Історичні фронти Росії: від 1-го Українського до 3-го Прибалтійського
Чому Москва реагує на святкування 100-річчя Тартуського миру
Політико-історична частина російського інформаційного поля настільки перенапряглася під час і відразу після заходів у Єрусалимі та Аушвіці (Освенцімі), що сил на те, щоб збудитися тією ж мірою з іншого приводу, не лишилося.
Це, однак, не означає, що історичні війни онлайн затихли. Ні, йдуть і йтимуть. Просто після широкого наступу на Українському і Польському історичних фронтах резерви вичерпалися. Тому словесні бої на естонській ділянці Балтійського фронту (дуже не люблю імперську назву «Прибалтика» і всі похідні від неї) набагато тихші.
ПЕРШИЙ МІЖНАРОДНИЙ ДОГОВІР БІЛЬШОВИКІВ
2 лютого Естонія відзначила 100-річчя підписання Тартуського мирного договору між РРФСР і Естонією. Це був перший з низки подібних договорів Радянської Росії. Його умови для маленької Естонії виявилися досить вигідними. У чому, звичайно, велика заслуга хороброї естонської армії та естонського народу, який об'єднався навколо ідеї своєї держави. Але річ не тільки в цьому. Важливо розуміти, чому Москва пішла на підписання. По-перше, знала, що частину умов все одно не виконає (хто б сумнівався). По-друге, оскільки жила в очікуванні швидких революцій (у тій же Естонії, до речі). Ну і по-третє, тому що він для більшовицької Москви тоді багато в чому був корисний – тактично, дипломатично.
Напередодні 100-річчя Тартуського миру в Естонії багато про нього говорилося, що природно, оскільки незалежність при розпаді СРСР не проголошувалася наново, а відновлювалася – на підставі тієї, першої «міжвоєнної» незалежності.
Але на це, однак, наклалося те, що між Росією та Естонією досі так і не підписаний договір про кордони. І деякі високопоставлені естонські політики (наприклад, спікер парламенту Генн Пиллуаас) кажуть, що цей договір і не треба підписувати, оскільки це відріже шлях до повернення естонських територій (визначених у Тартуському договорі), які після другої окупації Естонії у 1944 році були передані РРФСР. Детальніше про це ми вже писали.
Треба підкреслити, що подібні погляди в естонському суспільстві і політикумі далеко не консенсусні. Більшість все ж вважає, що це дуже ризиковані ігри... Але сам факт того, що вони є, що вони висловлюються і підтримуються частиною населення дуже дратує Москву.
КОРДОНИ КОРДОНАМИ, АЛЕ ОКУПАЦІЯ – БУЛА!
І от напередодні свята, 30 січня, посольство РФ в Естонії опублікувало коментар офіційного представника МЗС Росії, жартівниці і танцівниці Марії Захарової: «В отличие от Российской Федерации (продолжателя СССР), сегодняшняя Эстония — новое государство, образовавшееся ввиду распада Советского Союза, являющееся одним из его правопреемников и признанное международным сообществом именно в качестве такового. С учетом вышеизложенного Тартуский договор 1920 г. является недействительным и принадлежит истории».
Ну, якось так. Тобто, у перекладі з дипломатичної на звичайну мову пані Захарова заявила, що Естонія як держава, яка існувала в період з 1918 по 1940 рік, втратила суб'єктність через входження до складу СРСР, а Тартуський договір втратив силу, оскільки обидва його підписанти опинилися у складі одного суб'єкта міжнародного права, СРСР.
Легко передбачити, яку реакцію це викликало в Естонії, не лише у противників підписання з Росією нового договору про кордони, але і його прихильників – тобто у всіх. В Тарту на святкуванні 2 лютого президент Керсті Кальюлайд заявила, що Тартуський мирний договір «був, є і залишиться свідоцтвом про народження Естонської держави». Вона ще додатково розставила всі крапки над «і»: «Він [договір] діє. Естонія не вступала добровільно в Радянський Союз. Нас окупували. І ми відновили свою незалежність на підставі правонаступництва. Водночас ми маємо поважати міжнародний консенсус про відмову від подальшого перегляду повоєнних кордонів у Європі. Зворотна риторика тільки створює непотрібну плутанину».
На урочистих заходах, присвячених 100-річчю підписання договору, були присутні представники інших країн (Фінляндії, Польщі, Латвії). Міністр закордонних справ Естонії Урмас Рейнсалу спілкувався з гостями, колегами. Глава польського МЗС Яцек Чапутович заявив про намір Варшави і Талліна разом протистояти прагненню РФ перекрутити історичні події XX століття: «Під час наших переговорів ми зійшлися на думці, що засуджуємо недавні спроби Москви спотворити, сфальсифікувати і по-новому інтерпретувати історію. Ми плануємо у найближчому майбутньому продовжити наші дії, спрямовані проти цих спроб». Солідарність з Естонією і Польщею також висловив глава МЗС Латвії Едгар Рінкевічс. «Ми продовжимо боротьбу за історичну істину і наполягатимемо на цих історичних фактах».
Тож історична війна не затихає. І фігуранти, часті російські історичні опоненти, як бачимо, ті самі: країни Балтії, Польща (ну, Україна, звичайно, величина вже стала). У зображенні російської пропаганди – притулок радикалів, фашистів, антисемітів.
...ТА ІНШІ ІСТОРИЧНІ ФРОНТИ
Але це не означає, що немає інших супротивників. Усі вони є в загашнику. Наприклад, «грузинські фашисти» як прямі продовжувачі справи «Грузинського легіону» вермахту. Ну, це ж вони розв'язали війну проти Росії та її союзників у 2008 році.
У Чехії, Словаччині, Угорщині зараз багато російської агентури, не тільки в інформаційному полі, але і в політиці. Тому проти них активна історична війна не ведеться. Але в умовах відносного миру російські медіа-працівники і навіть дипломати часом непомірно нахабніють. І тоді робляться фільми, статті та заяви, що радянської окупації Чехословаччини у 1968 році не було. І тут навіть така лояльна людина, як чеський президент Мілош Земан, змушена реагувати, справедливо називаючи це «абсолютним нахабством».
Зі свого боку, США відповідатимуть перед чесним обличчям роспропу за безчинства Ку-Клукс-Клану і винищення індіанців. У період загострень, як після отруєння Литвиненка або Скрипалів, Велику Британію Москва суворо засуджує за перші у світі концтабори для бурів і колоніальний білий расизм Британської імперії. Але аналогічних претензій з подібних приводів до Франції, Бельгії, Нідерландів немає. Тому що значимого приводу немає (а якщо з'явиться, то й претензії будуть).
Політична інструменталізація історії, на жаль, річ звичайна. І цим тією чи іншою мірою грішать багато, в тому числі, демократичних країн. Проте в Росії за Путіна вона стала постійною, настирливою, значною. Безпардонною і безграмотною. Проблема з ВВП не тільки в тому, що він гебіст, але і в тому, що його улюблений фільм – «17 миттєвостей весни», а улюблена книга – «Щит і меч». Вони сформували його сприйняття в дусі «Ми і німці». Що після роботи у Дрездені трансформувалося в більш політкоректне «Ми і фашисти».
Відповідно, «ми», «наші» – добрі, чисті, чесні. Чужі, вороги, автоматично усі – фашисти, садисти, злісні виродки. Те, що така схема також закріплена у (пост)радянському архетипі і є дуже технологічною, зручною для використання в потрібний момент, що на неї легко накручувати квазі-релігію побєдобєсія – це все окрема історія.
ВІЧНИЙ ДВИГУН ІСТОРИЧНОГО ПРОТИСТОЯННЯ
Але Путіну така опозиція ще й дуже близька особисто (особливо це хворобливе сприйняття загострилося у 2019 році, коли Путіна не запросили до Варшави на заходи, присвячені 80-річчю початку Другої світової війни). Знаючи про це, лизоблюди з інтелектуальної обслуги з радістю підсовують йому акуратно підібрані аргументи. Які він періодично озвучує – доречно і не дуже. Після цього починається чергове виття підтримки в російській пресі. Потім – відповіді на це від «ворогів», з Заходу. Найбільш «солодке» зі сказаного там відбирається до спеціальної папочки для Путіна. Починається в російських медіа вже виття засудження. А Путін тим часом начитується, напитується. Просить референтів і радників уточнити, пояснити. Ті підбирають йому потрібне (тобто те, що ВВП сподобається). І він з часом знову видає в ефір щось цікавеньке. Виходить три-, чотиритактний, безтактний історичний двигун.
Сьогодні світ, втягнутий в історичні розборки, звідусіль відповідає Росії, Путіну. Ізраїльська газета «Гаарец» пише про те, що Яд-Вашем, який не став сперечатися з путінським викладом історії, дещо зіпсував свою репутацію. Звучать також пропозиції перевірити ступінь впливу російського олігарха В'ячеслава Кантора на діяльність Яд-Вашему. От навіть Макрон, перебуваючи у Кракові, заявив, що «Росія хотіла б по-новому інтерпретувати Другу світову війну і звинуватити польську націю».
Російська преса підвиває. І можна було б от-от чекати нових гучних історичних заяв Путіна. Але тут от яка історія – попереду 75-річчя Перемоги. А значить, треба дбайливо, персона до персони, збирати високих гостей до себе на трибуну 9 травня. І це Путіна якоюсь мірою стримує. Хоча, боюся, до 9 травня він не стримається і ще вразить нас парочкою історичних відкриттів.
Олег Кудрін, Рига