ООН у чеканні реформ
Цей основоположний для ООН документ був узгоджений 25 квітня 1945 р. в Сан-Франциско. Його підписали уповноважені представники п’ятдесяти країн через два місяці, 26 червня. Але набув він сили тільки 24 жовтня цього ж року, після того, як його ратифікувала більшість держав-учасниць. Саме ця дата і вважається днем створення ООН.
ГОЛОВНИЙ АРГУМЕНТ НЬЮ-ЙОРКА
Відразу ж виникло питання: де «прописати» головну штаб-квартиру організації? На це передусім претендував Лондон, і, власне, перші засідання ООН та її Ради Безпеки відбувалися саме в столиці Великої Британії.
Але тут з’явилися й інші претенденти, зокрема Франція, Нідерланди і Канада. Скажімо, остання із цих країн запропонувала розмістити центральні установи ООН в екзотичному, мальовничому місці – на невеличкому безлюдному лісистому острові Нейві Айленд, що входив до провінції Онтаріо. З нього відкривалась панорама на знаменитий Ніагарський водоспад і було рукою подати до американського кордону, до берега штату Нью-Йорк. Однак перемогла інша пропозиція. Вона теж була пов’язана з берегом протоки річки, тої, що тече в Нью-Йорку.
Американський мегаполіс отримав більшість голосів, бо його проєкт мав вагомий аргумент – гарантоване фінансове забезпечення: спочатку сімейство Рокфеллерів в особі Джона Д. Рокфеллера-молодшого виділило 8,5 млн доларів США на купівлю ділянки для будівництва постійної штаб-квартири ООН, а незабаром з урядом США було укладено угоду про надання ООН безвідсоткового кредиту на велику як для тих часів суму 65 млн американських доларів для будівництва оонівського комплексу.
І місце (східна частина Мангеттена, центрального району Нью-Йорка), і семигектарна площа (шість кварталів між 42-ю та 48-ю вулицями) не могли не справляти враження.
Правда, тут велике значення мало, які будівлі з’являться на цій дороговартісній і престижній території. Але із цим теж не виникло проблем, бо на розгляд Генасамблеї ООН було запропоновано п’ятдесят варіантів проєкту, які створила група архітекторів, дизайнерів та інженерів з різних країн світу під керівництвом визнаного теоретика і практика сучасної архітектури француза зі Швейцарії Ле Корбюзьє. Під час вибору остаточного варіанта він віддав перевагу поєднанню різноманітних стилів, зокрема високим скляним панелям для офісів ООН і великому круглому куполові для головного залу Генеральної Асамблеї на 1800 місць. Цей зал часто з’являється на телеекранах світу, у кіно- і фоторепортажах про засідання Генасамблеї, особливо під час проведення її осінніх сесій. Стіни залу оздоблені муралами французького художника Фернана Леже. І, певна річ, усім нам добре відома виготовлена із зеленого мармуру трибуна для виступів, за якою – трибуна голови Генеральної Асамблеї, Генерального секретаря ООН та його заступника. За трибуною висить емблема ООН, яку обрамляє позолочене коло.
Поруч зі спорудою під куполом – 39-поверхова будівля Секретаріату ООН. Вона, звичайно, поступається висотою розташованому неподалік хмарочосові Емпайр-Стейт-Білдінг, який має понад сто поверхів (його висота з антеною – 448 метрів), але споруда оонівського Секретаріату аж ніяк не поступається йому своєю знаменитістю. Тут працює керівництво ООН і ряд її провідних підрозділів.
У комплексі будівель ООН я б також виділив Бібліотеку імені Дага Гаммаршельда. Її фонд налічує понад 400 тис. книг, близько 10 тис. підбірок періодичних видань, 80 тис. мап. Бібліотеці в 1961 році присвоєно ім’я визначного шведського політика, есеїста, журналіста, який був Генеральним секретарем ООН у 1953–1961 роках і загинув в авіаційній катастрофі за нез’ясованих обставин під час відрядження в Північну Родезію з миротворчою місією.
Попередником Гаммаршельда на посту Генсека ООН був норвежець Трюгве Лі (1946–1953). Після 1961 р. на цю посаду обиралися: У Тан (Бірма, нині М’янма, 1961–1971), Курт Вальдгайм (Австрія, 1972–1981), Хав’єр Перес де Куельяр, (Перу, 1982–1991), Бутрос Бутрос-Галі (Єгипет, 1992–1996), Кофі Аннан (Гана, 1997–2006), Пан Гі Мун (Республіка Корея, 2007–2016), Антоніу Гутерреш (Португалія, з 2017 р. і дотепер). Лідери ООН виконують низку обов’язків, головні з яких два: адміністратор організації ООН і дипломат-посередник у вирішенні суперечок між державами-членами ООН та знаходженні консенсусу з розв’язання глобальних проблем сучасного світу.
Офіційне відкриття оонівського комплексу на Мангеттені відбулося 9 січня 1951 року. Слід додати, що, крім центральної штаб-квартири в Нью-Йорку, до системи ООН належать також три регіональні штаб-квартири: у Женеві (Швейцарія), Відні (Австрія) та Найробі (Кенія).
ООН має шість основних органів: Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і соціальна рада (ЕКОСОР), Рада з опіки, Міжнародний суд і Секретаріат ООН, а також багато спеціалізованих установ, фондів і програм, таких як Група Світового банку, Всесвітня організація охорони здоров’я, Міжнародне агентство з атомної енергетики (МАГАТЕ), Всесвітня продовольча програма, ЮНЕСКО, ЮНІДО, ЮНІСЕФ.
ООН створювалася в дні й місяці, коли ще тривала найбільш кровопролитна і руйнівна з воєн – Друга світова, і, певна річ, головною метою цієї глобальної міжурядової організації стала підтримка міжнародного миру і безпеки, безпосередня активна участь у розвитку дружних відносин і співпраці між державами. Проте ще в перші роки існування Організації Об’єднаних Націй у світі почалася холодна війна і вже у 1948-му Організація розпочала спостережну місію з підтримки умов перемир’я в гарячій точці на Близькому Сході. У тому ж регіоні, у 1956-му, відбулося перше використання збройних сил ООН, сформованих з військових представників десяти країн: вони виконували роль спостерігачів за виводом іноземних військ – англійських, французьких та ізраїльських – із зони Суецького каналу. Саме тоді військові наділи блакитні шоломи й берети, і це стало символом миротворців ООН. Відтоді через збройні сили Організації пройшло понад мільйон офіцерів і солдатів. Вони здійснили більш ніж сімдесят миротворчих операцій у вибухонебезпечних точках світу. Із них 3,3 тис. загинули. Нині у складі миротворчих сил ООН налічується 128 тис. військових із 122 держав.
Повертаючись до перших років створення й діяльності ООН, зазначимо, що поступово, особливо наприкінці 1950-х – на початку 1960-х, коли розпадалася колоніальна система, кількість держав – членів ООН різко зросла. На відміну від Ліги націй, до якої перед Другою світовою війною входило 52 країни, ООН об’єднує нині 193 держави. Скажімо, з європейських країн до них не належить тільки Ватикан, унікальна держава з невеличкою територією в межах Рима, яка не має можливості виконувати обов’язки, пов’язані зі членством в ООН, зокрема щодо її фінансової підтримки.
ООН ТА УКРАЇНА
Україна, як відомо, була серед засновників ООН і взяла безпосередню участь у створенні організації. У недавно виданій книзі «Ялта» відомий історик, директор Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергій Плохій пише про те, що керівництво СРСР було зацікавлене, щоб Україна стала членом Організації Об’єднаних Націй, воно навіть хотіло, щоб таке членство отримали всі республіки Союзу, і про це велися гострі дискусії на Ялтинській конференції в лютому 1945-го. Варіант з усіма республіками не пройшов, бо американська делегація готова була наполягати тоді на прийнятті в ООН усіх своїх штатів. Але кандидатури України і Білорусі як республік, що найбільш постраждали від війни і зробили значний внесок у перемогу над фашизмом, були в Ялті підтримані.
Ще 4 березня 1944 року Верховна Рада Української РСР ухвалила Закон «Про утворення Народного Комісаріату закордонних справ УРСР». Його керівником було призначено письменника Олександра Корнійчука, улюбленця Сталіна. У згаданій вище книзі Сергій Плохій зазначає, що мало хто в СРСР мав якісь ілюзії з приводу цього призначення. Олександр Довженко, провідний радянський кінорежисер, який тоді перебував під наглядом НКВС, був надзвичайно критичним і до Корнійчука, і до радянської «конституційної реформи». «З московської точки зору, Корнійчук є ідеальним народним комісаром із закордонних справ, оскільки будь-який росіянин є більшим українцем, ніж він», – сказав Довженко знайомим, згідно зі звітом, який подали агенти Берії. «Усе в основному залишається, як і раніше, – зауважив він іншим разом. – Український Народний Комісаріат закордонних справ не зможе приймати жодних самостійних рішень, оскільки всі рішення та директиви надходитимуть з Москви. Це фікція».
Корнійчук активно взявся за керування Комісаріатом, але всі швидко зрозуміли, що нарком він нікудишній. Уже хоча б тому, що не знає жодної іноземної мови. Через п’ять місяців після призначення його звільнили, замінивши старим більшовиком, діячем Комінтерну Дмитром Мануїльським. «Акцент змістився від пропагандистських дій, де Корнійчук був майстром, до міжнародної політики, в якій Мануїльський мав більше досвіду, ніж навіть його керівник Молотов», – йдеться у книзі «Ялта».
Україна взяла безпосередню участь у створенні Організації Об’єднаних Націй, зокрема під час підготовки її Статуту.
На тому етапі Д. Мануїльському випало очолювати комітет, де були сформульовані преамбула, цілі й принципи Статуту ООН. З ініціативи УРСР до Статуту було додано ряд важливих положень, зокрема про сприяння міжнародному співробітництву у розв’язанні економічних і соціальних проблем, про загальну повагу і дотримання прав та основних свобод людини незалежно від расової належності, статі, мови і релігії. Уже 25 червня 1945 р. дев'яте пленарне засідання конференції схвалило Статут ООН, Статут Міжнародного Суду та Угоду про підготовчу комісію, а 26 червня відбулося підписання установчого акту цієї організації – Статуту ООН. А 22 серпня 1945 р. Президія Верховної Ради Української РСР ратифікувала Статут ООН.
З моменту створення ООН і до дня проголошення незалежності України ООН була фактично єдиною трибуною, через яку міжнародна громадськість отримувала інформацію про історію і культуру українського народу. Представників України не раз обирали на високі пости в різних органах ООН.
Під час підготовки цього блогу я звернувся до відомого українського дипломата, Надзвичайного і Повноважного Посла України Ігоря Турянського, який шість років (1979–1985) працював першим секретарем Постійного представництва України при ООН у Нью-Йорку, з проханням поділитися своїми спогадами про той період його діяльності, зокрема, про те, в яких умовах працювало тоді українське Представництво та як формувались делегації України на щорічні сесії Генеральної Асамблеї ООН.
- Українську РСР у штаб-квартирі в Нью-Йорку на постійній основі представляло невелике – 8–10 осіб разом з технічним персоналом – Постійне представництво. Такий кількісний склад не порівняти зі 102 представниками Радянського Союзу, – розповів Ігор Мефодійович. – А для участі в роботі щорічних сесій Генеральної Асамблеї ООН та її шести комітетів, засідання яких тривали зі середини вересня до майже кінця грудня, в Києві формувалася відповідна делегація на чолі з міністром закордонних справ УРСР. Її ядро становили фахові співробітники апарату Міністерства закордонних справ, які на постійній основі в Києві протягом року «вели» відповідні напрями роботи Організації Об’єднаних Націй, розбиралися в тематиці питань, поданих на обговорення, та формах і методах оонівської діяльності.
Але на обов’язковій основі до делегації входили одна відома в країні жінка, яка могла бути громадським чи партійним діячем, та один письменник або поет. Причому якщо склад делегації формувався в МЗС і затверджувався в ЦК Компартії України, то відбором згаданих кандидатур «зі сторони» займався особисто Перший секретар ЦК.
Основне завдання їх полягало в роботі з т. зв. прогресивними громадськими організаціями американських українців: Ліги американських українців і Лемко Союзу. На своїх зустрічах і під час бесід з їхніми членами, членкинями та симпатиками, участі в різних заходах, які проводили ці організації, українські представники мали переконувати українських американців у перевагах соціалістичного способу життя, про який вони мало знали, перед капіталістичним, в якому вони народилися і прожили все своє життя. Другою частиною інформаційно-пропагандистської роботи було переконання аудиторії в щасливому і радісному житті українського народу в «братній сім'ї народів-братів» Радянського Союзу.
Усе ж їм давали можливість один-два рази виступити в сесійних комітетах Генеральної асамблеї, зазвичай під час обговорення гуманітарних питань.
У результаті участі в діяльності ООН поети чи письменники готували і видавали літературні твори, серед яких варто відзначити книгу авторства головного редактора на той час журналу «Перець» Олега Чорногуза «Вавілон на Гудзоні» та книгу письменника і поета, секретаря Спілки письменників УРСР Віталія Коротича «Лицо ненависти».
Секретаріат Організації Об'єднаних Націй складається з представників держав-членів. Водночас кожна держава має свою т. зв. квоту, тобто кількість співробітників, яка визначається з урахуванням її території, чисельності населення, економічного, промислового та наукового потенціалу, розміру внеску в бюджет Організації і навіть протяжності шляхів з твердим покриттям та наявності телефонів на 10 тис. населення (мова про той період, коли мобільного зв’язку ще не було на землі).
Така кількісна квота для України в Секретаріаті ООН та інших міжнародних організаціях оонівської системи в середині 80-х років минулого століття становила 26 осіб. Для порівняння: квота СРСР сановила на той час 250–260 співробітників.
У Києві питанню заповнення української квоти приділялася велика увага, оскільки це вказувало на політичний авторитет країни на міжнародній арені. Під керівництвом Відділу міжнародних зв’язків ЦК Компартії України МЗС формувало відповідний кадровий резерв, члени якого проходили через складну систему розгляду і затвердження їхніх кандидатур. До кадрового резерву добиралися фахівці різноманітних спеціальностей: історики, політологи, статистики, журналісти, бібліотекарі тощо. Головною вимогою до кандидатів було досконале володіння іноземною мовою – англійською, французькою, іспанською. Цей процес був непростим, оскільки українські кандидати часто «не дотягували» до доволі жорстких вимог кадрової служби Секретаріату ООН саме щодо знання іноземних мов.
А кадрова оонівська служба щороку надсилала до Києва групу інспекторів, які й оцінювали професійний і мовний рівень кандидатів. Через сито їхніх вимог проходили далеко не всі кандидати, представлені Україною на розгляд інспекторів.
Загалом ті кандидати, які витримали співбесіди і пройшли іспитове горнило, гідно представляли Українську РСР на міжнародній арені.
Новий етап – участь незалежної України в міжнародних організаціях – почався із 24 серпня 1991 року. Тоді ж, уперше за 45 років членства в ООН, делегація України брала участь у роботі сесії ГА ООН, керуючись тільки інтересами власної держави. Пріоритетними сферами діяльності ООН для незалежної України стали:
► розроблення ефективних підходів до зміцнення міжнародної та регіональної безпеки;
► більш повне залучення ООН до процесу роззброєння, зокрема ядерного, зниження військового протистояння у різних регіонах світу, проведення конструктивного діалогу з проблем конверсії, участь у формуванні нових і зміцненні наявних регіональних структур безпеки, налагодження співробітництва з ними;
► використання досвіду ООН для розв'язання соціально-економічних проблем, експертної допомоги в інтересах державного будівництва України, сприяння переходу до ринкової економіки;
► використання унікальних можливостей ООН для ведення діалогу з представниками інших держав.
На завершення своїх спогадів Ігор Мефодійович Турянський навів висловлювання під час перебування у вересні 1995 року в Києві тодішнього Генерального секретаря ООН Бутроса Бутроса-Галі: «У тому, що стосується Організації Об'єднаних Націй, роль України є унікальною і важливою. Я впевнений, що в найближчому майбутньому ми зміцнимо наші відносини, особливо у сфері інформації».
Наприкінці цього розділу назвемо тих, хто із часу створення Постійного Представництва України (1957 рік), був його очільником: Петро Удовиченко (1958–1961), Лука Кизя (1961–1964), Сергій Шевченко (1964–1968), Михайло Поляничко (1968–1973), Володимир Мартиненко (1973–1979), Володимир Кравець (1979–1984), Геннадій Удовенко (1985–1991), Віктор Батюк (1992–1993), Борис Гудима (1993), Анатолій Зленко (1994 –1997), Володимир Єльченко (1997–2001), Валерій Кучинський (2001–2006), Віктор Крижанівський (2006–2007), Юрій Сергєєв (2007–2015), Володимир Єльченко (2015–2019), Сергій Кислиця (2019–2024), Андрій Мельник (з квітня 2025-го і дотепер).
У цьому ряду є ім’я і прізвище людини, яка удостоїлась особливої честі: бути Головою Генеральної Асамблеї ООН. Геннадій Йосипович Удовенко мав великий досвід і як ветеран дипломатичної справи загалом, і як знавець оонівскої «кухні» зокрема. Причому його українських і зарубіжних колег підкупляв не тільки його високий професійний рівень, а й людські якості. Був він людиною мудрою, толерантною, доброзичливою, комунікабельною, товариською (знаю це з особистих вражень від зустрічей і спілкувань з ним, зокрема під час візитів українських делегацій після проголошення незалежності України). На виборах Голови Генасамблеї конкурентом Удовенка став представник Словаччини – віцепрем’єр уряду цієї країни Павол Гамжик. Але під час голосування перевага Геннадія Удовенка, який натоді очолював Міністерство закордонних справ України, була очевидною: у заключному турі він набрав 153 голоси, тоді як його опонент – лише три. Перемога українського дипломата у виборах на цю високу посаду (другу за значенням у керівництві ООН) – це було визнання не тільки особистих заслуг самого Удовенка, а й, звісно, високого авторитету, зокрема, у діяльності ООН, Української держави.
У цьому контексті додамо, що Україна чотири рази була непостійним членом Ради Безпеки ООН (1948–1949, 1984–1985, 2000–2001, 2016–2017 роках) і що вона належить до небагатьох держав, які створили окремий закон. Йдеться про ухвалений у 1999 році Закон «Про участь у миротворчих операціях». Наша держава була не тільки ініціатором і творцем цього документа. За кількістю миротворців та участю в операціях у гарячих точках планети Україна ще в 1990-ті роки увійшла до незаперечних оонівських лідерів. Цими діями вона засвідчила всьому світові свій миролюбний характер, прагнення утверджувати мир і безпеку, уникати конфліктів і воєн – головне, заради чого й створювалася ООН.
НА СВІТОВОМУ РОЗДОРІЖЖІ
Якою постає Організація Об’єднаних Націй у дні, коли відзначається вісімдесятиріччя її історії? Щодо цього суджень, висновків, різноманітних оцінок нині не бракує. У заключній частині ми наведемо окремі з них, зокрема й тих політиків, дипломатів, громадських діячів, які глибоко обізнані з оонівською проблематикою. Серед них – відомий український дипломат, Надзвичайний і Повноважний Посол України Юрій Богаєвський, який у різні роки працював в ООН (співробітником Секретаріату ООН за квотою України – 1978–1982 та заступником Постійного представника України при ООН – 1996–1998 роки). У коментарі, наданому на моє прохання, він, у своїх оцінках був відвертим.
- Прискіпливий аналіз сучасної діяльності Організації Об’єднаних Націй дає підстави для висновку, що ця універсальна міжнародна організація помітно послабила виконання свого головного призначення, яке вісімдесят років тому було чітко сформульоване в її Статуті. Фактично вона перетворилася на спостерігача за світовими подіями, зокрема, тими, що можуть спричинити серйозну загрозу для подальшого існування не лише окремих держав, а й усього людства.
Тому вся «закостеніла» система ООН потребує суттєвого реформування. Насамперед це стосується таких її головних організацій, як Генеральна Асамблея, Міжнародний Суд та Рада Безпеки, діяльність якої вже не відповідає її назві. Невідкладність і необхідність такого реформування повинні, нарешті, чітко усвідомити всі держави – члени ООН. Кажу про це як небайдужа людина, яка цілий ряд років працювала в ООН і добре обізнана з характером діяльності цієї унікальної організації.
Так само багато років працював на різних посадах у штаб-квартирі ООН в Нью-Йорку відомий український дипломат, Надзвичайний і Повноважний посол України Володимир Хандогій (аташе Постійного представництва УРСР при ООН, перший секретар Постпредства СРСР при ООН, заступник, в.о. Постійного представника України при ООН).
У своїх спогадах він зазначив, що для професійного дипломата ненаявність негайних результатів у роботі оонівських форумів зовсім не означає, що докладені зусилля були марними. За кінцевий результат треба наполегливо боротися. Завжди треба пам’ятати, що ООН – це не швидка допомога, яку кличуть для розв’язання проблем. У саму ідею «Об’єднаних Націй» її батьки-засновники заклали величезний потенціал. Тому ефективність спільних зусиль залежить від здатності держав угамувати свої власні амбіції та працювати на досягнення консенсусу в інтересах усіх. За наявності політичної волі, передусім в основних міжнародних гравців, можна розраховувати на досягнення позитивного результату. В історії ООН таких прикладів багато… Як колись казав другий Генеральний секретар ООН Даг Гаммаршельд, «ООН було створено не для того, щоб привести нас до раю, а для того, щоб урятувати від пекла».
Подамо колективну оцінку діяльності ООН. Її висловило Міністерство закордонних справ України у коментарі з нагоди 80-річчя підписання Статуту ООН. Уже в перших рядках наголошується: «80 років потому Україна протистоїть повномасштабній збройній агресії Російської Федерації, яка порушила засадничі норми Статуту ООН: принципи суверенної рівності, поваги до територіальної цілісності та політичної незалежності держав, утримання від застосування сили чи погрози силою, розв’язання суперечок мирними засобами. Кричущим є той факт, що йдеться про збройну агресію проти держави, яка була повноправним учасником процесу створення ООН і однією з її держав-засновниць. Ще більш ганебним є те, що цю агресію вчиняє держава, яка незаконно перебуває в кріслі постійного члена Ради Безпеки ООН і користується його привілеями, зокрема правом вето. Російська агресія проти України стала вододілом для глобальної системи безпеки».
Вісімдесят років тому, наголошено в коментарі, Статут ООН постав на згарищі Другої світової війни, з прагнення не допустити повторення таких страхітливих звірств. Закликаємо світову спільноту не чекати нової глобальної катастрофи задля того, щоб реформувати наявні механізми міжнародного права, надати їм реальної сили, притягнути його порушників до відповідальності та зробити його дієвим. Україна сьогодні боронить не лише свою незалежність, а й засади міжнародного правопорядку. Державний кордон України є кордоном міжнародного права. Україна залишається відданою справі сильної та ефективної ООН. Саме тому наша держава активно виступає за реформу Організації, зокрема Радбезу ООН. Її ключовим елементом має стати обмеження права вето у випадках агресії, геноциду, воєнних злочинів та злочинів проти людяності. Ми готові бути активними партнерами у вдосконаленні ООН в цілому, долучившись, зокрема, до реалізації ініціативи Генерального секретаря «ООН 80».
У коментарі міститься заклик до держав-членів ООН не лише згадувати про принципи Статуту у виступах, а й рішуче захищати їх у реальних обставинах сьогодення. У часи випробувань саме солідарність, право і відповідальність визначають силу міжнародної спільноти. «Ми вдячні всім країнам, які продовжують підтримувати Україну в її боротьбі за мир, свободу, незалежність і справедливість. Разом ми не лише протидіємо агресору – ми захищаємо ті самі принципи, які були проголошені в Сан-Франциско 80 років тому».
У виступі під час загальних дебатів Генеральної Асамблеї ООН 24 вересня цього року Президент України Володимир Зеленський, зокрема, сказав, що «у світі багато хто досі почувається надто спокійно, досі. Але погляньте, скільки країн тут, на цій Генеральній Асамблеї. Країн, які воюють, або щойно закінчили війну, або намагаються її зупинити. Або відверто готуються до неї. Війна вже торкнулася занадто багатьох людей, щоб удавати, що вона вас не стосується. Тож від вас залежить, чи сприятимете ви миру, чи продовжуватимете торгувати з Росією й допомагатимете їй фінансувати цю війну. Від вас залежить, чи будуть звільнені військовополонені, чи повернуться додому викрадені діти, чи будуть відпущені заручники. Від вас залежить, що визначатиме буття: війна, як зараз, чи наші спільні рішучі дії, як це має бути».
* * *
У наші дні ООН знову опинилася на роздоріжжі. Цей невеселий висновок належить не кому-небудь, а нинішній президентці Генеральної Асамблеї ООН Анналені Бербок, відомій німецькій політичній діячці, у недавньому минулому міністрові закордонних справ Німеччини. Прозвучав він у її виступі під час дебатів 80-ї сесії Генасамблеї ООН у Нью-Йорку. Правда, далі вона додала: «Зараз є час або діяти, або втратити все». На її переконання, Організація все ще потрібна, як і 80 років тому. Бербок визнала, що за вісім десятиліть своєї історії Організація припускалася помилок і зазнавала невдач. Водночас вона закликала уявити, наскільки гіршим був би світ без ООН, і наголосила, що сьогодні не час святкувати річниці, а необхідно працювати над підвищенням ефективності і швидкості дій. Водночас, за її словами, недоліки ООН не можна використовувати як аргумент для дискредитації інституції, адже за вісім десятиліть ООН досягла значних результатів у міжнародній безпеці, гуманітарних місіях та захисті прав людини.
…Читаючи її виступ, я мимоволі пригадав свої відвідання ООН. Крім відомих усьому світові будівель на її території, зокрема, висотки Секретаріату, купольної споруди із залом засідань Генасамблеї, я не міг оминути своєю увагою скульптуру «Перекуємо мечі на орала». Свого часу я писав про українського борця з Києва, чемпіона Олімпійських ігор у Мехіко Бориса Гуревича. Він народився в Києві 23 лютого 1937 року. Його батько загинув, коли Борисові не сповнилося й року. Дитина росла з вродженим пороком серця, довго не могла ходити. Війну мати з Борисом пережили в евакуації. Повернувшись до Києва, побачили замість свого дому руїни. Як Борис захопився спортом і чому боротьбою? На Олімпіаді 1952 року в Гельсінкі у вільній боротьбі впевнено переміг Борис Гуревич, однофамілець і тезко киянина. Тож у школі до Бориса приклеїлось прізвисько «чемпіон». І він тоді вирішив: а чому б і самому не спробувати. І почав відвідувати секцію вільної боротьби (Київ тоді мав у цьому спортивному виді чудову тренерську школу). У двадцять років Гуревич виграє чемпіонат України, згодом – першість Союзу, чемпіонат Європи, а в 1968 році в мексиканській столиці стає Олімпійським чемпіоном.
Я згадую про Бориса Гуревича у розповіді про ООН тому, що саме з нього ліпив скульптор Євген Вучетич фігуру коваля, який перековує меч на плуга (орало). Скульптурна композиція «Перекуємо мечі на орала» символізує відмову від війни на користь мирної праці вільних трударів. Її, як відомо, подаровав Радянський Союз Організації Об’єднаних Націй у 1959 році. Подарована країною, яка за три роки до цього ввела танки в Будапешт і подавила повстання за незалежність угорців. А потім, як ми пам’ятаємо, у 1968 році вона окупувала Чехословаччину. У грудні 1979-го, напередодні Олімпійських ігор у Москві, були введені радянські війська в Афганістан. Успадкувавши цю «жандармську традицію» від Союзу, Росія у серпні 2008 року (у день відкриття Олімпіади в Пекіні) нападає на Грузію. А через шість років після цього російський агресор починає війну проти України: захоплює за допомогою «зелених чоловічків» Крим, розпалює вогнище війни на Донбасі, а в лютому 2022-го, вичекавши завершення зимової Олімпіади в Пекіні, повномасштабно атакує. І ця смертоносна для нас атака триває ось уже більш як 1330 днів і ночей.
Ці загарбницькі кровопролитні й руйнівні війни – одна з головних причин та пояснень, чому через вісімдесят років після створення ООН ця, безсумнівно, необхідна Організація опинилася на світовому роздоріжжі. Адже як може гарантувати мир у світі, виступати за те, щоб «перекувати мечі на плуги» Організація Об’єднаних Націй і, зокрема, її Рада Безпеки, якщо Росія, одна з п’яти постійних членів РБ, яку на це місце ніхто в ООН не обирав, володіє правом вето і блокує будь-які спроби (на жаль, кволі й безпорадні) бути осудженою і втихомиреною? І тому опинилась ООН на цьому планетарному роздоріжжі, а на наші міста і села щодоби падають російські носії смертей, і сотні тисяч гектарів наших полів, які замінував агресор, залишаються недоступними для плугів. І найбільш пекучий біль – від того, що стільки захисників України, також плугатарів, полягли на цих полях, боронячи українські міста і села, нашу рідну землю.
Михайло Сорока, заслужений журналіст України
Перше фото: Вікіпедія
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
реклама