Хроніки [не]гібридної війни: час називати качку качкою

Вінстон Черчилль казав: «Ви маєте дивитися на факти. Бо факти дивляться на вас». Це, мабуть, найкраще геополітичне правило. На жаль, держави (як і люди) часом воліють відвертатися від фактів. Інколи – навіть колективно. Але 2026 рік має стати роком чесних оцінок і висновків. Роком прийняття реальності й роботи над помилками.

Усі ми чули про п’ять стадій прийняття втрати: заперечення, гнів, торг, депресія, прийняття. Ці етапи не завжди йдуть послідовно, можуть повторюватися чи пропускатися. Вони описують, як ми долаємо неминучі зміни й повертаємося до життя. Те саме відбувається і з державами. Адже за кожною державою стоять живі люди, а втрата миру – це справжнє суспільне горе.

Європейський Союз дуже довго перебував у стадії заперечення війни з Росією. А тепер, схоже, переходить до стадії торгу. Війна є, але – «гібридна». Тисячі кібератак, дрони над аеропортами, диверсії на критичній інфраструктурі, масована дезінформація – все це нібито ще не «справжня» війна. Багато хто в Європі досі намагається пом’якшити формулювання. Але атака безпілотників – це вже реальна агресія. Навіть застаріла правова дефініція, ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН у далекому 1974 році, однозначно передбачатиме саме таку кваліфікацію. Бо це застосування зброї державою проти території іншої держави.

Україна теж довго робила цю помилку. Ми називали повноцінне збройне протистояння «антитерористичною операцією», окуповані території – «непідконтрольними», а війну – «гібридною». Цей термін виявився дуже зручним… для агресора.

Введення поняття «гібридна війна» після 2014 року не допомогло Україні, але дало Росії та міжнародному співтовариству чудовий інструмент для уникнення відповідальності: Москві – за пряму агресію, Заходу – за недостатньо рішучі дії. Фактично це був колективний евфемізм, який розмивав реальність.

Прийняття правди прийшло до нас дуже болісно – під звуки вибухів повномасштабного вторгнення 2022 року.

Тепер цей самий термін активно використовує Європа. Він дає змогу говорити про проблему, але не називати її справжнім іменем. Бо якщо це просто «гібридні дії», то й відповідь може бути «гібридною» – повільні й дозовані санкції, декларативні заяви, черговий пакет допомоги. А якщо це війна – тоді потрібні зовсім інші масштаби й швидкість. І тоді Європа перетворюється із пасивного союзника, який підтримує жертву агресії, на повноцінного учасника протистояння демократії та автократії.

Тому термін «гібридна війна» настільки вигідний Росії. Він розмиває межі, знижує відчуття загрози й відтерміновує момент, коли Захід муситиме визнати: це вже не «сіра зона», це відкрита війна проти європейського безпекового порядку.

Можна було б сказати, що Європі час перестати бути страусом. Але тут є один цікавий нюанс. Легенда про страуса, який ховає голову в пісок від страху, – один із найдавніших зоологічних міфів. Вона з’явилася ще в античному Римі завдяки Плінію Старшому. Він написав, що страус, тікаючи, ховає голову в кущі (чи в пісок) і думає: якщо я нічого не бачу, то й мене ніхто не побачить. Міф народився з оптичної ілюзії, незнання й гарної історії. Сьогодні, коли хтось скаже «не ховай голову в пісок, як страус», можна спокійно відповісти: «Насправді страуси розумніші за цей міф уже дві тисячі років».

А от міф про «гібридну війну» як про щось принципово нове й менш серйозне виявився набагато живучішим.

Якщо це виглядає як війна, вбиває як війна, руйнує критичну інфраструктуру й енергосистеми як війна, – то це, напевно, і є війна. Без приставок. Час називати речі своїми іменами. Бо факти таки дивляться на нас. І вони вже досить довго чекають, поки ми нарешті сміливо зробимо щось у відповідь.

Ілона Хмельова, докторка філософії (PhD) за спеціальністю міжнародне право, секретар Ради економічної безпеки України (РЕБ)

Фото: Генштаб ЗСУ

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства