Що означає перемога Кароля Навроцького на президентських виборах у Польщі?

Перемога на президентських виборах у Польщі голови Інституту національної пам’яті Кароля Навроцького є барометром змін, які останнім часом відбуваються у польському суспільстві. Вона засвідчила суттєве посилення євроскептичних та антимігрантських настроїв, що до певної міри є також загальносвітовим трендом. Правоконсервативний порядок денний зараз має більший потенціал для розвитку у польському суспільстві, аніж ліберальна повістка.

Поразка мера Варшави Тшасковського є «червоною карткою» для ліволіберального уряду Дональда Туска, який, на думку багатьох у Польщі, не виправдав передвиборчих сподівань значної кількості виборців і зараз стоїть перед невтішною перспективою подальшої блокади новим президентом очікуваних реформ, перманентної конфронтації на лінії уряд–президент, а, можливо, і дострокових парламентських виборів.

ПИВО З ПРАВОРАДИКАЛАМИ

Перший тур президентських виборів у Польщі засвідчив різке зростання популярності праворадикальних «конфедератів» – Славоміра Менцтена та Гжегожа Брауна, які разом зібрали неочікувано високі понад 20% голосів виборців. Кожен з них відверто негативно налаштований до України та українських мігрантів у Польщі, а останній не приховує також свого позитивного ставлення до Росії.

Значною мірою саме за виборців цих двох кандидатів розгорнулася боротьба у другому турі. Ментцен та Браун висунули свої вимоги, від чого ставили у залежність свою підтримку претендентам на президентське крісло. Це був спектакль з передбачуваним фіналом, адже заздалегідь було зрозуміло, що жоден з націоналістів не підтримає ліберала Тшасковського, який є для них чужим з ідеологічних міркувань. Ментцен організував «кастинг» кандидатів на своєму Youtube-каналі. На зустрічі з лідером «Конфедерації» Навроцький підписав декларацію з восьми пунктів, де серед іншого були вимоги не підписувати ратифікацію про вступ України до НАТО, а також не направляти польські війська в Україну.

Тшасковський, який також зустрівся з конфедератом, хоч не підписав його декларацію, але у дружній атмосфері, разом з главою МЗС Польщі Радославом Сікорським, випив у пабі пиво з Ментценом. Це мало додати голосів ліберальному кандидату у другому турі. Але реальність виявилася брутальнішою: за ліберального мера Варшави у результаті проголосували лише приблизно 10-15% виборців Ментцена і Брауна.

Між першим і другом туром у ліберальних ЗМІ з’являлися компрометуючі матеріали про ймовірні пригоди Навроцького у молодості, зокрема про його можливі зв’язки з кримінальним світом Гданська. Але творення іміджу «поганого хлопця» дало зворотний ефект: польського виборця це не відлякало, а навпаки – ще більше мобілізувало на підтримку переслідуваного з боку правлячого ліволіберального мейнстріму кандидата.

ДРАМА ЛІБЕРАЛІВ, ТРІУМФ КОНСЕРВАТОРІВ

Президентські вибори показали велику поляризацію польського суспільства, де табори консерваторів та лібералів є приблизно рівними. Боротьба за перемогу була настільки запеклою, що спершу екзитпол засвідчив перемогу Тшасковського з перевагою в 0,6%. Але у Польщі консервативні кандидати, зазвичай, у соцопитуваннях мають меншу підтримку, ніж у реальності. Вибори підтвердили цю аксіому: офіційні результати засвідчили перемогу Навроцького з перевагою в 1,8%.

Консервативний кандидат переміг голосами виборців «глибинної держави»: хоча сумарно Тшасковський набрав більше голосів у 10-ти з 16-ти воєводств Польщі, проте польське село і невеликі містечка масово проголосували за Навроцького практично в усіх регіонах країни. Укупі з низькою підтримкою Тшасковського на так званій «східній стіні» Польщі це призвело до незначної переваги Навроцького, який ще півроку тому був невідомим широкому загалу державним чиновником.

Для Тшасковського цей результат є особистою трагедією, оскільки він удруге поспіль програє з мінімальним відривом: у 2020 році він так поступився Анджею Дуді, сьогодні – Каролю Навроцькому. Очевидно, це означає крах його мрій про президентство, а, можливо, і хрест на подальшій політичній кар’єрі. Кризовою ця ситуація є також для прем’єра Дональда Туска. Він пообіцяв прискорення обіцяних реформ після президентських виборів, коли главою держави стане політик з його політичного табору. Польський прем’єр публічно рахував дні, коли президентом перестане бути його політичний опонент Анджей Дуда. Але сподівання Туска не виправдалися: по факту у президентському палаці він матиме президента-опонента навіть з іще більш радикальними поглядами, аніж має Дуда.

З іншого боку, перемога Навроцького є черговим тріумфом лідера «Права і Справедливості» (PiS) Ярослава Качинського. Кандидат від цієї політсили вже втретє поспіль виграє на президентських виборах у протистоянні з Громадянською коаліцією Туска. При цьому, Дуда і Навроцький до своїх перемог на виборах були не дуже відомими політиками у Польщі. Ставка на цих особистостей дала свій результат і це є безсумнівною заслугою Качинського.

Перемога Навроцького означає, що у Польщі й надалі триватиме запекла «польсько-польська війна» двох непримиренних таборів лібералів і консерваторів, яка спостерігається у Польщі вже близько двох річних декад. Поразка Тшасковського у перспективі може означати послаблення, а, можливо, і розпад ліволіберальної коаліції з можливими достроковими парламентським виборами. У такому випадку не виключається, що наступною у Польщі буде коаліція правоконсервативних сил, у якій важливу роль може відігравати також й антиукраїнська «Конфедерація».

НАВРОЦЬКИЙ І УКРАЇНА

На відміну від своїх попередників – Александера Кваснєвського, Лєха Качинського, Броніслава Коморовського чи Анджея Дуди – Кароль Навроцький не має проукраїнських сентиментів. Він, як Кваснєвський, не пожертвує своєю міжнародною кар’єрою, підтримуючи Помаранчеву революцію; не казатиме, як Качинський, «що без незалежної України немає незалежної Польщі»; не тягнутиме, як Коморовський, Україну в Європу навіть в епоху проросійського Януковича; і не мобілізовуватиме, як Дуда, у численних міжнародних поїздках Європу та світ на підтримку України в умовах повномасштабної російської агресії. Він це неодноразово підтвердив у своїй виборчій кампанії, де доволі критично висловлювався щодо співпраці з Києвом у випадку перемоги на виборах. Зокрема, Навроцький публічно зобов’язався не підтримувати членство України в НАТО. Він наголошував, що Польща більше не буде «країною-слугою» для України. Новообраний президент скептично ставиться до подальшої підтримки українських біженців у Польщі, а умовою для покращення польсько-українських відносин, які суттєво погіршилися упродовж останніх двох років, називає визнання Україною повною відповідальності за Волинську трагедію 1943–1945 років. Останній день своєї виборчої кампанії він провів на польсько-українському прикордонні, відвідуючи відкритий у 2024 році пам’ятник «Волинська різанина» і надсилаючи таким чином сигнал своїм виборцям, що зобов’язання щодо України, зокрема в історичній площині, він cприймає серйозно.

Отже, українсько-польські відносини, які останні 30 років трималися на дуже тісних особистих контактах президентів, зараз, імовірно, виглядатимуть по-іншому. У цьому немає жодної трагедії, просто це слід сприйняти як факт, що випливає з польської внутрішньої політики та нинішньої міжнародної ситуації. З іншого боку, Навроцький засуджує російську агресію і виступає за подальшу підтримку України з боку Заходу. Це позитивний факт, довкола якого можна будувати українсько-польські відносини на рівні президентів. На питання, як виглядатимуть відносини між президентами України й Польщі в епоху Навроцького можна буде відповісти тоді, коли у Варшаві буде сформована нова президентська команда і коли стане зрозуміло, хто в ній відповідатиме за міжнародну політику. На це значний вплив, звісно, матиме Ярослав Качинський і те, як він оцінює перспективу нинішніх українсько-польських відносин.

Юрій Банахевич, Варшава

Перше фото: PAP