Рік війни: що було, що є, що буде
Що було
Ще не час писати мемуари “Як я провів 24 лютого 2022 року”. Щоби “перший день війни” став історією - він повинен мати свій «день Перемоги”. Утім, у кожого свій спомин. Крім, звичайно, тих, хто загинув у перші ж хвилини, не встигнувши нічого написати в соцмережі, нікому подзвонити, не знаючи, що водночас загинув хтось із близьких, знайомих, рідних, друзів. Сьогодні роковини їх загибелі – Світла Пам’ять. Відтепер кожен наступний день – роковини.
А живі згодом складуть мозаїку споминів з того, що бачили, відчували і робили.
Військові – про перші бойові зіткнення, атаки, обстріли, десанти. Про те як приймали в частини резервістів, нашвидку збивали ту саму армію, яка зупинила навалу.
Добровольці – про черги у військкоматах.
Тероборонці – про блокпости, про відчуття від зброї в руках, про “Стугну” і “Джевеліни”.
Нацгвардійці та СБУ – про вилов диверсантів і коригувальників, “мітки” на дахах, дорогах.
Біженці – про черги машин й евакуаційні поїзди. Про те як чоловіки везли до кордону дітей і дружин, підсаджували в чужі автівки-бусики, просили когось подбати, а самі – поверталися до зброї. А хтось замість їхати волив залишитися вдома зі своїми старими, інвалідами: головне – разом, а там хоч що.
Залізничники, пожежні, комунальники, керівники громад згадають, як посеред європейської країни вмить виявились відкинуті на сторіччя назад – у вогонь і руйнування, у необхідність забезпечувати життєздатність, не зважаючи на вибухи і смерті. Везти і влаштовувати людей, які позбулися нормального житла і життя. Лаштувати сховища. Втрачати колег. Тижнями не бачити рідних, і навіть втративши їх, як воїни – продовжувати робити, що повинні.
Медики, здавалося б, уже виснажені в “червоних” ковідних зонах та мобільних бригадах – про те, як рушили зустрічати нову заразу в людській подобі. Відганяти смерть від поранених, сортувати тяжких від безнадійних, закривати очі мертвим, вирулювати за кермом з-під куль там, де червоний хрест не захищає, а навпаки пробуджує азарт негідників. А ще згадають, як стали центром надії для немічних, не полишали розбиті лікарні, робили операції та приймали пологи у підвалах, бо лікар – це не тільки фах, а й високий статус.
Підприємці – як продовжували роботу, втрачаючи працівників, партнерів, обладнання, транспорт, склади. Як їхали з обладнання через усю країну, щоб на новому місці дати роботу і продукцію.
Тракторні війська – як давали раду «віджатим» ворожим танкам.
Іноземці – як відкривали нову, незнану Україну. Вона постала перед ними, мов з книжок і фільмів, з історії війн за життя і справедливість. Здавалося б, все те було настільки давно, що стало чимось на кшталт «історичної теорії», а тут постала сутність війни – в усьому обсязі жаху і гідності.
Мешканці окупованих районів – як побачили, мов у старому кіно, ворожі танки на своїх вулицях, мародерів на своїх обійстях, вбитих сусідів, закатованих земляків…
Що є нині
Що змінив цей рік?
Для України – донищив будь-які ілюзії щодо можливості чогось спільного з постімперією: історії, економіки, культури; засвідчив міць державних інституцій та настання часу поколінь, не зіпсованих “совком”; засвітив «ждунів» і зрадників.
Для росії – препарував і викрив сутність її режиму як агресивно-дикунського, засвідчив, що її майбутнє – це небуття.
Для Світу і колективного Заходу показав небезпеку спочивання на технологічних лаврах і «гуманістичного» загравання з людожерами.
Нині ми щодня вдивляємося у лінію фронту, де вже до болю знайомі назви Дворічна-Стельмахівка-Кремінна-Білогорівка-Соледар-Бахмут-Авдіївка-Мар’їнка-Вугледар… А ми ж, натхненні наступами на Харківщині й Херсонщині, уявляємо на мапах стрілки на Мелітополь, Крим, Маріуполь, Луганськ. А тим часом запеклі бої (“просунулися на 500 метрів, розширили сіру зону, вийшли до приватного сектора, намагалися обійти лісом-полем, були відкинуті, перегруповуються”) щодня забирають в України життя кращих... І ніяк не розраджує те, що російських покидьків гине більше, набагато більше – бо як взагалі можна порівнювати...
Нині щодня бачимо список обстріляних міст, цифри вбитих і поранених цивільних, зруйнованих споруд, тримаємо на думці кількість націлених на українські міста ракет. Бачимо графіки відключень електрики, відсотки знищеної обстрілами і відновленої надлюдськими зусиллями електрогенерації. І уже як належне приймаємо те, що завдяки покращенню ППО та "зниженню можливостей москви завдавати ударів" - найгірше в ситуації з електроенергією, ймовірно, позаду.
Нині в нас мільйони біженців і переселенців. За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, від 24 лютого з України до європейських країн виїздили понад 17 мільйонів осіб, повернулися наразі понад 9,1 мільйона. Всередині Україні офіційно зареєстровані 4 867 106 внутрішніх переселенців, а за міжнародними оцінками, їх більше 7 мільйонів, повідомляє Міністерство з питань реінтеграції на своєму сайті. Суперечлива статистика про тих, хто – примусово чи добровільно – потрапив у росію. При цьому, як свідчать дані дослідження "Діти та війна", 77% дітей-переселенців стали свідками обстрілів і бомбардувань, 73% перебували у сховищах, а майже 30% пережили окупацію, 4% дітей пройшли через російські фільтраційні табори, а близько 8% пережили голод та відсутність доступу до питної води.
Нині ми сильно залежимо від західної зброї. Сказати б, “критично”, але в перші дні не було й цього: зброєю перемоги вважали «ручні» протитанкові і зенітні комплекси – партизанські, по суті, штуки. Ще не на часі розмова (коли-небудь після війни) як Україна, одна з небагатьох країн світу з повним циклом виробництва власної зброї, маючи ракето-, авіа-, судно-, танкобудування, електроніку, сталь, виробництво арти та боєприпасів, в результаті, за 30 років, залишилася без них. Мабуть, у цьому ми теж європейці – разом з усіма повірили у “кінець історії”. Тепер вчитуємося в новини: ті дають танки, ті літаки, потім передумали, ні – таки дають, але згодом і дуже поступово… І - незмінний позитив у цьому питанні – у швидкості й винахідливості, з якими українці опановують таки надану зброю.
Нині західні союзники коли-не-коли нагадують про “переговори” з агресором – і в тому сенсі, що “самі вирішуйте коли і як”, і в тому, що “вирішуйте правильно, бо зброя не безкінечна”. Їх можна зрозуміти – побоюються, що “з розваленою росією буде ще більше проблем”, або досі намагаються вгадати, як не дратувати скаженого собаку (може, він пообіцяє кусати лише на сусідніх вулицях, а чемних панів не чіпати), а тут іще Крим. “...Військові бази Росії в Криму слід вважати легітимними цілями для ЗСУ...”. Водночас “США не підштовхують Україну до наступу на Крим”.
Нині загарбники, немов відчуваючи кінець своєї авантюри, намагаються наостанок нагидити чимбільше. Окупанти перед втечею з Херсона знищили всю критичну інфраструктуру – зв’язок, постачання води, тепла, електрики… Гатять по Очаківському порту, зливають воду з Каховського водосховища, Державна екологічна інспекція з початку повномасштабної війни зафіксувала понад 2,3 тис. випадків шкоди довкіллю. І крадуть все, що бачать – окрім карикатурного збагачення унітазами, крадуть дітей, металургійні комбінати, музеї. "Знищення цивільного населення України – навмисна стратегія рф. Вона включає вбивства, тортури та сексуальне насильство, які вчиняються щодо тих, хто ідентифікує себе як українець, а також депортацію дітей, обстріли критичної інфраструктури та інші воєнні злочини", – повідомляє Офіс Генерального прокурора.
Нині діє “економіка воєнного часу”. Не секрет, що війна – це надзвичайно дорого. Видатки нашої держави на захист та підтримку економіки, за інформацією від глави уряду, становлять близько 2 млрд гривень щодня. І це лише прямі видатки, не враховуючи збитки. Кількість економічно активного населення, залученого до створення доданої вартості, різко зменшилась –третина українців, які мали роботу до війни, наразі не працюють. Зупинено залізничний рух на території ведення бойових дій, зупинено авіаційних рух, нас душать морською блокадою… Утім, слідом за зерновим коридором, Україна прагне відкрити морські порти і для сталі. Торік країна наростила імпорт азотних добрив після падіння виробництва майже вп'ятеро. Багато підприємств після початку війни відновили роботу, і держава цьому сприяє. Частина їх отримала державні оборонні замовлення і тепер працюють у три зміни лише на Перемогу. Відновлюють виробництво українські торгові марки одягу та взуття, чимало з яких не лише продають свій товар, а й переказують кошти на ЗСУ зі своїх продажів. Цифра: після відступу окупантів у Києві відновили роботу понад 900 закладів з продажу продовольчих товарів. Обласні військові адміністрації та територіальні громади впровадили бюджетні програми для підтримки бізнесу, та ще й з акцентом на релоковані підприємства. У країні стримується інфляція.
Що буде
Перемога. Наразі ще важко реалістично сказати, яка саме. Напрошується приказка про “Ділити шкуру невбитого ведмедя” – утім, напрочуд влучна в цьому випадку.
Репарації. У Гаазі створять реєстр збитків, завданих Україні агресією рф, повідомляє пресслужба Міністерства юстиції. Цікава ідея – вже нині “продати” вмотивовану суму шкоди Клубові міжнародних партнерів, проти яких рф буде тяжче “выделываться” – умовно, Китаєві, Туреччині, близькосхідним монархіям, Німеччині, Японії. Юридичний бік доволі очевидний – безакцептна компенсація, як і з будь-яким пересічним шкідником. Україні це краще, щоб не чекати, хто і коли у переформатованій «росії майбутнього» визнає себе спадкоємцем путінських боргів і на скільки десятиліть їх розстрочить. Покупці виграють від маржі: внесуть частку у відбудову України обладнанням, матеріалами, а здобудуть - дипломатичні козирі, право вимагати від рф активи, родовища тощо. А ще тривалість окупації нині захоплених областей тоді можна конвертувати у “лічильник”, добре знайомий одному пітерському кримінальнику 90-х – може, хоч цю мову він розуміє.
Розпад імперії. Саме імперії, не росії як такої. Величезний периметр її кордону якраз і зумовлює надцентралізовану її мілітарність та агресивність. Імперій 100-річної давнини: Османської, Австро-Угорської, Британської, Німецької – давно немає, а цей антицивілізаційний, антитехнологічний, антиуправлінський анахронізм досі намагається повернути той світ, де йому було комфортно, де він заслужено йменувався “жандармом Європи”, душив повстання поляків і угорців. Відомо, що історія часом рушає не прямою дорогою, а антиісторичними манівцями – саме існування нинішньої росії тут і є кращим прикладом. Але ж не в цифрову добу, коли на часі колонізація Місяця та Марсу, а цей ланцюг на нозі розвиненого світу погрожує, натомість, і саму рідну планету знищити.
Трибунал(и). Формат “Нюрнберга 2.0”, про який раз-по-раз ідеться нині, не єдиний можливий. “Звичайні” суди і в Україні, і в рф – повноважні розглядати такі злочини, мають для цього всі виписані закони. Наразі в Україні 260 російським військовим повідомлено про підозру, до суду скеровано обвинувальні акти щодо 92 і 25 засуджено. Але це мала частка того, що буде. Україна з партнерами розслідують злочини росіян за трьома головними напрямками: злочин агресії, злочин геноциду та воєнні злочини. Повсюдні ексгумації приносять дедалі нові докази слідчим.
Розмінування. В Україні "мінне забруднення" сягає 170 тисяч квадратних кілометрів, тобто більше чверті території країни. У районах, звільнених після контрнаступу українських сил, роботи з розмінування стають одним з першочергових завдань. Наразі переважно робиться оперативне розмінування – доріг, ліній електропередач, газопроводів, але надалі доведеться розміновувати ще більші території, в тому числі сільськогосподарські, а також акваторії Чорного і Азовського морів та прилеглих до них річок. Залежно від площ, воно може тривати роками та десятиліттями – через це пройшло багато країн, де точилися бої. Утім, крім нерозірваних боєприпасів та мінних полів, є специфічне російське мінування – воно не для воєнної необхідності, воно для злої капості: замінувати холодильник у пограбованій квартирі, багажник у викраденій машині, закидати ліси та парки мінами-“пелюстками”, яких не видно під листям…
Деокупація. Її досвід вже є, адже 40% окупованих росією територій вже звільнені. Утім, області, які перебувають під окупацією вже кілька років, згенерують свої специфічні завдання. Для забезпечення роботи державного апарату в Криму, за оцінкою, потрібні до 50 тисяч осіб, значну частину з яких треба набрати на підконтрольній Україні території. Мабуть, знадобиться на звільнених територіях і певний перехідний період із виборами.
Відбудова. Дослідники з Centre for Economic Policy Research оцінили загальну вартість відновлення України після війни у 200-500 мільярдів євро (220-540 мільярдів доларів). Що допомагає перемогти у війні, те допоможе й відродитися – європейська цивілізаційна модель з її свободою підприємництва, дерегуляцією, демонополізацією ринків, ліберальним оподаткуванням та справедливим судочинством, і, звісно, інвестиційний клімат, ресурси від приватних інвесторів. Очікуваний вступ в ЄС сприятиме адаптації на вітчизняний ґрунт європейських норм для бізнесу та державно-приватного партнерства. І не забудьмо, звісно, про відродження високотехнологічного ВПК.
In hoc signo vinces. Україна перемагає і переможе завдяки тому вибору, який зробила більше 30 років тому на користь державної незалежності і європейського способу життя. Хай навіть ішла цим шляхом звивисто, часто непослідовно, мов водій-новачок рвала то гальма, то зчеплення. Мінімум двічі ставала на межу втрати всього досягнутого, але виправлялась Майданами, які стали і свідченням правильного шляху, і досвідом цивільної (цивілізованої) самоорганізації.
Усе це й придалося нам дуже в 2022-му. Історія вже вкотре ставить на наших теренах жорстокий соціально-політичний експеримент: “стара тоталітарна «монархія» vs молода творча демократія”. І той, хто це розумів і так відчував, впевнено, рік тому, з перших секунд цієї війни казав: “Переможемо” - бо інакше це антиісторично, антиморально, антибудь-що інше. Демократія приносить результат: без патетики і містики – цілком наочно і функціонально. За цей час зросло покоління вільних людей, змолоду навчених змінювати долю власними рішеннями. У самостійному бізнесі, в банківській аналітиці, суспільному активізмі, волонтерстві зросла критично необхідна для оборони кількість молодших командирів, логістів, технологічно-просунутих розвідників, артилеристів, зенітників, танкістів… Воїнів XXI століття, одним словом.
А ще зріс пріоритет “європейської нормальності” на зміну радянській “воєнній надзвичайщині”. Висока ціна кожного життя зумовила кращу організацію меддопомоги, відмову від розпачливих непідготовлених атак. Збереження державності втілюється не в атрибутах влади, а в пенсіях, податках, фінансах, транспорті, в пріоритеті швидкого відновлення світла, води, зв’язку для людей. Саме так нівелюються задуми ворога і так прокладаються дипломатичні успіхи, зокрема, і щодо зброї, і щодо вступу до кола держав, які мають такі самі цінності.
In hoc signo vinces – Цим переможеш.
Олександр Волинський, Київ
