На Кубі все ще закінчується “епоха Кастро”
Національна Асамблея Куби (так називається парламент) 19 квітня обрала нового президента країни. Усього присутні були 604 депутати (з 614 по штату), 603 проголосували “за”, а 604-й депутат, мабуть, посоромився голосувати за самого себе, а іншого кандидата не було. Його ім’я — Мігель Маріо Діас-Канель Бермудес. Наступного дня йому сповнилося 58 років.
Оскільки попередником Діас-Канеля був сам Рауль Кастро, молодший брат легендарного Фіделя Кастро, усі, хто загалом далеко від Куби і не дуже глибоко занурюється у кубинські справи (і Україна у тому числі) почали питати себе й інших: це вже кінець 60-річної “епохи Кастро” на Кубі? а що буде з Кубою без Кастро? чого чекати від нового лідера? чи будуть економічні реформи?
Звісно, що “Кастро” закінчується. Давно, ще з 90-х років, як пропав СРСР, закінчується. Фідель уже в могилі, його старший син — теж (та він ніколи й претендував на політичне лідерство), Раулю - 86 років, і він, сподіваємося, не образиться, якщо ми скажемо, що екватор його життя вже позаду. Але якщо зовсім серйозно поставитися до згаданих питань, які нині повторюють світові ЗМІ, то насамперед слід абстрагуватися (забути) про усі ці ідеологічні емоції на кшталт “епоха Кастро”, “соціалізм”, “капіталізм”, “ринкові реформи”, тощо. Глянемо на головне: що там на Кубі з владою? хто саме її тримає і як міцно? хто опозиція і яка її сила?
Так от, головне: Куба належить до тих країн світу, в яких влада не обирається суспільством на вільних, загальних і прямих виборах, а отже є перед суспільством безвідповідальною. Влада у таких країнах обирається (процес утаємничений, оголошується тільки підсумок) серед порівняно невеликого соціального прошарку людей, який власної офіційної назви немає (в СРСР, приміром, цих людей неофіційно називали номенклатурою). Іншими словами, на Кубі, як, приміром, нині у Росії, Китаї, Туркменістані, Білорусі, Азербайджані та ін., обмежена і міцно організована група людей утримує абсолютну монополію на владу. Встановлена така монополія на Кубі з 1959 року з допомогою СРСР і КПРС.
Така влада, на противагу тій, яка є на демократичному Заході, за своєю суттю є феодальною, і тому приміряти до неї такі наукові поняття як “соціалізм”, “капіталізм”, “ринкова економіка” - справа абсолютно безглузда.
Криза кінця 80 — початку 90-х років, внаслідок якої “феодальна” модель влади впала у Східній Європі (від Естонії до Албанії), але втрималася у самій Росії і в більшості колишніх союзних республік СРСР, владу на Кубі не змінила. Так, Кубі та кубинським комуністам з втратою матеріальної підтримки Москви стало набагато важче, але вони втрималися. І сьогодні тримаються міцно. Чому?
Кубинські комуністи дуже сумлінно переймали досвід комуністів радянських (більшовиків), тому послідовно і нещадно винищували під корінь будь-які паростки реальної та потенційної опозиції. Підкреслимо — будь-які паростки будь-якої опозиції, а не тільки прибічників поваленого “капіталістичного” режиму диктатора Батісти. На Кубі, за методикою більшовиків, також безжально винищувалися свої кубинські “Троцькі” та “Бухаріни”, тобто вчорашні революціонери — бойові побратими Фіделя Кастро. Щоправда, реальну та потенційну опозицію на Кубі переважно не розстрілювали, як більшовики, а просто виганяли з країни (або особливо не заважали їм тікати до США), все-таки кровожерливість сталінських часів вже вийшла з моди у “соціалістичному таборі” (крім Китаю). (Тому нині у США, головним чином — у Флориді, так багато кубинських емігрантів та їх нащадків. Так багато, що стали вагомим електоральним чинником, тим більше, що Флорида — один з кількох американських штатів, де позиції республіканців та демократів приблизно однакові, тому вибори президента США так сильно залежать від голосування у цих кількох штатах.)
Як наслідок — на Кубі нема кому очолити “оксамитову” чи якусь іншу революцію — так ретельно з 1959 року проводилось “зачищення”. Як не чекало з 1991 року прогресивне людство революції на Кубі і падіння “комуністичної диктатури”, цього так і не сталося. Навіть спроби революції не було.
А тепер — загальний висновок. Мігель Маріо Діас-Канель Бермудес — ставленик групи людей, яка утримує нині владу в країні. Тому він революціонер і реформатор виключно тією мірою, якою революційною та реформаторською є ця група людей. Схоже, що відбувається плавна, без різких рухів, передача управління країною від старшого покоління правителів до молодшого. Крім того, не забуваймо, що йдеться про посаду “президента”, а головною у країні, де “феодальний” тип організації та функціонування влади, є посада керівника організації, створеної групою людей, яка утримує монополію на владу (у даному випадку — Комуністична партія Куби). Так само, як, приміром, в СРСР перший секретар ЦК КПРС Хрущов був головнішим за Голову Президії Верховної Ради (“президента”) Ворошилова, а генсек Брєжнєв за “президента” Підгорного, а Сталін за Калініна, тощо. А керівником організації кубинських комуністів залишається (мінімум до 2021 року) Рауль Кастро.
Тому усі провідні світові ЗМІ, які відгукнулися на появу нового президента Куби, відзначили і те, що Рауль Кастро залишається найвпливовішим політиком, і що марно чекати на кардинальні зміни, і взагалі про лише “зміну караулу” (ВВС).
Чи буде і коли буде, якщо буде, на Кубі революція, тобто зміна “феодального” типу влади на сучасний демократичний — то вже окрема тема. Запит на таку зміну об'єктивно є, бо злидні на Кубі вражають. Однак тут головним є питання, чи вдасться нинішній кубинській політичній еліті знайти зовнішню матеріальну підтримку, аби не ризикувати (як Горбачов у СРСР) з радикальною відмовою від “соціалістичних” і “комуністичних” декорацій. У принципі, у них перед очима позитивний з їхньої точки зору досвід Китаю. Та й багатий Пекін, який нині прагне просувати свої інтереси по всьому світу, легко знайшов би якісь гроші на утримання кубинських комуністів в обмін на геополітичні послуги такого типу, які Куба колись надавала СРСР. От тільки дуже сумнівно, щоб Китай наважився на таке зухвальство — замінити на Кубі СРСР. США можуть дуже й дуже образитися, а Китай нині ще не настільки сильний, щоб влазити у пряму й жорстку конфронтацію з американцями. Одним словом, незважаючи на відсутність опозиції, проблем у кубинських комуністів вистачає. Буде цікаво дивитися, як вони їх вирішуватимуть у процесі зміни поколінь кубинських керівників, який розпочато 19 квітня обранням президентом Мігеля Маріо Діас-Канель Бермудеса.
Юрій Сандул, Київ
