
на Хрешатик

Негайно кедебісти взялися розганяти перехожих, аби якомога менше було свідків безпрецедентної події. Хоча свідком подвигу колишнього розвідника УПА став його земляк із Карова – Микола Мазур (1947), котрий як старший сержант строкової служби МВС того дня патрулював Хрещатик.

*   *   *

Чи міг національно свідомий механік із Дніпропетровська вчинити інакше? Ні.

Продовжувати мовчати, коли на твоїх очах Імперія зла поглинає народ за народом, означало для Василя Макуха зраду національних інтересів.

Що йому залишалося?

Йому, в занімілій після репресій Україні?

Мовчати? Принишкнути?

Стиха бубоніти дружині на кухні?

Єдиним способом, у який можна було яскраво привернути увагу світової громадської до загрози узаконення поневолення братніх народів у соціалістичному таборі, – став промовистий протест у вигляді самоспалення.

*   *   *

…На місце пригоди прибула “швидка допомога” і доставила патріота із 70-ма відсотками опіків тіла до Жовтневої лікарні, де анестезіологи отримали суворий наказ – за будь-яку ціну врятувати життя “бандерівця”.

Справа була не в гуманізмі: агенти КДБ бажали дізнатися, чи належав потерпілий до будь-якої, але “націоналістичної організації”. Вони дістали гарний привід – ще сильніше затиснути гайки.

Коли пацієнт приходив до тями, слідчі негайно поновлювали допити, тиснули на совість, мовляв, нащо Василь сиротами залишив двох малих дітей.

На це колишній політв’язень заявив:

- Нині ми всі – сироти, вся Україна – сирота.
- Поясніть, навіщо ви це зробили? Адже ніхто так і не дізнається про вас!

Останніми словами 40-річного патріота стали:
- Зате мій син знатиме, що його батько не мовчав!..

*   *   *

У вітчизняних ЗМІ повідомлень про самоспалення українського патріота не з’явилося, проте приховати сам акт самоспалення в столиці Української РСР Москві не вдалося. І вже 5 листопада 1968 р. західні радіостанції у вечірніх випусках новин повідомили:

- Протестуючи проти комуністичного тоталітаризму, поневолення українського народу й агресії СРСР проти Чехословаччини, українець Василь Макух у Києві вдався до акту самоспалення. Перед мужнім вчинком патріота у печалі схиляє голову вся прогресивна світова спільнота…

Наступного після самоспалення Василя Макуха дня, 6 листопада 1968 р. у прокуратурі Ленінського району Києва молодший радник юстиції М.Божок відкрив кримінальну справу за фактом спроби самогубства гр-на Макуха Василя Омеляновича, а в Карові до хати рідної сестри націонал-патріота – Параски Омелянівни Осьмиловської, вдерлися агенти КДБ і розпочали допит. Їм хотілося швидко розкрити розгалужену підпільну націоналістичну мережу, членом якої мусив бути Василь. Київське начальство припускало ж бо, що на такий мужній вчинок здатен піти лише “запеклий націоналіст”.

Спочатку родичку катували в приміщенні сільради, але, не вибивши “щиросерде зізнання”, 8 листопада 1968 р. вивезли до Сокальського районного управління КДБ по Львівській області. Через два дні додому збита на синець жінка повернулася з пошкодженими легенями і через два роки померла.

Як пригадував її чоловік – Юрій Осьмиловський:

- Вивозили (мою дружину, – О.Р.) з дому і товкли ночами в сільраді, потім – у райцентрі. Дуже катували Параску. Відбили нутрощі, вона кілька років плювала кров’ю і зтанула зовсім молодою, її поховали біля матері, пані Єви (Єви Василівни Макух. – О.Р.), яка померла в 1953-му, так і не дочекавшись сина з більшовицького концтабору.

*   *   *

7 листопада 1968 р. кедебісти з’явились у хаті родини Макухів на вулиці Пожежній, 38, у Дніпропетровську. Тут агенти КДБ діяли інакше, аніж у Карові: заявили 42-річній вдові, що її 40-річний чоловік раптово захворів, лежить у київській лікарні, тож рідним варто його терміново провідати.

При тих словах Лідія Іванівна Макух зблідла:

- Я зрозуміла, що сталася трагедія. Напередодні мені наснилося. Батюшка співає: – “Вінчається раб Божий Василь Омелянович з Лідією Іванівною”. Отож, нас повінчали… А я – у чорному платті, а наречений – у чорному костюмі. Священник вивів мене одну, а браму зачинив. Як почала я кулаками грюкати і плакати: – “Ви ж нас повінчали, віддайте мені Василя!” А священник відповів: – “Він звідси ніколи не вийде. Ідіть додому, ідіть до дітей, бо ви вже чоловіка не побачите”.

Коли Лідія Іванівна з кумом Іваном Ципухом негайно виїхали до Києва, кедебісти мали час на ретельний трус у будинку та коморі. Оскільки у столиці УРСР ще 6 листопада 1968 р. прокуратурою Ленінського району Києва було порушено кримінальну справу за фактом самовбивства Василя Макуха, вдову та її кума одразу взяли під варту й цілу ніч тримали в холодній кімнаті на стільцях, а лише зранку повезли до МОРГу… Місця Останньої Реєстрації Громадян.

*   *   *

Врятувати геть обгорілого патріота лікарям не пощастило, 10 листопада 1968 р. у Жовтневій лікарні Василь Омелянович Макух помер.

…Заплаканими очима дивилася Лідія на свого Василя, а він – геть чорний, наче негр якийсь. Хіба тільки волосся залишилося таким, як раніше: вочевидь, кашкета не знімав. Вдові зробилося погано, вона почала волати, не розуміючи, що саме вона кричить….

Викликали лікаря. Лідії Іванівні зробили заспокійливий укол.

Що його, усе життя побожного греко-католика, спонукало зважитися на самогубство? Любов до України, яка виявилася сильнішою навіть за віру в Христа.

*   *   *

Тіло колишнього вояка УПА 13 листопада 1968 р. із Києва УАЗиком, який дав брат у перших удови, рідні вивезли до Дніпропетровська... В останню путь патріота, вдягненого у гарний чорний костюм і білу нейлонову сорочку, в які за життя він так і не встиг вбратися, – 14 листопада 1968 р. проводжали з рідної хати на вулиці Пожежній, 38, на Амур-Пісках.

Труну з тілом поставили на подвір’ї, а віко кедебісти категорично заборонили піднімати, навіть цвяхами забили. 

Зійшлося чимало знайомих і сусідів, та більше сновигало переодягнених у цивільне агентів КДБ, які відкрито з вікон сусіднього будинку, де була казарма, фотографували присутніх.

*   *   *

Поховали героя на Клочківському цвинтарі – на житловому масиві Старий Клочко в Індустріальному районі Дніпропеттровська. Насипали скромну могилу – без будь-яких ознак приналежності людині, яка своїм мужнім вчинком сколихнула Старий Світ.

Свого часу референт пропаганди ОУН, український письменник Петро Дужий так написав про колишнього вихованця-побратима:

- Борці за Україну по-різному гинули: у бойових акціях ОУН-УПА, були розстріляні чекістами у підвалах більшовицьких катівень, на шибеницях, доведені хворобами і голодом до крайнього виснаження. Василь Макух сам собі вибрав смерть, протестуючи самоспаленням, і тим увійшов у безсмертя. Слава Героєві України!

…Ще тривалий час після похорону Лідію Іванівну Макух викликали на допити, намагаючись дізнатися, з ким дружив “бандерівець”, хто до них приходив у хату. Особливо слідчих цікавило, яку матеріальну допомогу їй надають із-за кордону організації українських буржуазних націоналістів? Зрештою, небалакучу вдову просто звільнили з роботи.

Потім почалися відверті провокації. Одного дня хтось кинув їм до поштової скриньки пожмакану п’ятірку. Навчена горем Лідія Іванівна віднесла купюру до міліції, де її повідомили: так, гроші їй зумисне підкинули, аби перевірити лояльність до радянської влади та нетерпимість до “буржуазних націоналістів”.

*   *   *

На могилі загиблого чоловіка вдова тричі садила калину – символ незалежної України. І тричі хтось із корінням виривав кущ.

Щоб прогодувати дітей – Володя ходив у перший клас, а Оля у третій, – довелося Лідії Іванівні продати все майно. Потім не один рік вона бідувала з малими, бо просто не могла влаштуватися на будь-яку роботу, аж поки один знайомий не зглянувся і не запропонував страдниці йти до нього – кухарем у ресторан “Волна” на Набережній.

Що згорьовану душу вдови повсякчас ятрило?

Труна її чоловіка, першого в Україні “смолоскипа свободи”, 40 років була не запечатана, як того вимагала християнська традиція. І тільки 2008 р., на 40-річчя від дня смерті, добродії попросили парохів греко-католицької церкви запечатати останній притулок героя.

*   *   *

Акт самоспалення, вчинений Василем, як вияв протесту проти русифікації України тоталітарною комуністичною системою, одержав відгомін серед українців. 10 лютого 1969 р. інший мешканець Дніпропетровська – Микола Олександрович Береславський (1924-2006), на знак протесту проти беззаконня і свавілля існуючої влади, також вирішив здійснити акт самоспалення біля пам’ятника Т.Г.Шевченку.

Проте погодні умови – сніг та холод, а також відсутність достатньої кількості народу змусили його перенести акт самоспалення до вестибюлю Київського університету імені Т.Г.Шевченка. Він повісив на себе саморобні плакати з написом: “Боріться за законні права української мови” та “Свободу діячам української культури” – і намагався себе підпалити.

Та патріота схопили і передали до рук співробітників КДБ. 30 травня 1969 р. Київський обласний суд засудив М.О.Береславського за 62-ю статтею, ч.1 КК УРСР до 2,5 року позбавлення волі в таборах суворого режиму.

Затим таке патріотичне аутодафе повторив Олекса Миколайович Гірник (1912-1978), батько депутата Верховної Ради України п’ятого скликання Євгена Гірника (1954). Самоспалення він здійснив 21 січня 1978 р. на Чернечій Горі у Каневі, біля могили Тараса Шевченка – у день 60-ї річниці проголошення УНР, закликаючи у саморобних листівках український народ повстати проти російської окупації України та русифікації.

*   *   *

Здавалося, минулися часи радянщини, й українство з полегшенням зітхнуло та взялося шанувати славетних борців за волю… Чекайте-чекайте! Останні шість років свого життя, знаєте, яку допомогу від нарешті незалежної Держави – крім пенсії, отримувала вдова патріота – Лідія Іванівна Макух? Державі, яка свій суверенітет затято виборювала маленькими подвигами великих майже невідомих героїв?

Відколи 16 листопада 1992 р. Василя Макуха було реабілітовано, щомісяця з Києва вдові надсилали… 120 гривень. І за це Лідія Іванівна була дуже вдячна.

…Спливли ще сім років, – ну, то ви знаєте, яка інерційність у нашої Держави?

Й 19 грудня 2019 р. у Шевченківському районі на Шулявці вулицю Івана Шевцова комісія Київради з питань культури, туризму та інформаційної політики перейменувала на вулицю Василя Макуха.

вулицю Василя Макухау Києві
Вулиця Василя Макуха в Києві

Так, різними чоловічими іменами славиться Україна. Одне з них – Василь. Вчитайтеся в ці прізвища. У них бринить відповідь на запитання, на чому ґрунтується наш патріотизм: Василь Стефаник, Василь Єрошенко, Василь Симоненко, Василь Стус, Василь Макух. Навіть у похмурі часи масового безсилля Людина, якій потрібна свобода і незалежність, живить серце Світлою Ідеєю.

Олександр Рудяченко

Перше фото: Serhii Nuzhnenko/RadioSvoboda.org (RFE/RL)

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-