Підсанкційний Іран продовжує розділяти США та Європу

Досягнення так званої “ядерної угоди” в 2015 році повернуло Іран зі стану міжнародних аутсайдерів у ранг «нормальної» держави. Втім, жорстка антиіранська позиція Дональда Трампа та й свідчення “нещирого” дотримання Тегераном взятих на себе зобов’язань призвели до того, що в 2018 році США вийшли з “угоди” та відновили антиіранські санкції. Нещодавні іранські випробовування балістичних ракет призвели до нового різкого посилення американського санкційного тиску. Втім, тепер така політика уже не знаходить підтримки європейських партнерів США. Іранське питання є яскравим свідченням політичного розходження США та ЄС і добре ілюструє сучасну “кризу глобалізму”.

Злет і падіння “ядерної угоди”

Довготривале Іранське питання здавалося дуже близьким до вирішення в 2015 році, коли США, європейські держави та Іран підписали угоду, яка передбачала зняття міжнародних економічних санкцій з Ірану, накладених за його спроби створити власну ядерну зброю. Іран, в свою чергу, зобов’язувався припинити роботи зі збагачення урану і допускати на свої ядерні об’єкти спостерігачів з МАГАТЕ. Ліберальні уряди Європи та США цю угоду трактували як величезну перемогу і довгоочікуваний прорив у багатолітній історії міжнародної ізоляції Ірану.

Втім, прихід у Білий Дім нового президента серйозно змінив ситуацію. Дональд Трамп демонстрував відверту недовіру обіцянкам Тегерана щодо припинення своєї ядерної програми. Саму угоду, підписану його попередниками, президент США також називав неефективною, адже вона не передбачала жодних обмежень для Ірану щодо виробництва балістичних ракет. Варто зазначити, що засоби доставки є критично важливою частиною будь-якої ядерної програми, саме тому всі держави, які володіють або прагнуть володіти ядерною зброєю, також виробляють ракети для її доставки до цілей.

Як показала практика, президент Трамп виявився близьким до розуміння істинного стану справ. Іран так до пуття і не пустив спостерігачів на свої ядерні об’єкти, діюча установка по збагаченню урану залишилась в руках Тегерана, і минулі роки відзначились неодноразовими випробуваннями Іраном нових ракет власного виробництва.

Звісно, іранський режим називає дані випробування частиною власної космічної програми, але справа в тому, що технології космічної та балістичної бойової ракети — ідентичні та взаємозамінні. Ключовим моментом є те, що міжконтинентальна балістична ракета або ракета середньої є ефективною в якості зброї тільки в разі оснащення її ядерною боєголовкою. Тобто, Іран заявляє, що припинив виробництво ядерної зброї, але продовжує розробляти та випробувати засоби її доставки.

За такої ситуації, Дональд Трамп пішов на цілком раціональний з його точки зору крок — припинив участь США у “ядерній угоді” з Іраном і знову обклав ісламську республіку економічними санкціями.

Крім власне проблеми ядерної зброї і ракет, дуже серйозною претензією США до Ірану є його підтримка повстанських та терористичних груп у всьому Близькосхідному регіоні. Так, Тегеран поставляє зброю, амуніцію та навіть направляє загони бойовиків та підрозділи Корпусу вартових ісламської революції в Сирію, Ліван, Ємен, підтримує шиїтські фракції в інших ісламських державах. Трамп взагалі називає Іран “найпершою терористичною державою світу”.

США санкції вводять — європейці обходять

Наразі США застосували до Ірану цілий комплекс санкцій, і з кожним наступним запуском іранських ракет чи акцією підтримуваних Тегераном бойовиків, ці санкції розширюються. Але якщо раніше, до “ядерної угоди” 2015-го, позиція США підтримувалась державами Євросоюзу, то сьогодні європейці не просто критикують політику Сполучених Штатів, а навіть активно шукають механізми обходу американських санкцій.

Річ в тому, що ні антиамериканська та антиізраїльська позиція Ірану, ні його геополітичне протистояння з Саудівською Аравією, засноване на шиїтсько-сунітських протиріччях, Європи не стосуються. А от дешеві іранська нафта та газ — стосуються, і навіть дуже.

Економічні інтереси та звичка європейців чіплятися за очевидно фіктивні “домовленості” (українці можуть одразу згадати приклад Мінська-1 та Мінська -2) спонукають Францію, Німеччину та Велику Британію і далі вважати Іран сумлінним виконавцем “ядерних зобов’язань”. Хоча нещодавній обмін пустопорожніми зауваженнями про іранські запуски ракет між Євросоюзом та Тегераном, а також те, що Іран активно шпигує в європейських державах, є гарною підставою для європейців замислитись. А поки що Іран позбавлений змоги продавати свою нафту на світових ринках за долари, а головні іранські банки відключені від системи Swift-платежів. Тому європейські держави створюють компанії, що будуть постачати до Ірану товари та ресурси в якості прямої плати за нафту, а також замислюються про створення власної платіжної системи, альтернативи Swift.

Наслідки американсько-європейського розходження для нас та для світу

Що характерно, у США європейські потуги обійти санкції сприймають дуже спокійно. Американці стверджують, що санкції все одно роблять свою роботу, і величезна кількість міжнародних компаній залишила Іран. З одного боку, американська позиція не далека від істини. З іншого, є зацікавленість Вашингтона в тому, щоб ірансько-європейська торгівля тривала. Адже Іран не може не продавати нафту, і для США краще, якщо вона йтиме в Європу в якості оплати за промислове, сільськогосподарське устаткування та фармакологію, ніж у Китай чи Росію за товари військового призначення. Тим паче, що до “ядерної угоди” саме Китай виявляв найбільше інтересу в проникненні на “підсанкційний” іранський ринок.

“Іранське питання” є показовим прикладом того, що США та європейські держави, попри тривале партнерство, спільні економічні та ідеологічні принципи, не зобов'язані мати спільних друзів і спільних ворогів. Саме тому часто згадуваний в аналітиці та політиці “західний світ” є більше уявною конструкцією, ніж реальним об’єднанням. Звісно, набагато легше уявляти світ поділеним на чорне і біле, на дві сторони, як за Холодної війни, і просто обрати собі сторону. Але реальність складніша, і більш-менш солідарну позицію великі західні демократії висловлюють рідко.

“Іранське питання” є прикладом того, що відсутність відчуття спільної загрози, а також наявність економічних інтересів дуже швидко розділяє міжнародні коаліції і руйнує колись об’єднані позиції. І українцям слід замислитись над тим, чи не повторить “українське питання” долю “іранського”. Адже в російській нафті та газі Європа зацікавлена не менше за іранські енергетичні ресурси. Загальна криза глобалізму, в умовах якої ми живемо, дуже сприяє тому, щоб “шкурні” економічні інтереси були важливішими за дотримання правил та принципів. Але також не варто забувати, що диктатури та брехня завжди програють демократіям та правді. Саме тому Україні слід турбуватися про те, щоб правда про нашу війну була відома і актуальна для всього світу.

Вячеслав Масний. Київ