Наприкінці жовтня міжнародну спільноту сколихнула новина про можливу безпрецедентну зустріч лідерів Китаю, США та Росії. Ініціатором виступив Путін, запропонувавши Дональду Трампу та Сі Цзіньпіну сісти з ним за один стіл. Майданчиком для цього геополітичного мегашоу може стати саміт Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС), який відбудеться 18–19 листопада в китайському Шеньчжені.

Головною темою зустрічі господар Кремля запропонував зробити завершення війни в Україні – на російських умовах, звісно. Ініціатива одразу викликала реакцію Києва та європейських партнерів, адже йшлося про ризик вирішення долі держави без її участі.

Проте мрії російського диктатора про відновлення імперії через змову навряд чи здійсняться. Інші учасники потенційного саміту мають власне бачення його мети й завдань, далеке від ідеї поділу світу на сфери впливу.

ГЕОПОЛІТИЧНЕ «СОЛО НА ТРЬОХ»

Ідея можливої першої в історії зустрічі лідерів США, Китаю і Росії (у такому форматі вони не збиралися ні за часів СРСР, ні за часів сучасної РФ) – країн, які володіють найбільшими у світі військовими потенціалами, – витала в повітрі відтоді як у листопаді минулого року до КНР перейшло головування в АТЕС. Реальних обрисів такі припущення набули після травневого візиту президента Дональда Трампа до Китаю. У Пекіні американський лідер під час численних коментарів ЗМІ, у яких висловлював компліменти на адресу КНР та її очільника, сказав, що планує особисто взяти участь у форумі в Шеньчжені.

Стосовно того, що Путін також буде в залі засідань АТЕС, жодних сумнівів не було: він використовує кожну нагоду, щоб показати особливу близькість відносин між Китаєм та РФ і зробити фото зі своїм «великим» другом Сі. Великим – у лапках, бо лідер Китаю в прямому сенсі вищий за свого російського колегу, а його країна за економічними, військовими та політичними показниками є справжнім гігантом, що височіє над сусідньою федерацією. Найкраще це ілюструють економічні дані: у довоєнному 2021 році ВВП РФ становив приблизно 1,8 трильйона доларів США, а китайський перевищував 18 трильйонів доларів.

Уся економіка Росії порівнянна з економікою однієї південної провінції КНР. Наприклад, провінції Гуандун, чий ВВП у 2021 році сягнув 12,4 трильйона юанів, що на той час було більше ніж 1,9 трильйона доларів. Тож для Путіна участь в уявному «клубі господарів світу» нарівні з президентом США та головою КНР є великою мрією.

Президент Трамп від травня, коли вперше пообіцяв відвідати саміт АТЕС, не раз казав про готовність до зустрічі на трьох, зокрема й для обговорення завершення війни в Україні. Глава Білого дому симпатизує Сі та Путіну і точно хотів би скористатися нагодою, щоб зібратися разом з ними. Варто лише пригадати, які зустрічі американський лідер влаштував Путіну в Анкориджі в серпні минулого року та Сі у Вашингтоні у вересні, особисто вітаючи гостей біля трапів їхніх літаків.

У Пекіні щодо тристороннього саміту висловлюються стримано. Публічно про це не розмірковують ні голова КНР, ні посадовці уряду країни, ні політичні експерти. Доцільність та можливі наслідки такої зустрічі, без сумніву, оцінюють за зачиненими дверима – і в аналітичних установах, і серед дипломатів та відповідальних партійних функціонерів.

Китайські медіа та МЗС мовчать. Речники зовнішньополітичного відомства, у яких журналісти на брифінгах упродовж останнього тижня намагалися дізнатися хоча б щось, кажуть, що не мають жодної інформації, якою могли б поділитися зі ЗМІ.

Об’єктивно лідер Китаю має інтерес і аргументи на користь спільного саміту з американським і російським візаві. Однак його цілі не збігаються з їхніми. Тож можна констатувати, що всі три потенційні учасники бажають сісти за один стіл, але кожен має власне бачення порядку денного й мети переговорів.

ЧОГО ПРАГНЕ РОСІЯ

Попри відсутність офіційних домовленостей, дипломатичні машини трьох держав залучилися до роботи. На цьому етапі головне завдання полягає в узгодженні питань для обговорення на тристоронньому саміті.

А з цим є проблема. Кожна країна має власні інтереси й хотіла б бачити в центрі дискусії теми, пріоритетні саме для неї. Через це мотиви та бачення тристороннього формату у Вашингтона, Пекіна й Москви суттєво відрізняються одні від одних.

Цілі Путіна нехитрі й читаються легко: капітуляція України, «нова Ялта», розподіл сфер впливу та скасування болючих західних санкцій. У Кремлі бачать, що військовим способом знищити сусідню ненависну державу та її народ не вдається, а власна економіка вже надривається від непосильних витрат на війну.

Москва ставить за пріоритетне завдання зафіксувати припинення війни на власних умовах, без урахування думки України та Європейського Союзу. Для цього Кремль розраховує схилити Трампа до угоди, яка змусить Київ відмовитися від окупованих територій та відвести війська з добре укріплених районів оборони на Донбасі, які путінська армія не здатна захопити вже понад чотири з половиною роки.

Якщо ж Трамп і Сі погодяться розділити світ на сфери впливу, доведеться констатувати появу «нової Ялти» й відродження логіки Ялтинської конференції 1945 року, на якій великі держави вирішували долю суверенних держав одноосібно, не зважаючи на їхню думку. Кремль намагається закріпити новий тристоронній світовий порядок, за якого Росія, Китай і США диктуватимуть власні правила сусіднім меншим країнам, а ті не матимуть вибору, окрім як виконувати побажання гегемонів.

Більш нагальним завданням Москви є зняття або послаблення західних санкцій та економічного тиску, через які путінському режиму дедалі важче знаходити гроші на фінансування агресивної війни. Поки що успіхи Кремля на цьому напрямку мізерні: в активі лише угода з Вашингтоном про закупівлю російського дизелю Сполученими Штатами. Проте на ситуацію в економіці РФ це істотно не вплине.

Вочевидь, у Москві покладають надію на те, що Путіну разом із Сі вдасться переконати Трампа в тому, що антиросійські санкції порушують стабільність міжнародної торгівлі (позиція Китаю) та завдають економічних втрат США й іншим країнам, які їх запровадили (наратив Росії). Однак, по-перше, відновлення торговельної взаємодії країни-агресорки із Заходом залежить не лише від американців. А по-друге, у Шеньчжені Трамп уже буде «не той» після прогнозовано програшних для республіканців довиборів до Конгресу 3 листопада й матиме менше простору для кроків назустріч Росії чи Китаю.

Плани Путіна домогтися завершення війни у результаті домовленостей у форматі «великої трійки» також означають спробу нівелювати роль Євросоюзу в мирному процесі. Розуміючи, що більшість країн ЄС підтримує позицію Києва щодо умов завершення протистояння з РФ – повернення територій, покарання Росії та російських воєнних злочинців, виплати репарацій, – Москва намагається відсторонити європейських союзників України від переговорного процесу та, як кажуть у Кремлі, «поставити на місце» Євросоюз.

Тож Путін хоче перетворити саміт у Шеньчжені на геополітичний інструмент, щоб перетворити військові й дипломатичні маніпуляції на легітимізацію своїх завоювань за допомогою прямої змови з лідерами США та Китаю.

ПРІОРИТЕТИ США

Мета й завдання Сполучених Штатів в особі президента Трампа суттєво відрізняються від прагнень Кремля. Якщо Путін намагається використати цей формат для нав’язування своїх умов щодо України, Білий дім має значно ширший глобальний і внутрішньополітичний порядок денний.

Пріоритетним для американського лідера у розмові із Сі та Путіним стане питання глобального роззброєння та денуклеаризації. Трамп чітко заявив, що насамперед зацікавлений в обговоренні шляхів скорочення арсеналів трьох найбільших ядерних держав світу.

Вашингтон прагне створити новий тристоронній механізм контролю над озброєннями, який неодмінно містив би Китай, зважаючи на те, як стрімко той нарощує свій ядерний потенціал. Трамп неодноразово наголошував, що США, Росія та КНР мають достатньо зброї для знищення світу, а витрачати трильйони доларів на нову гонку озброєнь немає сенсу.

Другим у переліку важливих для глави Білого дому завдань є зниження цін на енергоносії на внутрішньому ринку США та зміна негативної тенденції падіння рейтингів президента і його Республіканської партії. Дипломатичні контакти Трампа з Путіним принесли перший результат у вигляді угоди про постачання російського дизелю на американський ринок і тимчасового призупинення деяких санкцій. Однак на ціни на автозаправках у США це істотно не вплинуло й навряд чи вплине.

Водночас негативний ефект від оборудки з Путіним, сумнівної з погляду економічного результату, уже проявився у вигляді падіння рівня схвалення американцями роботи особисто Трампа, його адміністрації та республіканців загалом. Реально змінити ситуацію з енергопостачанням у США допомогло б відновлення постачань із Перської затоки, заблокованих Іраном.

Значною мірою завдяки Китаю та Росії іранському режиму вдається виживати впродовж останніх років під значним міжнародним тиском. Тож президент США, безперечно, спробує схилити китайського та російського лідерів до підтримки американських умов завершення конфлікту з Ісламською Республікою. Та, найімовірніше, отримає від них рішучу відмову.

Українське питання, звісно, теж не залишиться поза увагою президента США. Хоча Трамп публічно заявив, що саміт буде «не стільки про Україну, скільки про ядерну зброю», він усе одно планує скористатися нагодою, щоб продемонструвати свою роль головного миротворця. До того ж Путін теж хоче поговорити про завершення війни.

Білий дім не задоволений розвитком ситуації й намагається змусити сторони сісти за стіл переговорів, щоб зняти з Вашингтона фінансовий та військовий тягар затяжної війни. Однак погодитися на російську версію припинення війни унаслідок капітуляції України для Трампа буде занадто, адже це означатиме і поразку Америки, і його особисту поразку.

Глава Білого дому може вважати участь у саміті «великої трійки» нагодою показати виборцям у США свою здатність розв’язувати найскладніші світові кризи в результаті особистої «коридорної дипломатії» з лідерами супердержав, оминаючи бюрократичні міжнародні інституції. Однак шанси досягти своїх цілей у дипломатичній боротьбі з лідерами Китаю та Росії, особливо за умови їхньої скоординованої протидії, видаються невисокими.

БАЧЕННЯ КИТАЮ

Позиція Китаю як країни-господаря та організатора зустрічі АТЕС і заходів у межах цього зібрання є ключовою в контексті тристороннього саміту. Це можна вважати запобіжником від найгіршого для України розвитку подій. У взаємодії з іншими країнами Китай традиційно дотримується прагматизму й дуже рідко змінює усталений зовнішньополітичний курс.

У цьому українці переконалися на власному досвіді за час російської агресії. Жодні очевидні порушення Москвою взятих на себе міжнародних зобов’язань, жодні звірства та злочини росіян в Україні не вплинули на офіційну позицію «нейтралітету» Китаю щодо війни й не призвели до засудження країни-окупанта.

Проте Китай рішуче виступає проти зміни кордонів держав силою й офіційно не визнає окупованих Росією та вписаних до її конституції українських територій. Із 2014 року китайська сторона заявляє про підтримку територіальної цілісності України, разом із Кримом та всіма східними й південними областями.

Це не заважає зближенню з Росією, але переступати через власні принципи, щоб задовольнити імперські апетити Путіна, у Пекіні точно не будуть. Війна РФ проти України залишається далекою й неприємною темою для китайських керівників, адже західні партнери продовжують звинувачувати їхню країну в підтримці російської агресії, що кидає тінь на репутацію Китаю у світі.

Таким самим принциповим підходом КНР у зовнішній політиці є невтручання у внутрішні справи інших держав. Пекін жорстко критикує зауваження іноземних урядів щодо порушень прав людини в КНР, тиску на Тайвань тощо, називаючи їх спробами втручання у свої внутрішні справи. Водночас він не зважає на жорстокі репресії проти населення в країнах, з якими взаємодіє, зокрема в КНДР, Ірані, на Кубі чи в низці країн Африки.

І третій важливий з погляду українців принцип зовнішньої політики КНР – відмова від створення блоків чи союзів проти інших країн або об’єднань. Через це, наприклад, у Пекіні засуджують існування НАТО як пережитку блокового протистояння часів СРСР, що, на їхню думку, у сучасному світі не має існувати.

Тож наміри Кремля розділити планету на сфери впливу між трьома великими країнами та диктувати меншим державам правила гри суперечать підходам Китаю. На відміну від Путіна й чиновників його режиму, які, за оцінкою автора, не гребують відвертою брехнею та зміною позицій залежно від обставин, Сі та його урядовці слова на вітер не кидають і не звикли підлаштовуватися під ситуацію.

У контексті російської війни це означає, що Китай залишатиметься «нейтральним» і не підтримає пропозицію Москви вирішити долю України за її спиною. До того ж така змова спричинить глибоку кризу у відносинах з Європейським Союзом, у яких лише нещодавно намітився прогрес після кількох років суперечок.

Щодо намірів президента США залучити Китай до переговорів про ядерне роззброєння – тут усе ще простіше. Вашингтон упродовж останніх кількох років закликає Пекін приєднатися до американо-китайського діалогу про ядерне роззброєння, та марно.

Китайці щоразу відмовляються, посилаючись на суто оборонний характер своєї доктрини, принцип незастосування зброї масового ураження першими, а також значно менший арсенал КНР порівняно з американським і російським. Справді, за останніми даними профільних аналітиків, Китай має орієнтовно 600 ядерних боєголовок, тоді як у запасах США і Росії – понад п’ять тисяч у кожної країни. У Пекіні пропонують цим двом країнам скоротити власні арсенали до рівня КНР, після чого обіцяють сісти за стіл переговорів.

Тому китайці не хочуть обговорювати те, про що планують говорити росіяни й американці на тристоронній зустрічі в Шеньчжені. Натомість голова КНР буде зацікавлений в обговоренні глобальних, конструктивних і взаємовигідних питань, таких як ризики, пов’язані з відносинами між великими державами, відновлення світової економіки, продовольча та енергетична безпека і зміна клімату.

Звісно, Сі Цзіньпін хотів би зустрітися з Трампом та Путіним, щоб легітимізувати статус КНР як глобальної супердержави й світового лідера. Тристоронній формат Китай – США – Росія добре вписується в китайську концепцію багатополярного світу, у якому Пекін є не просто великим регіональним гравцем, а центральним дипломатичним полюсом, що має право нарівні зі США визначати долю планети.

Глобальне протистояння між демократичним світом та авторитарним блоком виходить на новий етап. Саміт лідерів Китаю, США та Росії на полях зустрічі АТЕС може стати майданчиком для спроби перерозподілу сфер впливу. Проте говорити про зраду українців видається значним перебільшенням. Повернутися до логіки протистояння холодної війни дуже хотів би Путін, однак двоє інших учасників зустрічі в Шеньчжені цього не бажають.

Зустріч очільників трьох найбільших ядерних країн світу наступного місяця відбудеться майже напевно. Проте припинення російської війни проти України не буде її центральною темою, і тим паче не варто очікувати якихось рішень щодо України. Як, утім, і будь-яких рішень загалом.

Володимир Сидоренко, Пекін

Перше фото: White House/Joyce N. Boghosian