Чому на Заході не хочуть ні “гарячої”, ні “холодної” війни з Росією - 16.07.2018 19:10 — Новини Укрінформ
Чому на Заході не хочуть ні “гарячої”, ні “холодної” війни з Росією

Чому на Заході не хочуть ні “гарячої”, ні “холодної” війни з Росією

Аналітика
878
Ukrinform
Там терпляче чекатимуть, поки російська політична система вичерпає свій запас міцності і розвалиться

Зустріч Дональда Трампа і Володимира Путіна у фінській столиці розбиратимуть “по кісточках” усі охочі — від провідних політичних аналітиків до блогерів у соціальних мережах. Оцінки очікуються дуже різні. Утім, безумовно, буде і спільне. На жаль, одним з таких очевидних для всіх моментів буде (та, власне, вже є) констатація, що президент Росії в кінцевому підсумку уник ізоляції на міжнародній арені — як особистої, так і своєї країни. У прагненні домовитися з Путіним Трамп зовсім не оригінальний. Те ж саме вже давно роблять Ангела Меркель і Франсуа Макрон. Після усіх — прямо скажемо — злочинів, скоєних державою Росія, при одностайному усвідомленні усім світом, що це таки свідомі злочини, а не помилки чи випадковості, з Росією розмовляють і з нею прагнуть домовитися. Ось така складається загальна і, повторимо, очевидна картина.

Захід не захотів чи не наважився на наджорстку конфронтацію з Росією. Хоча б такого рівня, як свого часу реакція на вторгнення СРСР до Афганістану. Бойкоту, а тим більше — скасування, світового фіналу футбольного чемпіонату не сталося, з Путіним вирішено “продовжувати діалог”, незважаючи на агресію проти України, збитий “Боїнг”, хімічні атаки та бомбардування міст у Сирії, застосування отруйних речовин на території Британії...

Отже, перемога Кремля? Певною мірою — так. Кремль, розпочавши в 2014 році війну проти України і вступивши в 2015 році у війну на боці Башара Асада, розраховував на конкуренцію всередині Заходу, на його слабкість у сенсі швидкого ухвалення рішень, на мінуси західної демократії (насамперед — критичну залежність влади від найменших коливань симпатій виборців), на елементарний страх людей Заходу (лідерів і обивателів) перед війною і непередбачуваними подіями. Розрахунок частково справдився, Росія не отримала тієї відсічі, на яку заслуговувала за писаними і неписаними законами людського товариства. “Нам не потрібна друга “холодна війна” - ці слова генерального секретаря НАТО коротко і відверто пояснюють причину терпимості Заходу до дій Кремля. Виходить, на Заході не хочуть не те що “гарячої”, а навіть “холодної” війни з Росією.

Чому так? Чому Захід, потенційно сильніший за Росію мало не на порядок, не хоче (боїться) протистояння з нею?

Відповідь не буде короткою, надто багато обставин, причин, нюансів потрібно як мінімум перелічити. Але на одному слід зупинитися — на відсутності у Заходу прямого мотиву до жорсткої, на межі ризику війни, відповіді Росії. Це, мабуть найсуттєвіше з того, чого вперто не хочуть усвідомити багато українців. Вони переконані, що армія Путіна, якщо здолає Україну, обов'язково піде війною далі на Захід, на саме НАТО полізе. А на Заході так не думають, там впевнені зовсім в іншому, а саме: небезпеки військової агресії Росії проти країн — членів НАТО нема. Принаймні, якщо посилити військовий контингент НАТО на Сході Європи — у Польщі, країнах Балтії, Румунії (це зараз якраз і робиться), — то така небезпека є практично нульовою. Якщо ж нема загрози, то для чого ризик війни — “гарячої” чи “холодної” — з ядерною державою? А Україна? Україна — не НАТО, їй, звісно, треба допомогти у протистоянні з Росією, хоча б тому, що така допомога (у тому числі — економічні санкції проти Росії) є для Заходу, насамперед — для США, чудовим засобом домовлятися з Путіним на вигідних для себе умовах.

Наявність у Росії ядерної зброї і величезних запасів енергоносіїв, які в кінцевому підсумку Захід і споживає з великою комерційною вигодою для себе, робить неможливим застосування військової сили проти неї. Іншими словами, Росію не змінити у спосіб, яким змінили Німеччину та Японію. Це чудово розуміють на Заході, тому там жодних відповідних планів не виношують.

Майбутнє Росії, у тому числі — її покарання за злочини останніх років і останнього століття, визначить її внутрішня ситуація, конкретніше — стосунки російської влади і російського народу.

Зрозуміло, скільки виправданого скепсису зараз щодо того, чи здатен російський народ кардинально змінити суть своєї рідної влади, оскільки живе однаковими з владою принципами політичної культури. Вже двічі — 1917 та 1991 року — зміна влади у Росії звелася, врешті-решт, до зміни персоналій, але не суті. Якою вона зародилася в далекі часи Івана ІІІ та Івана ІV, такою і залишалася при Леніні, Сталіні, Брежнєві, і нині залишається при Путіні.

Однак і те, що в Росії в принципі можливі згадані такі широкомасштабні конфлікти влади і суспільства, і те, що будь-яка система, в тому числі російська політична, мають свій запас міцності, і він не безмежний, дають нам тверду переконаність, що раніше чи пізніше, але в Росії неминучий новий соціальний вибух, який обов'язково змінить положення Росії в світі в бік обмеження її зовнішньої експансії. А нинішня політика Заходу щодо Росії підштовхує, пришвидшує цей вибух. Так, на Заході не хочуть жорсткої конфронтації з Росією, але допомагати російській владі утримувати контроль над власною країною (як це було з 1991 по 2014 рік) вже не будуть. Ця практика для Заходу закінчилася з моменту вторгнення Росії в Україну. І скільки б Путін не мріяв про Ялту-2, тобто — про новий узаконений поділ світу, ніхто вже на Заході таких “гешефтів” з ним укладати не буде. На Заході терпляче чекатимуть, поки російська політична система, заснована на граничній концентрації влади і придушення будь-якої незалежності чи автономії — регіональної, національної, профспілкової, громадської, — вичерпає свій запас міцності і розвалиться.

А поки цього не сталося, з Путіним зустрічатимуться і про щось не дуже суттєве домовлятимуться. І водночас допомагатимуть Україні, посилюватимуть війська на східних кордонах НАТО, зменшуватимуть споживання російських енергоносіїв, тиснутимуть на можливих союзників Росії (приміром, Іран чи Туреччину). А головне — за допомогою санкцій унеможливлюватимуть доступ Росії до новітніх технологій і масштабних кредитних ресурсів.

Не нам, українцям, винуватити Захід у терпимості до Росії. Це просто безглузде заняття. У нас є своя справа — демократичне реформування країни, що, до речі, буде далеко не зайвим цвяшком у домовину нинішньої влади Росії - агресора у світі і диктатора вдома.

Юрій Сандул, Київ 

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>