Тарас Демко, керівник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові

Півтора року Тарас Демко очолює один із найпомітніших закладів у сегменті збереження історії музичної  культури –  Львівський меморіальний музей Соломії Крушельницької. Він розповідає про те, як народжена на Тернопільщині видатна співачка своїм виконанням у 1904 році  врятувала оперу «Мадам Батерфляй» італійського композитора Джакомо Пуччіні, а також отримала титул «Вагнерівська примадонна» ХХ століття. Щоправда, за радянської влади зірці світової сцени кількох континентів довелося зазнати поневірянь і принижень.

За нетривалий час у період нинішньої повномасштабної війни дім пам’яті славетної української оперної співачки у Львові оновив експозицію й помітно осучаснився, залишаючись водночас меморіальним музеєм – простором, у якому мешкала Соломія Крушельницька (1872–1952). Він розташований за кілька кварталів від площі Ринок біля розкішного старовинного парку в колишньому триповерховому будинку співачки, який вона придбала 1903 року для своєї великої родини: матері, а ще сестер і брата. Деякі з них на той час вже мали свої сім’ї.

Як відомо, після радянської анексії західноукраїнських земель у 1939-му власність оперної примадонни дуже швидко «націоналізували», залишивши власниці чотири кімнати на другому поверсі. Там співачка жила з сестрою Анною, зокрема, проводила заняття з вокалу. Музей, який було відкрито у 1989 році як філію, спочатку займав тільки ті чотири кімнати; з 1995 року став самостійною установою.

Минулого року меморіальний музей Соломії Крушельницької розширили віртуально. Оцифрування його колекції і запуск інноваційної цифрової платформи, за підсумками експертних оцінок, потрапили у список претендентів на відзнаку «Найкраща подія року»  Національного рейтингу Укрінформу «Інфобум – Класична музика 2025».

Тож Укрінформ розпитує Тараса Демка, очільника  Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові, про особливості роботи з безцінною культурною спадщиною та способи зацікавлення відвідувачів креативними подіями.

ЗІБРАННЯ З РОДИННИХ АРХІВІВ УКРАЇНИ, АРГЕНТИНИ, КАНАДИ І ШВЕЦІЇ

– Музей Соломії Крушельницької у Львові є улюбленим місцем для багатьох відвідувачів: містян і туристів. Розкажіть, чим приваблюєте?

– Музей Соломії Крушельницької – важлива локація й осередок, який береже музичну пам’ять Галичини і великих персоналій всеукраїнського та світового  мистецтва ХІХ–ХХ століть. Оперна співачка є потужною постаттю, яка викликає захват, окрилює, надихає. 

Її можна безкінечно розкривати і відкривати – що і здійснює львівський Меморіальний музей Соломії Крушельницької понад три десятиріччя.  

У нас є багато фондів у межах музейних колекцій, які презентують і розкривають історію видатних виконавців, колекціонерів і взагалі всього, дотичного до високої культури. Наш музей є насправді одним із небагатьох місць, де можна знайти багато цікавого про українську музичну культуру у Львові та далеко за його межами. Наприклад, нещодавно, у 2019–2024 роках, Музей отримав надзвичайно цінні матеріали з особистого архіву Соломії Крушельницької від Юрія Іваника, родича співачки з Буенос-Айреса (Аргентина).

Раніше в музей надійшли архіви Івана Деркача, першого дослідника життя та сценічної діяльності Соломії Крушельницької.  Із Швеції від Ганса Менцинського маємо  цінні матеріали з архіву його діда Модеста Менцинського, відомого оперного співака; а з Канади – матеріали особистого архіву віртуозної піаністки Любки Колесси.

Одарка Бандрівська (1902–1981), племінниця Соломії Крушельницької, почала записувати історію видатної співачки ще за її життя. Якщо хто не знає, Карло Бандрівський, батько дослідниці,  був близьким приятелем Івана Франка.  

Крім того, наш заклад має ще один відділ –  Меморіальний музей Станіслава Людкевича в домі композитора на вулиці його імені. Це також дуже потужна постать у світі української музики. Зокрема, він створив монументальну кантату-симфонію «Кавказ» на текст Тараса Шевченка, багато інших музичних творів у різних жанрах, допрацьовував незакінчену оперу Миколи Леонтовича «На Русалчин великдень», відстоював творчість Василя Барвінського.

– Тарасе, що найголовніше зробили в кейсі «Запуск інноваційної цифрової платформи  і оцифрування колекції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької (за підтримки УКФ)»?

- Усім зрозуміла крихкість таких  історичних матеріалів, які є переважно в єдиному екземплярі: документів, плівок тощо. А по-друге, ми живемо в час великої небезпеки, коли в будь-який момент цінність може бути втрачена, зруйнована. Тому взялися за оцифровування.

Загалом у Музеї Соломії Крушельницької маємо понад 40 тисяч одиниць зберігання. Четверта частина ще не оцифрована,  ці 10 тисяч – у роботі.

Варто зауважити, що цифровізація – це не просто сканування документів для фотогалереї, а комплексна й системна робота, яка починається з осмислення: що таке музей; як працює команда; як збираємо і структуруємо колекцію. А завершується фундаментальний підхід напрацюванням бізнес-процесу роботи музею.

Я знайшов величезний відгук стосовно осучаснення роботи музею у наших працівників: пані Ірини Криворучки, яка і особисто, і з колегами збирала  фонди; пані Данути Білавич, яка науково їх осмислює;  Якима Горака. Суттєво допомогла пані Галина Тихобаєва, яка була багато десятиріч директоркою цього музею.

І власне, коли ми відходимо від ще традиційного для багатьох методу запису від руки й формуємо сучасну якісну базу даних – це змінює підходи до музейної роботи загалом. Ми можемо за секунди знайти те, що раніше не могли знайти тижнями,– тож робота дуже швидко трансформується, і це дуже важливо. Тепер для нас та інших музейників і науковців, а також просто зацікавлених людей  фонди є відкритими.

– Чи є вільний доступ для всіх до уже оцифрованих 30 тисяч одиниць зберігання?

– Найперше, цифрова платформа важлива для того, щоб науковці нашого музею могли досліджувати всі зібрані фонди. А друге, вона допомагає відкрити для нашої публіки, для гостей доступ до того, що раніше неможливо було побачити: до унікальних архівних документів.

Ми не надаємо стовідсоткового доступу до всіх оцифрованих матеріалів, бо це неможливо зробити так швидко. Та й не все потрібно показувати.

Нині доступними є кілька тисяч одиниць зберігання – і це неймовірно важливо.

На сайт музею постійно заходять люди, вони знайомляться з документами, опрацьовують їх. Для  когось це стає темою наукових робіт. Інші просто черпають звідти натхнення: наприклад, розглядаючи старі унікальні поштівки початку ХХ століття, приватні листи чи афіші.

МРІЯ ПРО ТРИ ПОВЕРХИ МУЗЕЙНОГО ПРОСТОРУ

– Минулого року відбулася реекспозиція Музею Соломії Крушельницької за авторським проєктом Володимира Костирка. Якою була її основна мета? Чи повністю позбулися наслідків побутового затоплення музейного простору з третього поверху, які бачив кожен відвідувач ще наприкінці 2024 року?

– Квартира на другому поверсі будинку, де свого часу особисто мешкала Соломія Крушельницька, пережила дуже багато всього впродовж радянського періоду. Львівська міська рада рік за роком сприяла тому, щоб музей набував у цьому будинку квартир і кімнат, у такий спосіб розширюючи музейний заклад.

Нині в будівлі кінця ХІХ століття є ще чотири квартири, які не належать музеєві. Але місто над цим працює. Напевно, колись настане момент – і будинок співачки у Львові перетвориться повністю на музей.

Буквально кілька років тому міська влада придбала для  музею квартиру на третьому поверсі. Маємо плани зробити там доступний простір для відвідувачів. Проте спочатку зробили ремонт на другому – де наша основна експозиція.

На жаль, протягом десятиріч складної історії стелі в деяких кімнатах підпали під шкідливі побутові умови – тож були пошкоджені цінні розписи. Хоча вони були вже репродукціями оригінальних розписів,  створеними в радянський час. Розуміючи, наскільки складні випадки і виклики були в цьому приміщенні, ми залучили до проєкту Володимира Костирка –відомого художника, який спеціалізується на таких питаннях реставрації і роботи з такою спадщиною.

Один із методів, який запропонував Володимир,– це зістарення стель. Він дає змогу після такого делікатного ремонту в майбутньому відкрити попередній розпис. Водночас  має гарний вигляд і  не потребував великих коштів.

 – Чим принципово нинішня експозиція відрізняється від попередньої?

– Музей став свіжим, у ньому відчувається більше простору. Ми створили нову експозицію, яка розповідає про життя Соломії Крушельницької хронологічно й інколи навіть несподівано.

Наприклад, завершуємо розповідь про співачку тим, що відвідувач потрапляє в кімнату, яку ми назвали «Кімнатою щастя». Там зібрані найщасливіші моменти життя Соломії Крушельницької, про які можна розповідати годинами. Скажімо, оперна діва власноруч водила машину, що свідчило про впевненість у собі та емансипованість, а також заможність. Врешті-решт, це було дуже сміливо на той час.

Багатьох здивують світлини Соломії Крушельницької, яка відпочиває біля Сфінкса  в Єгипті і фотографується на пляжі. Її особистість є взірцем, як можна бути самодостатньою мисткинею, утверджувати своїм мистецтвом  ідеали та прославляти свою країну.

Наша експозиція побудована спеціально з урахуванням умов воєнного стану. Дуже багато експонатів ми можемо показувати; деякими дуже цінними речами не ризикуємо – виставляємо якісні копії.

– Чи є якісь нові знахідки про життя Соломії Крушельницької в Італії?

– Співачка вийшла заміж 1910 року в Буенос-Айресі за відомого італійського адвоката, мера міста В’яреджо Чезаре Річчоні. Він був знавцем класичної музики, ерудованим аристократом. Оселилося подружжя у В’яреджо, там віллу назвали «Саломеа». Чоловік Соломії Крушельницької помер у 1936-му.

У серпні 1939 року співачка поїхала до родини у Львів. Звідти окупаційна радянська влада її вже не випустила в Італію і змусила написати заяву про «добровільну» передачу радянському режимові  італійської вілли й усього майна.  Віллу відразу продали, компенсувавши власниці мізерну частину від її вартості.

Ці теми дуже добре вивчені. Багато науковців писали численні наукові роботи, а інформація про це зберігається в нашому музеї.

НОВІ ФОРМАТИ: ЕКСКУРСІЇ МІСТОМ І ПІШІ ЛЕКЦІЇ МУЗЕЄМ

– Як заохочуєте людей приходити у музей у період повномасштабної війни?

– Для музею дуже важливо придумувати нові формати, які працюють. Минулого року ми тестували проведення піших екскурсій нашими науковими співробітниками. У Львові  дуже багато місць, пов’язаних із Соломією Крушельницькою. 

Наприклад, збираємося біля музею – будинку співачки – і впродовж 2,5 годин ходимо містом у повільному темпі. Йдемо парком, де вона гуляла; бачимо готель, в якому зупинялася;  бачимо місце, де раніше був головний міський театр і виступала співачка; уявляємо магазини, в які вона ходила… Це дуже цікаво, коли люди знаходять нові сенси у звичних місцях, які  щодня минають.

Ще в нас є екскурсії «Львів музичний» та «Львів театральний». Усі були в захваті. Навіть наші містяни  часто не знають, скільки цікавих театрів у різний час було у Львові. Окрім пізнавального складника, такі екскурсії теплої пори року – це ще й про здоровий спосіб життя. Ми можемо ходити, більше рухатися, дихати свіжим повітрям.

А пізніше ці слухачі повертаються до музею, й не один раз. Бо ми їм пропонуємо щоразу нові лекції-екскурсії: чергуємо рух  експозицією із щоразу іншою історією.  Наприклад, про сценічні костюми; квіти у сценічних образах Соломії Крушельницької; чоловіків у її житті.

Проєкт «Львів музичний» ми створили із загальноосвітніми школами міста й у співпраці із Львівським органним залом. Школярі приходять до музею, слухають екскурсію, а потім ідуть до органного залу, слухають  концерт. І це все презентує музичне життя Львова XX  століття, дає можливість відкрити для себе концертний простір і  познайомитися із творами й виконавцями.

– Наскільки легко науковому працівникові музею затвердити свою тему лекції чи екскурсії? У деяких київських музеях до цього дуже прискіпливо ставляться.

– У нас немає бюрократії. Ми робимо все максимально відкрито і просто. Власне максимальна гнучкість дає нам змогу тестувати нові формати й відсіювати те, що не працює; удосконалювати те, що має потенціал.

– Чи хотіли би мати більше фінансування музею?

– Завжди хочеться зробити більше! Музей має муніципальне фінансування і це цілковито покриває базові потреби та забезпечує сталий розвиток. А щодо більшого – це питання кроссекторальності й фінансової креативності.

Я не думаю, що все має обовʼязково фінансувати державний чи місцевий бюджет, інституції повинні також бути самозарядними й уміти давати собі раду, коли є потреба щось зробити. Якщо ідея важлива, вона обов’язково знайде своє втілення. Тому це все залежить від нас.

Валентина Самченко, м. Київ

Фото Олександра Клименка і з архіву Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові