Геополітичні поразки ніколи не малі: уроки з Малі
Наш мозок постійно обманює нас, змушуючи бачити те, чого насправді немає. Один із найяскравіших прикладів – ілюзія Еббінгауза. Уявіть два абсолютно однакові кола. Перше оточене великими кругами, друге – маленькими. Те, що знаходиться серед дрібних, здається значно більшим. Насправді вони ідентичні за розміром, але мозок автоматично порівнює об’єкт із його оточенням і робить хибні висновки.
Подібний ефект створює ілюзія Понцо: два однакові горизонтальні відрізки на фоні, який імітує залізничні колії, що сходяться вдалину. Верхній відрізок виглядає набагато довшим, хоча вони однакової довжини. Мозок «домальовує» перспективу і відстань, якої фізично не існує.
Ті самі механізми працюють і в геополітиці. Наддержави – це не лише про реальну могутність, ресурси чи інструменти впливу. Це, насамперед, про здатність створювати ілюзію сили. Саме тому інформаційні операції та стратегічні комунікації для держав важливі не менше, ніж для великих корпорацій.
Росія в цьому виді спорту – безумовний майстер. Брехня – її найефективніша зброя. Але правило працює в обидва боки: брехня, як картковий будинок, рано чи пізно розпадається від першого серйозного подиху реальності.
Нова геополітична реальність виглядає саме так. Ще вчора Росія в Малі – це «Африканський корпус», який нібито несе стабільність, «братню допомогу», будує «вічний союз» і лякає всіх «вагнерівською спадщиною». А вже сьогодні вона тікає з Кідаля так швидко, що місцеві туареги з іронією махають услід: «До побачення, товариші, не забудьте сирійський сценарій на виході». Імперія 2.0: від «ми тут назавжди» до «ми тут були вчора».
У геополітиці не буває дріб’язкових поразок. Помилки Росії в Малі – це не епізодична невдача. Вони системні й смертельні, бо методично знищують останні залишки імперських амбіцій. Коли ти не можеш захистити своїх «союзників» і «партнерів», ти втрачаєш право продавати світові свій «м’який вплив», «культуру» чи «багатовікову дружбу».
Правда жорстока: Росія вже не може провести навіть парад перемоги без мовчазної згоди України. А Туапсе стало символом – вічним полум’ям на руїнах імперії.
Але висновок для України – не можна втрачати можливостей. І помилки супротивника – це ще недостатня умова для твого власного успіху.
Що це означає? Проста формула успіху: посилення інституцій, жорсткий захист від ворожих впливів та нелінійна дипломатія з проєкцією сили. Саме над цим Україна має працювати вже зараз.
По-перше, захистити критичну інфраструктуру від довгострокових впливів ворожих держав. Залишати китайські технології в стратегічних системах – це не нейтральність, а пряма вразливість. Водночас не можна відмовлятися від співпраці з надійними західними партнерами – від хмарних сервісів до квантових технологій. Самоізоляція суверенітету не додає.
По-друге, слід нарешті навести лад у власних інституціях. Замість химерних норм про «доброзвичайність» у проєкті Цивільного кодексу варто витрачати законодавчий ресурс на розумні рішення. Яскравий приклад – скасування довічного статусу PEP. Ми не можемо дозволити собі розкоші, коли найкращі фахівці просто не йдуть на держслужбу. Водночас чинні правила мотивують людей «залишатися в грі» вічно, а не працювати на результат і йти далі. Це знижує якість управління.
По-третє, варто наважитися вийти за межі традиційної дипломатії. Україна має чим здивувати світ: реальною безпекою, бойовим досвідом, технологіями. На відміну від Росії – чорної діри нестабільності й хаосу.
Росія сьогодні входить у ситуацію ідеального шторму. І це не просто її проблема. Це вікно можливостей для України.
Малі – лише чергове нагадування: у геополітиці все змінюється швидше, ніж здається. Те, що вчора виглядало могутньою сферою впливу, завтра може стати символом ганебної втечі. А отже, можливості для тих, хто готовий діяти розумно, – справді безмежні.
Ілона Хмельова, докторка філософії (PhD) за спеціальністю міжнародне право, секретар Ради економічної безпеки України (РЕБ)
