Рим і Відень говорять те, що не подобається Україні, бо Єдина Європа ніколи не була єдина

Рим і Відень говорять те, що не подобається Україні, бо Єдина Європа ніколи не була єдина

Аналітика
714
Ukrinform
В історичних іграх Європи з Росією і Росії з Європою менші держави й нації, серед яких і Україна, лише втрачали, інколи дуже багато

В Італії — новий уряд. Серед перших його заяв і та, яка українців цікавить найбільше — про ставлення до Росії. Новий прем’єр-міністр Італії Джузеппе Конте заявив у Сенаті перед голосуванням за довіру прем’єру, що його уряд обстоюватиме перегляд нинішнього режиму санкцій проти Росії.

Хоча й раніше лідери Італії не раз висловлювали подібні думки (про бажаність скасування чи принаймні пом’якшення антиросійських санкцій ЄС), такі слова нового очільника уряду нас, безумовно, розчаровують і насторожують. Тим більше, що так само говорять і чимало інших європейських політиків, і не тільки з-поміж опозиціонерів. Приміром - віце-канцлер Австрії та лідер правої “Партії свободи” (молодший партнер у владній коаліції) Хайнц-Крістіан Штрахе закликав взагалі припинити санкцій Євросоюзу проти Росії. Та й канцлер Австрії Себастьян Курц теж не належить до принципових критиків путінської Росії. Австрійські лідери виправдовують миролюбність щодо Росії своїм статусом нейтральної держави. Мовляв, ми мусимо дружити з усіма (інакше — бути “мостом”), у тому числі з Росією.

Приватна ініціатива? У геополітиці?

Що це все значить? - хвилюються українці. Європа мириться з Путіним, а такий мир може бути тільки за наш рахунок? Донецьк з Луганськом і Крим тепер де-факто російські і в далекій перспективі, бо самотужки Україна не може прогнати окупанта?

Історія з “Північним потоком 2“ підтверджує наші найгірші підозри. Німеччина, здавалося б, твердо стоїть на позиції, що до виконання Росією “мінських угод” скасування санкцій не буде. Тобто, примирення з Росією неможливе, допоки вона як мінімум не піде з українського Донбасу. Однак деякі заяви і справи німецьких політиків (і не лише опозиційних) явно розходяться з логікою такої позиції. Ось президента Німеччини Франка-Вальтера Штайнмаєра запитують у Польщі про загрозу “Північного потоку 2” для європейської солідарності та безпеки, а він відповідає, що цей проект є приватною ініціативою. Ніби приватна ініціатива такого масштабу (постачання в рік 55 млрд. кубометрів газу) не може порушити європейську солідарність. Постачання такого великого обсягу енергоносіїв — це вже велика політика, а отже — прерогатива національного уряду.

Франк-Вальтер Штайнмаєр
Франк-Вальтер Штайнмаєр

Очевидно, що найвище політичне керівництво Німеччини підтримує будівництво “Північного потоку 2” саме тому, що це аж ніяк не просто приватна ініціатива. Усім це зрозуміло, і президенту Німеччини також, тому він змушений виправдовуватися тим, що німецький уряд, коли говорить з Москвою, завжди порушує питання, що турбують Польщу та Україну. Це так ніби порушення питання на переговорах і вирішення питання — практично одне й те саме. А це не одне й те саме. Тому “Північний потік 2” будується, це доконаний факт, а щодо висловленого німецьким лідером Ангелою Меркель переконання, що новий газопровід не повинен призвести до припинення транзиту газу через територію України, то у цій частині питання Штайнмаєр каже: “Варто знайти рішення, яке дозволить утримати транзит газу через Україну”. Тобто, наразі такого рішення нема, але газопровід будується. То знайдіть спочатку таке рішення-гарантію, а потім будуйте “Північний потік 2”! Але такою очевидною логікою ні Меркель, ні Штайнмаєр чомусь не керуються.

З “єдиною Європою” явно поспішили

Висновок і справді напрошується невтішний: Європа шукає примирення з Росією, нинішня конфронтація з Кремлем її не влаштовує, і заради її закінчення вона готова поступитися чужими інтересами (не своїми ж!).

Чому Європа так себе поводить? Відповідаємо ми зазвичай просто: продалися Путіну! хочуть російського “бабла”! Аморальні типи, які говорять одне, а роблять інше! І згадуємо Мюнхен 1938 року.

Така відповідь занадто спрощена, а отже неправильна.

Насамперед, час уже визнати: термін “єдина Європа” (крім, звісно, Росії, Білорусі, України, Молдови, Грузії, Вірменії) — як мінімум застарів, точніше — сформульований явно з поспіхом, так би мовити — бажане видано за дійсне. Міжнародна криза, спричинена агресією Росії проти України, висвітлила реальність: різні частини “єдиної Європи” мають різну геополітичну орієнтацію, про Європу як єдиний політичний організм говорити не доводиться. Є союз Німеччини і Франції, на якому нині власне тримається Євросоюз, а є Велика Британія, котра дотримується курсу на тісні союзницькі стосунки зі США, а тому залишає Євросоюз, є Східна Європа, яка усвідомлює безпосередню загрозу від Росії, і шукає захисту не в Берліні чи Парижі, а за океаном, справедливо вважаючи, що лише армія США здатна протистояти армії Росії, а німецька чи французька — не здатні.

Канцлер Німеччини Ангела Меркель і президент Франції Еммануель Макрон
Канцлер Німеччини Ангела Меркель і президент Франції Еммануель Макрон

Є Берлін і Париж, котрі прагнуть відновитися, як було колись, у статусі одного з геополітичних полюсів світу. Звідси усі розмови-плани про єдину (і потужну!) європейську армію, без якої, виявляється, ніякого полюсу бути не може. І звідси їх прагнення миритися з Росією, аби мати противагу впливу США на Європу (а цей вплив величезний, допоки армія США є основною силою НАТО, тобто є гарантом військового захисту і Берліну, і Парижу).

Наскільки обґрунтованими є претензії Берліну та Парижу на геополітичну незалежність і від Росії, і від США? Непросте питання. Відколи Німеччина стала єдиною (27 років тому), вона дуже додала в економічній силі, що й зумовлює німецькі амбіції позбутися нарешті неформального статусу держави, двічі переможеної у світових війнах. А Франція, боляче переживши сором нищівної поразки 1940 року, після якої їй довелося бути “молодшим партнером” США та Британії (оцініть репліку німців перед церемонією підписання акту про беззастережну капітуляцію 8 травня 1945 року: “І їм (французам) ми теж програли?!”), завжди в повоєнний час акцентовано намагалася стати абсолютно самодостатньою в геополітичному плані державою. На цій ідеї була побудована вся політика Шарля де Голля, яка свого часу привела Францію до виходу з військової організації НАТО (1965 рік). Однак неабиякі амбіції французів та німців, помножені на силу економіки Євросоюзу, досі не дали їм бажаного результату. Але спроби тривають. І один з магістральних шляхів до здобуття статусу геополітичного полюсу у Берліні та Парижі бачать у послідовному дотриманню традиційної (ще з часів наполеонівських воєн) європейської політики на використання “російського ресурсу”.

Новий прем’єр-міністр Італії Джузеппе Конте
Новий прем’єр-міністр Італії Джузеппе Конте

Тож усі ці висловлювання Конте, Штрахе, Штайнмаєра та ін. — це не від «продажності Путіну», це відлуння нових й нових спроб європейців використати Росію. Інша справа, що в Кремлі все це давно і чудово розуміють, і, в свою чергу, прагнуть використати і Францію, і Німеччину, і всю Європу. Хто тут кого за два століття більше використав — окреме питання, загалом можна сказати, що нічия. Для нас найважливіше пам'ятати, що у всіх цих історичних іграх Європи з Росією і Росії з Європою менші держави і нації лише втрачали, інколи дуже багато втрачали. І знайти у цій не завжди чистій геополітиці місце, яке б гарантувало процвітання — надскладне завдання для цих менших держав, серед яких і Україна. Але його мусимо виконати, бо ми потенційно найперша жертва Кремля, якщо він зуміє використати “європейський ресурс”.

Юрій Сандул. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-