Між спонуканням і примусом

Те, що ми зараз спостерігаємо з боку Путіна, – лише фальшива обкладинка, за якою ховаються усім відомі агресивні наміри. Довгоочікувана телефонна розмова американського та російського президентів не принесла особливих наслідків та перспектив. Фактично російський лідер відмовився від повного припинення вогню і запропонував обмежитися припиненням нанесення ударів по енергетиці, а це в нинішніх умовах більше цікавить саме Росію, ніж Україну. Нам потрібне повне припинення вогню з боку РФ, бо, якщо цього не станеться, росіяни далі нищитимуть життя українців, продовжуючи залякувати, виснажувати та тероризувати. Українська позиція полягала і полягає в тому, що не може бути жодної альтернативи миру чи жодного заморожування війни чи будь-яких інших маніпуляцій, що згодом знову призведуть до чергового загострення чи початку нової агресії проти нашої країни.

Водночас реалії говорять про те, що Путін абсолютно не налаштований на мирний сценарій. Натомість бачимо його намагання посилити наступальні дії на кількох напрямках, зокрема Запорізькому, Харківському, Сумському, для того, щоб захопити ще більше українських земель, завдати ще більшої шкоди та лиха мирним мешканцям та, таким чином, мати вагоміші важелі та аргументи для так званих «мирних» перемовин. Коментуючи ситуацію, Президент України Володимир Зеленський припустив, що найближчими місяцями слід чекати максимального наступу Росії.

Апетити, як і методи, російського агресора лишилися незмінними з початку повномасштабного вторгнення: не лише послаблення, а й прагнення до фактичного знищення незалежності нашої держави. Тому нинішні вимоги очільника Кремля, які він озвучив під час телефонної розмови з Президентом США, близькі до ультиматумів та шантажу – улюблених методів росіян. Вимога призупинення мобілізації в Україні, зупинка постачання західної зброї та надання розвідданих нашими міжнародними партнерами на період анонсованого тридцятиденного перемир’я призведе до послаблення української армії і державності, а це саме та мантра, яку Москва товче з самого початку війни. Водночас Путін чомусь не згадав про військову допомогу, яку йому надають Північна Корея, Китай чи Іран. Тому висновки про те, що Кремль зацікавлений у перемир’ї лише з позицій того, щоб залатати власні дірки та залагодити проблеми, що назрівають у його країні, напрошуються самі собою. Водночас Путін боїться, що Україна за час перемир’я стане ще сильнішою, і тоді наступна агресивна спроба закінчиться абсолютним провалом. А цього Кремль допустити не може, бо тоді буде під загрозою існування його режиму.

Безумовно, на такі поступки Київ не піде. Режим тиші не передбачає ніяких залякувань та ультиматумів, але він точно передбачає припинення вогню. Натомість про яке припинення можемо говорити, коли фактично відразу після того, як російський лідер поклав слухавку, у Києві пролунали вибухи, у Сумах російський шахед влучив у лікарню, а російські ударні заполонили небо багатьох регіонів України. Мабуть, саме таким бачать спонукання до миру у Москві. Саме такі російські нічні атаки руйнують інфраструктуру, нормальне життя українців, і той факт, що ніч після розмови та нібито досягнення якихось домовленостей з Путіним не стала винятком, свідчить про те, що Кремль фактично відкинув пропозицію повного припинення вогню. Натомість регулярні нічні удари по критичній інфраструктурі, по мирних мешканцях фактично усіх регіонів України переконують у продуманій тактиці та стратегії терору росіян, головна ціль якої – дестабілізувати життєдіяльність нашої держави та схилити таким чином до поступок. Очевидно, в умовах, коли військова стратегія не дає бажаних результатів, стратегія на «виснаження» додає Кремлеві сил та натхнення на подальші злочини.

Тож бачимо, як російська влада продовжує демонструвати свою незацікавленість у будь-якому мирному врегулюванні війни з Україною, окрім повної капітуляції українського уряду та знищення української державності. Кремль налаштований і далі використовувати концепцію мирних планів чи перемовин лише у власних цілях, для того, щоб спонукати Захід тиснути на Україну щодо поступок територіями чи суверенітетом. Навряд чи Путін узагалі готовий до будь-яких поступок щодо закінчення війни проти України ні зараз, ні найближчим часом. Не будемо забувати і про те, що головна мета Путіна у цьому протистоянні полягала в намірах не лише підкорити Україну, а й підірвати міць НАТО, розколоти єдність США та Європи, фактично підпорядкувати Східну Європу собі. Тому Кремль експлуатує ідею «справедливого миру», що насправді є лише інструментом затягування часу для перегрупування сил. Згадаймо, як у 2014-2015 роках росіяни використовували Мінські домовленості як дипломатичне прикриття для підготовки нового етапу агресії. Що з цього вийшло, ми бачимо і відчуваємо на собі впродовж пекельних трьох років.

Відомо, що американська та російська делегації вже найближчим часом мають намір продовжити зустрічі та обговорити деталі угоди. А у Кремлі за наслідками телефонної розмови вже встигли повідомити, що «продовжать зусилля з досягнення українського врегулювання» у двосторонньому режимі і нібито для цього будуть створені російська та американська експертні групи. Про подробиці не повідомлялося, але напрошується висновок, що Вашингтон та Москва мають намір говорити про «українське врегулювання» без Києва. Головним принципом для нас лишається «Нічого про Україну без України», тому держава ніколи не погодиться на угоди, укладені за її спиною. Україна зберігає суверенне право визначати власну долю. Жодна країна, включно зі США чи РФ, не можуть законно диктувати Україні умови миру, бо це вже буде не мир, а примус, що йде врозріз з інтересами України, Європи, демократичного світу. Партнерство передбачає підтримку і довіру, а оскільки США діють у рамках партнерства, то, звичайно, не мають абсолютної влади над Україною.

Україна готова до миру, як ніхто, бо на її плечі ліг увесь тягар цієї війни та захист кордонів Європи від російського терору. Але сьогодні як ніколи важливо зміцнити її переговорну позицію – про це кажуть не лише в Києві, а й в інших європейських державах. Так, Президент Франції Еммануель Макрон, реагуючи на телефонну російсько-американську бесіду двох президентів, закликав Європу продовжувати озброюватися, щоб «уникнути війни», наголосивши, що Франція разом із Європою має продовжувати захищати себе, готуватися і не вірити Путіну. Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск оголосив у Сеймі, що в країні буде організовано військову підготовку для всіх польських чоловіків. У Німеччині міністр охорони здоров’я Карл Лаутербах рекомендував лікарням змінити підходи і бути готовими не лише до епідемій, а й до надання допомоги пораненим солдатам та цивільному населенню. У Франції також почали обговорювати повернення обов’язкової служби в армії. Схоже, що Європа починає оговтуватися та змінюватися. А ще – вона вже не вірить Путіну.

На жаль, українці, попри те, що саме вони знаходяться в епіцентрі російського кривавого терору і як ніхто бажають припинення цієї війни, поки що не бачать реальних перспектив так званого «швидкого миру», як і не бачать миру в очах Путіна, попри нещодавні заяви про це Трампа. Але, здається, після вчорашньої розмови «миру в очах» стало менше і для нього. У гонитві за швидкими рішеннями навряд чи буде досягнута справедливість, швидше побачимо протилежне – намагання задобрити російських терористів через врегулювання на умовах кремлівського диктатора. Європейські союзники України побоюються, що американський президент може погодитися на врегулювання на умовах Путіна, зокрема і через поступки територіями. Жодних компромісів щодо визнання територіальних поступок не може бути. Україна не піде на юридичне визнання окупованих територій Росією, адже це буде означати легалізацію агресії. І тут можемо впевнено говорити про сумну перспективу подальшої експансії диктатури та агресії на більші площі і відрізки часу. Безкарність завжди породжує лише наступні сплески агресії в майбутньому. Будь-які «поступки» не принесуть миру, а лише відкладуть агресію. Тільки тиск на РФ та послаблення її воєнного потенціалу гарантуватимуть безпеку України та об’єднаної Європи.

Тарас Попович, журналіст, правозахисник

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства