Про справжніх друзів України

На шенгенському у Латвії «поталанило» потрапити до прикордонниці-росіянки. Ще до того, як роздивився її російське прізвище на уніформі, звернувся, за звичкою, англійською. Здається, її «зачепило». Українець, іде впевнено зі своїм безвізовим паспортом мов додому, російську мову ігнорує. Влаштувала мені ретельний допит, змусила показувати всі квитки, поліс медичного страхування, журналістське посвідчення. Гадаю, дуже хотіла мене «назло» розвернути назад. Проте оскільки усі документи у мене були в порядку, не знайшла до чого придертися і таки пропустила, з кислим обличчям.

Який же разючий контраст я побачив на американському кордоні у Нью-Йорку. На пункті пропуску у JFK мене зустрів прикордонник-афроамериканець. Почав зі стандартного «звідки-куди-мета?»

І за мить, побачивши паспорт, подивився зі співчуттям і по-людськи якось спитав:

- Як там у вас, досі війна? 

- Так, на жаль. 

- Ех, мені так шкода. І ми ж останнім часом майже не отримуємо про вашу війну новин, тому я перепитую. 

- Дякую, ви праві. Новин нема, а війна досі триває. Але ми не зламалися. Україна вільна та демократична. А будь-яка війна рано чи пізно закінчується. 

- Так, я теж на це дуже сподіваюся. Ви на це заслуговуєте. Ласкаво просимо до Сполучених Штатів Америки, - віддав паспорт.

Георгій Тихий

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства