Загартована пеклом: велика сповідь старшої сержантки Ольги Шипіциної

Вона – це вражаючий приклад незламності та вірності своїй мрії, попри надлюдські випробування. Її шлях, який пролягав від здійснення мрії про службу в морській піхоті до виживання в пеклі Маріуполя та російського полону, – приклад стійкості української воїнки.

Понад усе Ольга Шипіцина мріяла бути морською піхотинкою. І стала нею у 2017 році, поповнивши лави 36 окремої бригади морської піхоти Військово-морських сил Збройних сил України. Щоправда, тоді вона ще не знала, які випробування підготували для неї доля та вищі сили. Повномасштабне вторгнення Ольга зустріла разом із побратимами в Маріуполі. Звідти потрапила в полон і провела там довгих шість місяців. Кожна згадка про катування та полеглих побратимів відгукується болем у її очах, але цей біль не ламає. Він переплавився в запеклу ненависть, яка тримає Ольгу в строю і сьогодні. Вона не просто воїнка – вона сама сталь.

Ця розповідь – про те, як Ольга Шипіцина зробила перший крок до своєї мрії, як навчалася, з якими труднощами стикнулася у війську, як адаптувалася до бойових буднів, і що допомогло їй пережити полон. Попри болючий досвід, Ольга залишається на захисті українського народу. Тепер вона служить у 3 центрі рекрутингу Військово-морських сил ЗС України. Її шлях – приклад того, що справжня відвага проявляється не лише на полі бою, а й у щоденній праці, в умінні знаходити місце для себе у великій армійській системі.

ДИТИНСТВО, У ЯКОМУ ЗАРОДИЛАСЯ МРІЯ

У кожного військового є своя причина вдягнути однострій. Для старшої сержантки Ольги Шипіциної ця причина зародилася задовго до того, як вона вперше переступила поріг військкомату.

«Про службу я мріяла з дитинства. Після 11 класу хотіла йти в морську піхоту. Це була моя мрія. Чому? Ну як сказати, це романтизація фільмів. От із дитинства надивилася – це ж порядок, суворість, морська піхота, усі такі красиві. Але батьки мене не пустили, мовляв, куди ти хочеш, дівчино», – згадує Ольга, усміхаючись своїм дитячим сподіванням.

Слухняна донька тоді поступилася. Вона обрала «жіночий», як казали батьки, шлях – кухарка-кондитерка. Роки минали біля розпечених плит. Ольга виросла професійно: вона пройшла всі щаблі ресторанного пекла – від миття жирних тарілок до крісла керівниці великого готельно-ресторанного комплексу. Вона знала, як керувати штатом, як вирахувати собівартість десерту й задовольнити найвибагливішого гостя. Але «морська піхотинка» усередині неї нікуди не поділася. Вона просто зачаїлася, чекаючи на свій час.

У 2017 році помирає батько. Ця втрата стала точкою розриву, коли старе життя почало тиснути на плечі. Шум залів, брязкіт виделок та гучна ресторанна музика раптом стали нестерпними.

«У березні 2017 року помер мій батько. Мене почали напружувати гучна музика, веселі компанії, які бачила на своїй роботі. У травні в мене день народження. До мене приїхав мій хороший знайомий, який на той час уже майже десять років служив у війську. Жартома запропонував: "Та ти піди послужи, там тобі мізки вправлять". І я вхопилася за цю ідею», – розповіла Ольга про той переломний момент.

ПЕРШИЙ КРОК У ВІЙСЬКУ

Звернення до військкомату стало першим серйозним кроком. І все відбулося швидко – майже миттєво. Документи, підготовка, знайомство з представником 36 бригади морської піхоти, який приїхав у Хмельницький. Вона благала про будь-яку посаду, аби не кухню – хотілося повної зміни декорацій, справжнього армійського драйву. Але армія – це прагматизм: якщо ти професіонал у кухарстві, то будеш годувати військо.

«Хотіла, звісно, свій профіль змінити, але оскільки в мене профіль кухаря основний, то я так і потрапила в роту радіаційно-хімічно-біологічного захисту, щоб годувати наших козаків», – усміхається Ольга. Досвід цивільної кухні став її опорою в армії: вона все ж отримала фах кухаря і змогла швидко адаптуватися.

Навчання на базовому курсі військової підготовки було новим досвідом: фізичні навантаження, спеціальна підготовка, дисципліна – усе відрізнялося від цивільного життя, але було потрібне, щоб стати частиною бригади. Вона згадує, як кожен день приносив виклик, нові завдання, нові знайомства і поступове відчуття, що вона на своєму місці.

ПЕРШІ ДНІ У БРИГАДІ: ЗДИВУВАННЯ Й ВИПРОБУВАННЯ

Після навчання Ольга приїхала в 36 бригаду, де на місці ще не було ні командирів, ні керівництва, лише строковики та кілька матросів. Бригада тоді тільки розгорталася, постійного житла не вистачало. Через нестачу місць її, єдину жінку, оселили в казармі разом із хлопцями-строковиками.

«Це стало для них великим плюсом – якщо треба було піти в магазин по цигарки чи цукерки, то зверталися до мене. Я їх водила, як мама-квочка. Невідомість, нові люди, незнайомі правила – усе це спершу лякало, але водночас давало відчуття пригоди», – розповіла вона про свій побут.

Перші знайомства з командирами були яскравими. Ольга згадує, як поступово «притиралася» до статуту.

Коли прийшло перше грошове забезпечення, вона винайняла житло й почала входити в ритм служби, відчуваючи, що цей шлях тепер її власний, обраний свідомо.

СЛУЖБА – ДОРОГА ЗРОСТАННЯ

Служба давалася Ользі відносно легко. Спершу вона була кухаркою, потім стала старшою кухаркою, а пізніше планувалося переведення її на командирську посаду господарчого відділення. Зміни штату перевели її до батальйону матеріально-технічного забезпечення.

Там почалося нове навчання – базовий курс лідерства. «Хлопці розказують, що треба готуватися, а я не розумію… Я не готувалася. Але вступила з першого разу. І навіть набрала такий бал, що не треба було добирати фізичними вправами», – поділилася Ольга.

Навчання далося непросто, але принесло впевненість і розуміння власної сили. Польовий вихід, де сержанти змагались із курсантами академії, став доказом того, що досвід і витримка мають вагу: «Сержанти перемогли». Це був момент гордості та підтвердження власних здібностей.

РЕСТОРАН В ОКОПАХ: СОЛЯНКА, ЩО РЯТУЄ ВІД ДЕПРЕСІЇ

Коли рота Ольги виїхала на сектор АТО/ООС, вона зрозуміла: кухар на війні – стратегічна посада. Це та людина, яка приносить частинку цивільного спокою в задимлені бліндажі.

У 2018 році Ольга вперше вирушила в район бойових дій – спочатку в межах АТО, потім – ООС. Вона не брала безпосередньої участі в боях, але її роль була не менш важливою.

«Я готувала для своєї роти. Кожного дня о 4 ранку вставала, працювала до вечора. Було важко, але хлопці мене берегли, щоб я не замерзла, щоб зручно спала, щоб були дрова. Мені було нудно за розкладкою варити просто кашу з підливкою. Хотілося чимось вишуканим потішити. Хлопці як зрозуміли, самі почали просити: «Звари, Володимирівно (хтось звертався до мене тітко Ольго), нам холодцю», – розповіла Ольга.

Свій перший бойовий період вона згадує з теплом і вдячністю: взаємопідтримка і турбота товаришів, організація життя на полі бою, відчуття спільності – усе це залишилося в пам’яті назавжди.

Вона не терпіла стандартних підходів. Її професійна гордість вимагала ресторанної якості навіть у польових умовах. Вона позичала м'ясорубки, «вибивала» кращі продукти. На позиціях з'являлися голубці, млинці, рибні котлети.

«Я дуже не люблю розбирати рибу. Працювала з лососем, дорадо, з різними видами делікатесів, але терпіти не можу її розбирати. Кажу хлопцям: "Почистьте рибу, здеріть кістки, далі я все зроблю сама". Двоє моїх кремезних хлопців Міша і Ростик взялися заповзято за роботу... Приходжу на кухню, а вони зламали ручку м’ясорубки! Я стою, кричу, матюкаюся на них... Але котлети вийшли смачнючі», – з гумором розповіла Ольга.

На Великдень вона готувала холодець, олів’є та вареники зі сиром, засмажені золотистими шкварками, як колись робила її бабуся.

«Старший прапорщик і командир роти приїхали з виїзду. Один схопив миску з варениками, другий – з олів'є. Утекли на вулицю і кажуть: "Не дамо нікому, поки самі не наїмося!". А холодцем котики поласували. Вони знайшли дірку, через яку дісталися до смакоти», – сміється Ольга.

Польова кухня стала її справжнім викликом. Готування на дровах, без сучасної техніки, мінімум продуктів – усе це вимагало винахідливості та швидких рішень. Але її досвід і кмітливість давали змогу організувати нормальне харчування для підрозділу.

«Спочатку хлопці скептично ставилися до моєї солянки, але потім усі просили добавки. Я зрозуміла, що навіть у найскладніших умовах можна забезпечити комфорт і тепло», – каже Ольга. Вона навчилася адаптуватися, готувати з того, що є, і робити це смачно, з душею.

МАРІУПОЛЬ: ПОЧАТОК АВІАЦІЙНОГО ПЕКЛА

Другий бойовий досвід – під Маріуполем – був уже зовсім іншим. Початок повномасштабної агресії зустріла в госпіталі, трошки занедужала, але швидко узялася до роботи. Паніка, тривога, хаос навколо – усе це стало частиною життя на війні.

«Ми заїхали в сектор, я була з високою температурою, соплями... Приміщення – якийсь невеличкий цех заводу, вікна вибиті, неймовірний холод. А нас під 50 чоловік. Хлопці цілу ніч поправляли спальник на мені. І постійно повторювали: "Олю, кажи, може, тобі щось потрібно?". Я не боялася труднощів, була готова до життя в польових умовах, адже виросла в селі. Готувати на дровах чи палити плиту для мене не проблема», – поділилася Ольга.

Обстріли авіацією змінили її назавжди. Вона згадує 26 лютого – свій перший пережитий авіаналіт. Тоді страху не було, лише робота. Страх прийшов пізніше, набагато пізніше, уже після полону. Тепер кожен звук літака навіть на Заході України змушує її серце завмирати.

«Страх обстрілів з'явився, коли я повернулася з полону. Дуже великий страх авіації. Як тільки на полігоні починали працювати з вибухами та пострілами, я падала на підлогу чи тротуар у тих місцях, де перебувала. Ви б лише знали, скільки разів лежала під овочевим кіоском, в якому працювала моя знайома. Маму свою, яка переміщується з допомогою двох палиць, теж на землю «кидала», коли літак чула. Вона сиділа на лавочці, то я її скинула з неї... Це від звуку авіації мене так кидає», – зізналася Ольга.

ПОЛОН: ШІСТЬ МІСЯЦІВ У ЗАТІНКУ СМЕРТІ

Потім був завод Ілліча, звідки Ольга потрапила в полон. Оленівка. Шість місяців, які розкололи життя на «до» і «після». Жінок тримали в ізоляторі, де вони щоночі чули, як у сусідніх камерах катують наших чоловіків.

«Що було найважчим? Звуки та крики. Щоночі крики хлопців, звуки ударів, звуки скотчу, яким змотують, зв'язують... Одного разу я була свідком того, як винесли нашого закатованого хлопчика. Мені стало зле й охоронець вивів мене на свіже повітря. Тоді я й побачила, як виносять бездиханне тіло нашого захисника… Із жінок знущалися більше морально. Фізичні тортури застосовувалися, коли нас перевели до в’язниці у Воронезькій області. Щоранку й щовечора нас виводили на перевірку, ставили на розтяжку, тобто примушували ноги ставити якомога ширше. Дуже сильно били по ногах, дуже сильно», – Ольга розповідає про пережите зі сльозами на очах.

Ольга перебула багато допитів. Її зріст та міцна статура не в’язалися в головах окупантів із образом кухаря. Нарікали на те, що в документах помилка або навмисне рейкове зазначення її військово-облікової спеціальності.

«Дивлячись на мій зріст, на мою структуру тіла, у них було лише одне на думці: "Ти або розвідниця, або снайперка". Не вірили мені... А знаєте, вони нас дуже сильно боялися. Дуже. Лише уявіть: коли я підписувала документи, моя ліва рука була наручниками пристебнута до підлоги. Це ж треба так боятися! Ти сидиш зігнутий, нічого не бачиш. А ще мене розпитували: "Що додаєш у їжу, що ваші солдати такі безбашенні? Які наркотики?". Цілком серйозно питали», – поділилася Ольга абсурдністю допитів.

У полоні нашу захисницю тримала злість. Величезна, холодна, несамовита злість, яка заповнювала легені замість повітря. Ольга зізналася, що якби її поміняли через місяць, вона б, напевно, одразу звільнилася з війська – повернулася б до цивільного життя, до мирних каструль і спокійних снів. Але доля відміряла їй пів року неволі, і цей час спалив усе, що могло вагатися.

Після того як вона на власні очі побачила та щоночі чула, як вороги знущалися з наших полонених, як розривали людську гідність на шматки, усередині щось остаточно закам’яніло.

«Ця лють стала моїм паливом. Я бачила, що вони роблять з нашими хлопчиками, чула ці крики, які не давали спати. Це вже не було про "службу" чи "роботу". Це стало особистим. Якби мене відпустили раніше, я б, можливо, хотіла забути це мов страшний сон. Але після шести місяців я зрозуміла: не піду, поки ми не доведемо це до кінця. Ця злість випалила страх, залишивши тільки чітке знання – прощення їм немає і не буде», – поділилася Ольга своїми найважчими думками.

МАДОННА В ПЕКЛІ

Серед мовчазного жаху Оленівки, де стіни, здавалося, просякли болем, було те, що не давало впасти у прірву відчаю, – присутність Мар’яни Мамонової – вагітної медикині, чия постать стала для Ольги та інших полонених жінок символом життя, яке ворог не зміг розтоптати. Вона була начальницею медичної служби 501 окремого батальйону морської піхоти 36 окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського. Коли почалося повномасштабне вторгнення, перебувала в Маріуполі. Тоді вона разом з колегами та десятками цивільних переховувалася на металургійному заводі імені Ілліча й рятувала життя іншим. Із 4 квітня 2022 року була в полоні російських окупантів, в Оленівці, а 21 вересня звільнена з нього. За три дні після повернення з полону Мар'яна народила дівчинку.

Коли сили залишали, а холод СІЗО пробирав до кісток, Ольга дивилася на Мар’яну. Дивилася на цей неймовірний контраст: тендітна жінка в нелюдських умовах, яка плекає під серцем майбутнє, поки навколо панує смерть.

«Мене дуже сильно тримала Мар'яна Мамонова. Дивлячись на цю тендітну жіночку, у якої ще під серцем росло нове життя, ми вже не дозволяли собі плакати. Там плакати не хотілося, там більше були злість і ненависть. І вони нікуди не ділися. Якби мені дали в руки наглядача з Оленівки, я б з ним робила все, на що тільки здатна збочена свідомість», – розповіла Ольга про свою лють, у якій не залишилося місця для жалю.

Ця лють стала її внутрішнім хребтом. Ольга згадує, як у камері панувала особлива тиша, коли всі думки були зосереджені на тому, щоб уберегти це нове життя, хоча б морально, хоча б своєю витримкою. Жінки стали стіною навколо вагітної подруги, і ця спільна місія випалила в них будь-яку слабкість.

«Кожен день у неволі – це битва за здоровий глузд. Але коли ти бачиш перед собою вагітну жінку, то розумієш: ти не маєш права на сльози. Твої сльози – це слабкість, яку ворог хоче побачити. А ми дарували їм лише зневагу й цю безмежну, чорну злість. Вона тримала нас міцніше за будь-які кайдани», – поділилася Ольга спогадами про дні, коли виживання стало формою протесту.

Тепер, коли ці події залишилися позаду, злість не зникла – вона трансформувалася в холодну рішучість. Ольга чітко знає ціну кожного погляду наглядача й кожного удару по кістках.

«Ми вийшли звідти іншими. Ми бачили те, чого людина бачити не повинна. І якщо хтось думає, що ми забудемо чи пробачимо, він помиляється. Ця злість тепер – частина моєї крові. Вона допомагає мені сьогодні бути ефективною в рекрутингу, бо я знаю: ми готуємо людей не просто до служби, а до боротьби зі справжнім злом», – зазначила Ольга, наголошуючи на важливості пам'яті.

ПОВЕРНЕННЯ: ШОК ВІД СВОБОДИ

17 жовтня 2022 року. Ця дата випечена в пам’яті Ольги назавжди. Великий жіночий обмін – 108 доль, які вирвали з лап смерті. Дорога додому здавалася нескінченним тунелем у повній темряві: зав’язані очі, скотч, гул транспортного літака, що вібрував у кожній клітині виснаженого тіла, і задушлива тіснота КАМАЗів. Ольга не знала, куди їх везуть – на чергове етапування чи у прірву.

Аж раптом, коли вони переїжджали через окупований Крим, повітря в машині змінилося. Окупанти, які ще вчора були катами, раптом почали «добрішати», і це лякало більше за побої.

«"Знімайте пов'язки!" – ми в шоці! Нас посадили в КАМАЗи, і тут наглядач каже: "Дівчата, курите? Вода є?". Закинув блок цигарок, жменю запальничок, дві п'ятилітрові пляшки води. Ми дивимося у вікна – і бачимо знайомі кримські назви... Ми мовчали. Кожна з нас боялася навіть дихнути голосно, боялася злякати цю мить, бо, здавалося, зараз прокинешся – і знову будуть холодні нари СІЗО. Коли побачили своїх, це був не просто шок, це був вибух усередині. Коли на горизонті замайорів наш прапор, серце ледь не розірвало грудну клітку», – згадує Ольга мить звільнення, коли очі вперше за пів року наповнилися не болем, а світлом.

Вона вийшла на волю іншою людиною. Ті 30 кілограмів ваги, що залишилися в російських катівнях, були тільки верхівкою айсберга. Фізичні рани загоїлися, кістки зрослися, але всередині оселилося «міжсезоння» – тривожна осінь, яка накочує щоразу, коли настає тиша...

«Я перша подзвонила матері. Руки тремтіли так, що не могла втримати телефон. У нашого командира бригади Віктора Сікози чомусь був її номер у контактах... Я почала йому диктувати цифри, затинаючись, а він каже: "О, Олю, пам’ятаєш, це добре..." Почути голос мами після того пекла – це було як знову народитися», – зі сльозами на очах ділиться Ольга найінтимнішим спогадом.

Сьогодні вона у строю, сильна, допомагає іншим. Але десь глибоко в душі залишається та зачинена кімната, куди вона боїться заходити сама. Сильний характер, який допоміг вижити в Оленівці, тепер став її перепоною на шляху до зцілення. Ольга знає: шлях додому закінчився 17 жовтня, але шлях до самої себе ще тільки починається.

РОБОТА В РЕКРУТИНГОВІЙ СЛУЖБІ

Після полону та реабілітації Ольга спочатку повернулася до рідної бригади, а потім перейшла в 3 центр рекрутингу ВМС ЗСУ.

«Служба цікава, насичена, не стандартна. Це спілкування з людьми. Мені подобається», – каже вона.

Її попередній досвід – кухня, техніка, озброєння, тактика, побут армії – став безцінним у новій ролі. Вона допомагає новачкам знайти себе в армії, розуміючи, хто і куди може піти.

«Якщо в людини паршиво з математикою, я не пораджу йти навідником. Якщо добре знає комп’ютер, запропоную іншу посаду. Я знаю, чого яка спеціальність потребує».

Історія Ольги – це історія про силу мрії. Про те, що навіть коли шлях заводить у найтемніші місця, можна знайти сили повернутися й піти далі. Вона пройшла через втрату, через випробування, через жорстку реальність війни – і тепер допомагає тим, хто стоїть на порозі служби.

«Я роблю те, про що мріяла. І знаю – це моє місце», – каже Ольга. І кожне слово підтверджує, що сміливість іти за мрією здатна змінити життя.

МОЯ ПЕРЕМОГА – ЦЕ КОРДОНИ 1991 РОКУ І ПАРКАН, ЗАЛИТИЙ БЕТОНОМ

На питання про те, чому треба ставати на захист сьогодні, Ольга відповідає крізь біль матері. У неї троє дітей. Син проходить службу у Збройних силах України. Молодша донька – у військово-морському ліцеї. А середня – якраз їде в навчальний центр.

«На захист потрібно стати, бо це наша країна, наше небо, наше "сердечко". Але ви не уявляєте, як це – бути матір'ю, коли в тебе троє дітей, і всі вони – в армії. Відмовляти їх було безглуздо. Вони бачили мій шлях, мій полон, і в їхніх очах я бачу ту саму запеклу впертість. Це для мене неймовірно важке питання, яке розриває. Моє материнське серце хоче закрити їх собою, сховати, але мій сержантський обов'язок каже: вони чинять правильно», – зізналася Ольга, і в її голосі вперше за всю розмову з'явилося ледь помітне тремтіння.

Вона згадує стару легенду, почуту колись у школі:

«Бог Україну у вигляді сердечка з капелькою залишив для себе. А ці нелюди вирішили зламати це сердечко. Я пам'ятаю Маріуполь красивим, цвітучим. Те, яким я його бачила останнього разу, – жоден мозок такого не придумає. Моя перемога – це кордони 1991 року і паркан, залитий бетоном. Щоб ніхто і ніколи більше не міг до нас прийти», – емоційно завершила Ольга.

Вона робить те, про що мріяла в дитинстві. Її шлях через вогонь та неволю викував характер, який неможливо зламати. Вона – на своєму місці.

Світлана Борисова, Володимир Загребельний

Фото Володимира Загребельного та з архіву Ольги Шипіциної